Моя зеленоволоса знайома відповідає за це неподобство, вона говорить більше за всіх, і їй це подобається, я вже двічі виходив на кухню, знайшов там урешті-решт пиво, так що мені це теж починає подобатися. «А насамкінець, – говорить чувіха, – я хочу надати слово нашому гостю, який приїхав з далекого Сходу…» – Ага, із Самарканда, бляха. – «…раз ми вже тут говоримо про діалог між Сходом і Заходом, було б добре почути щось і зі Сходу». – Ну, звичайно, старий поляк вам ні фіга не сказав, як не билися, он – і досі сидить собі і взагалі нічого не втикає, поклавши на вашу ментальність. – «Як вам бачиться перспектива цього діалогу?» – Туманно вона мені бачиться, чмо свіжофарбоване. – «Нормально, – кажу я в мікрофон, – нормально бачиться. Дякую, це дуже цікаве питання, і ось чому…» – «Але ж послухайте, – не може заспокоїтися вона, – ви ж повинні розуміти…» – Твою мать. – «… що лише повноцінний діалог може сприяти розв’язанню цього питання». – «Правильно, погоджуюсь я, – і розв’язанню позитивному» (у залі чути оплески, дехто посміхається). – «Чи ви відчуваєте, якщо говорити не про вас конкретно, а про середовище, у якому ви живете, що назріла справді нагальна потреба подібного діалогу?» – «Чекайте, – відказую, заїбала, – спробуймо подивитися на це дещо з іншого боку (поляк справді повертає голову праворуч, але натикається очима на зелену шевелюру ведучої і печально відключається) – а ви, ви готові до цієї розмови?» (зацікавлені розмови в залі). – «Заждіть, але ж ми говоримо про вашу готовність!» – «Знаєте, – кажу я їй, витримавши паузу, – насправді все не так уже й складно, просто ми маємо визначитися з пріоритетами і тими векторами, від яких ми й станемо відштовхуватися, тому що ось ви, бебі (поляк пожвавлюється), говорите про синтез ментальностей, а які в задницю ментальності, – так-так, це я добре сказав – які в задницю ментальності, – коли насправді мало б ітися про ті жахливі суперечності, які вас роздирають» (ліберально налаштована частина публіки жваво реагує). – «Що ви маєте на увазі?» – питає вона. Бляха-муха, якби я сам знав. – «Ось я, скажімо, познайомився вчора з вашими музикантами, які називають себе “Серп і молот”, себто це не два якихось брата-мутанта Серп і Молот, їх там насправді багато, і вони грають таку, знаєте, музику зі слов’янським душком» (поляк гидко сміється). – «Почекайте! – кричить чувіха, – але ж це поодинокий випадок!» – «Це не так важливо, – продовжую я, – річ в іншому. – Про що я? – Ви думаєте, це і є серп і молот? Гівно це, дорогі друзі, гівно!» (чоловік шість із задніх рядів піднялись і демонстративно вийшли. Але решта зі мною згодна. Поляк, що важливо, теж). – «Дякую», – намагається втрутитися чувіха. – «Один момент, – перебиваю я її, що ж ви так бідного поляка мучите? – Один момент, я ще хочу сказати про маршала Жукова» (западає тиша. Поляк голосно відригує. Зала весело сміється, і на цій радісній ноті ведуча оголошує вечір завершеним).

Я задоволено посміхаюсь і підіймаю голову – угорі, з правого боку містка, перекинутого над нами, відкриваються двері, звідти виходить прибиральниця в синій уніформі і з великою шваброю, зачиняє за собою двері й, важко ступаючи над прірвою, повільно переходить містком, лунко гупаючи в раптово принишклій залі, усі ці недойобані інтелектуали й інтелектуалки, працівники муніципалітету, туристи та почесні громадяни міста Лінц наполохано й заворожено дивляться вгору, на місток, яким упевнено і якось відсторонено проходить прибиральниця зі страшною й нереальною шваброю – ніби архангел, що вчасно спустився на відкриття великого музичного фестивалю, аби надерти задниці всім мудакам, котрі не відповідають високим господнім стандартам…

– Дякую, ваш виступ був дуже гарний.

– Дякую вам, що запросили.

– Знаєте, для нас це так цікаво. Ми ж про вас нічого не знаємо.

– Ми теж.

– Я тільки не зрозуміла про маршала Жукова.

– Я хотів цим завершити.

– Дуже добре, дуже добре. Розпишіться отут, будь ласка.

Я забираю свої чесно відвойовані у світового капіталу бабки та з чистою совістю йду на майдан слухати старого Баланеску. Але старого ще немає, натомість на великій сцені посеред майдану, заповненого заангажованими в мистецтво мешканцями Лінца, виступає словенський гіпгоп-колектив з якоюсь дивною назвою, щось на кшталт «Преслі-Джексон», що вони там собі у своїй Словенії думають, їх на сцені чоловік п’ять, і вони співають щось антиглобалізаційне з елементами слов’янського ура-патріотизму, погрозливо викрикують усілякі антикапіталістичні гасла, словом, користуються тим, що їх тут ніхто не розуміє. Публіка ними захоплюється, обіч мене стоїть гурт чоловіків і жваво обговорює словенських гіпгоперів, мовляв, ах ці слов’яни, ах бестії. «А вони, випадком не геї?» – «Ні, – відказує хтось ізбоку, – вони ж слов’яни, у слов’ян гомосексуалізм заборонений, у слов’ян за гомосексуалізм виключають із партії», – і всі співчутливо кивають головами й думають, про яку саме партію йдеться.

…завершувався їхнім виступом, як і було анонсовано в буклетах. Сам Баланеску нагадував старого прикриміналізованого власника тиру в якому-небудь румунському або сербському парку культури й відпочинку, на його великій голеній голові був чорний капелюх, під широким гангстерським піджаком він ховав скрипку і справляв враження стабільності й вітальності, як і належиться всякому порядному власникові тиру. Баланеску-квартет грав ворлд-м’юзик з елементами якогось космополітичного фолку, робили вони це голосно та натхненно, відповідно, їм і аплодували, я обійшов сцену й вирішив познайомитися зі старим, але тут мене покликали. Я озирнувся.

Поруч стояв польський поет і сторожко просив мене підійти: «Тихо, тихо, друже, дивися, не приверни уваги цих виродків, бач, як вони з нами, їм лише дай волю, ходім, – говорить він мені, – тут мистецтва немає, сум і покора, загибла цивілізація». «Хлопче, – продовжує він уже в барі, – розбиті ілюзії, суворий життєвий досвід, – він ніби переповідав мені якісь конспекти, – я, – каже, – маю тобі багато чого сказати, за знайомство!» – «За знайомство», – підтримую я тост. «По-перше, – він запиває спрайтом, – мені сподобався твій виступ». – «Дякую, – я теж запиваю спрайтом, – ви все зрозуміли?» – «Хлопче, – чувак поблажливо, але водночас прихильно посміхається, – я валив цих сук іще в сорок п’ятому, розумієш?» – «Ви знали Мілоша?» – цікавлюсь я про всяк випадок. «Знав», – говорить він, випивши. «Що, – перепитую, – особисто?» – «Особисто – ні, але знаєш, – він замовляє по третій, – є три великих поети: по-перше – Волт Вітмен…» – «А далі?» – питаю я. «Що?» – підіймає він голову. «Ще хто? – перепитую я, – Волт Вітмен, а ще хто?» – «Волт Вітмен, Волт Вітмен, – говорить він, запиваючи спрайтом свою третю, – я був одного разу у вашій країні». – Він, здається, змінив тему. «У сорок третьому?» – уточнюю я. Він не звертає на мене уваги. «Познайомився тоді з багатьма вашими поетами, фантастичні люди, ти віриш? Не знаю, що вони там пишуть, але уявляєш, вони мене поїли чистим спиртом, фантастика. Ти знаєш, – продовжує він далі, – що від спирту багато людей умирає?» – «Люди вмирають від технічного спирту», – відказую я. «А від простого?» – «А від простого живуть, – кажу я, – та й технічний спирт… знаєте, я думаю, що люди, п’ючи технічний спирт, умирають від самої назви “технічний спирт” – є в цьому щось фатальне…»

…найгірше те, що ви зробили з кіно й телебаченням.

Хоч би як ви маскувалися і грузили населення, усе одно потім говоритимуть: ось вони, ці продюсери й телемагнати, які перетворили нашу не таку вже й погану цивілізацію на купу ідеологічного гівна та маскультової бутафорії. Ви можете скільки завгодно запускати свою контрпропаганду, яка, ясна річ, вигадана теж вами, говорити в так званій прогресивній пресі та на незалежних ефемках про тотальний тіві-контроль, про зомбування, вироблення інформаційних рефлексів і тому подібну поїбень, очевидно, що й надалі більшість дезорієнтованого суспільства буде вестися на ваші лажові розкладки і, згідно з ними, ділитися на хороших і поганих, правильних і неправильних, словом, брати участь у вигаданих вами змаганнях на виживання. Але річ у тому, – і ви самі це добре знаєте, – що можна просто відмовитися від участі, відмовитися і все – вимкнути свій ящик, послати нахуй листоношу й не відповідати на повістки, щоправда мало хто з такої можливості користає, це вже, безперечно, ваша заслуга, результати вашої посівної, он ви скільки всього придумали, уся ця ваша бойова термінологія, вигадані вами терміни й поняття: «конформізм», «нонконформізм», «альтернатива», «субкультура» – ви розливаєте це гівно зі своїх брандсбойтів, і що найприкріше – купа народу ведеться, героїчні підлітки намагаються створити опір, ведуть боротьбу, організовують підпілля, навіть не помічаючи, що джунглі, з яких вони намагаються вирватися, зроблені з якісної бутафорної гуми, обробленої протипожежним розчином.