Ми з Бобом ходили на всі матчі, старші вимагали від нас хоч якоїсь дисципліни, але дисципліни насправді ніякої не було, просто доки наші вигравали, усе це щоразу перетворювалося на велике збіговисько всіляких неврівноважених суб’єктів, які намагалися будь-що набухатися до фінального свистка і – по можливості – помахатися з кимось за честь місцевого спорттовариства та радянського спорту загалом. Футбол, усе-таки, азарт, самі розумієте.

І ось у півфіналі ми виходимо на Донбас, на один з їхніх клубів, що б’ється за вихід до першої ліги, і грати знову випадає на їхньому полі. Наші старші збирають нараду й вирішують їхати слідом за командою, електричкою це якихось дві-три години, постояти за земляків і ввалити шахтарським недоумкам, щоб ті не вимахувалися. Гра мала відбутися в неділю, і в суботу ми домовляємося не пити, не курити, запастися боєприпасами й тютюном і першим рейсом вирушити. В усіх дещо причмелений, збуджений стан, ну, говорять наші старші, ми їм, блядь, покажемо, покажемо-покажемо, підвиваємо ми, блядь; те, що доводиться їхати на ворожу територію, де наших традиційно били, нас чомусь не лякає, ми в півфіналі, і все решта похую, увалимо гірникам, уставимо їм по самі гланди, переважній більшості з нас по чотирнадцять-шістнадцять років, і сусідній Донбас у наших набитих тирсою й адреналіном головах асоціюється хіба що з однойменними холодильниками, так що все гаразд – завтра ми поїдемо хрін знає куди і всім там наваляємо, припущення, що наваляють нам, у нас просто не виникає як недоречне.

Ще майже поночі, десь о четвертій-п’ятій я заходжу за Бобом. Він швидко одягається, кидає до кишені старий батьків кастет, робоча династія, бляха-муха, але тут виходить його мама-буфетниця й влаштовує скандал: «Де це ти зібрався?» – кричить. «Пішла на фіг, – відповідає Боб, – у мене справи». – «Які ще справи?» – допитується мама, у неї сонне, дуже гарне обличчя й біле волосся, себто не сиве, ясна річ, а якесь світло-жовте, аж просвічується, вона вибігла в одному халаті, під яким все видно, у мене відразу ж устав, ну, думаю, мама в Боба, що ж він з такою мамою такий йобнутий росте. Мама тим часом далі кричала на Боба, мовляв, нікуди ти не поїдеш: «Досить, що твій пришелепкуватий тато сидить, ти теж, мабуть, хочеш сісти». – «Пішла ти», – незлобиво огризається Боб. «Я тобі піду, я тобі зараз так піду», – розпалюється мама, шворка на її халаті вкінець розв’язалась. «Застібнись, – кричить їй Боб, – що ти вийшла гола?» – «Ти, недоноску, – не витримує мама, – малий ще вчити мене, не стоїть ще». І тут Боб не витримує й завалює їй просто з правої, мама перелітає через крісло й опиняється на підлозі, я встигаю ще помітити її довгі ноги з кількома синцями на стегнах, на ній були якісь чорні трусики, вона починає плакати: «Богдане, – говорить, – не ходи, залишся тут». – «Пішла нахуй», – повчально говорить Боб і виходить у ранковий під’їзд.

На вокзалі наші старші дістають кілька десятилітрових каністр із пивом, доливають у кожну по пляшці горілки, збовтують перед споживанням, і ми вирушаємо за Кубком Республіки. Через годину пиво закінчується. Боб сидить переді мною, у руках у нього банка з рештками алкоголю, він надпиває й починає блювати просто нам під ноги, усі сміються, Боб пробльовується й теж сміється, потім знову п’є, але не втримує це в собі й починає блювати по новій, ми вже майже під’їжджаємо, настрій у всіх бойовий, і найменше, чого нам хочеться, це футболу, ми виходимо на брудному та непривітному до нас вокзалі стотисячного шахтарського містечка і йдемо купувати пиво. «Ти як?» – питаю я Боба. «Нормально, – каже той, – сьогодні наш день». – «Звісно, – відказую я, – звісно».

Чи треба говорити, що гру ми провалили. Уже до перерви шахтарі накидали нам шість сухих, а після перерви довісили ще два – 8:0! Наш правий хав, наша зірка, загальний улюбленець, двічі бив одинадцятиметровий, і двічі шахтарський кіпер легко, ніби знущаючись, м’яч відбивав. Ми були у відчаї. Половина наших перепили й ледь трималися на ногах, місцеві лягаві дивились на нас, не приховуючи огиди, і не могли дочекатися фінального свистка, аби викинути нас звідси нафіг. Ми не надто опиралися. Весь наш бойовий дух вивітрився десь після третьої банки в наші ворота. Мінтовня вивела нас за ворота стадіону й провела ще кілька кварталів у напрямку залізничного вокзалу. «Усе, – говорять вони, – вокзал там, електричка буде через сорок хвилин, валіть звідси, щоб ми вас тут більше не бачили, малолітки чортові». – «Добре», – ми навіть не відказуємо нічого цим підарам. Усе нормально, ми сьогодні вкінець облажалися, треба валити з цього довбаного Донбасу, поки все тихо й спокійно, ми виходимо на привокзальну площу й бачимо, що там, просто на сходах вокзалу, стоїть ціла бригада місцевих, чоловік сто, хороша шахтарська бригада, трішки збоку гріється кілька чеченських жигулів, чечени сидять на капотах і вичищають фінками бруд з-під нігтів, за нашими спинами мінтовський «уаз» на прощання весело клаксонить, дотепні чуваки в сірих підарастичних формах свою справу зробили, місцевих попередили, приїдуть тепер за кілька годин збирати трофеї, ми стоїмо й не можемо нічого зробити: місцеві перекрили нам вихід на платформи і тепер чекають, що ж ми будемо робити. «Ну що, уйобки, – кричить хтось із них, – підходьте! Наші головні перешіптуються й дають команду відступати, ми повертаємося й натовпом рухаємося назад у місто, місцеві цього, мабуть, не чекали, тому якийсь час стоять, вирішуючи, що саме їм робити, нам вистачає цього часу, аби відійти на пару сотень кроків, ми намагаємося не бігти, пацани ж ми чи хто, але ті, хто йде в хвості колони, весь час пробують вирватися вперед, і ми все далі відходимо від вокзалу, і тут вечорові сутінки розтинає переможний рев шахтарів, і солодке повітря весняного Донбасу сколихується від різкого гуркоту сотень важких шахтарських підборів – місцеві кидаються за нами. Тепер починається найцікавіше: півсотні п’яних відморозків біжать вуличками сонного містечка, намагаючись уникнути смерті від рук сотні таких само відморозків, місцеві доганяють нас по одному, і тим, кого вони таки наздогнали, зовсім навіть не позаздриш, добре, що хоч чечени залишилися на вокзалі. Я біг і думав: йоб твою мать – 8:0!!!

Нам із Бобом майже вдалося втекти. Ми вискочили на якусь бічну вуличку вздовж якихось складів, далі починалися пристанційні будівлі, рейки, довгі валки порожніх товарняків, словом, ми майже проскочили, і тут нам навперейми кинулось троє шахтарів. Боб дістав свій дурнуватий кастет, але один із шахтарів швидко засадив йому штахетом по руці, Боб завив і спробував штахет перехопити, але інший шахтар дістав викидуху й сунув її Бобові просто в живіт. Боб устиг гоцнути шахтаря ногою, але швидко заточився й почав падати, я підхопив його, і ми побігли на залізничний насип. Шахтарі чомусь зупинилися, я навіть не знаю чому, може, їм просто в падло було нас доганяти, може, вони теж втомилися бігати коліями, але за нами вони не погналися. Саме це нас і врятувало. Боб завис на моєму плечі й тримався рукою за живіт. Між пальців у нього стікала кров. Можна було повертатися додому.

О пів на п’яту ранку, під теплим травневим небом, десь на маршруті Донецьк – Москва, ми з Бобом повільно рухаємося залізничною колією, щоб не збитися з дороги й дотягнути-таки до найближчої станції, де можна буде сісти на яку-небудь електричку. Поспішати нам немає куди, справ, власне, у нас вдома немає, якщо не враховувати, що в Боба в животі дірка і він уже другу годину тихо, але безперервно завиває. Я починаю завивати за ним, але нема ради, треба йти на станцію, там може бути лікарня, а до того навколо нас тягнуться сопки, купи іржавого заліза, час од часу ми скочуємося насипом униз, пропускаючи безкінечні цистерни з нафтою й товарняки з чорним пахучим вугіллям. Рана в Боба очевидно неглибока, інакше так довго не тримався б, але він устиг утратити багато крові, вона стікала йому між пальців, заливала його старі затягані джинси, я вже теж був весь у крові, хотілося спати й жерти, а станції все не було й не було, лише безкінечні товарняки, кілометрові ешелони з вугіллям і нафтою, так, ніби за нашими спинами хтось збирав декорації та перевозив їх кудись на північ, лишаючи в теплих травневих сутінках металеві конструкції, голий каркас, донбаську пустоту.