Було вже по першій, і з усіх експозиційних зал відчиненими лишалися тільки сортир, бар і ще одна – доволі простора – кімната, де й відбувалась акція. Ґашпер ще спробував поторгуватися за квитки, але врешті облишив це, ми заплатили, скільки від нас вимагали й, оминаючи бар, увійшли в наповнену меломанами кімнату. Біля стіни праворуч стояла жінка з радіомікрофоном і співала. На стіну поруч з нею спроектовувався мультиплікаційний фільм її виробництва. Музику й слова, як я зрозумів, написала теж вона. Думаю, що й до перебудови вокзалу, а заразом і до повалення берлінського муру вона теж свої руки доклала. Жінка співала під мінус, тоді як на білому полотні кіноекрана важко рухалися якісь тварини, з’являлася бридкої зовнішності паперова принцеса, потім такий самий принц, між ними щось там діялося, жінка співала довго й наполегливо, і в якийсь момент ми просто не витримали й пішли в бар. Ґашпер обурювався й вимагав повернути йому гроші. Але двійко білетерів, які всучили нам перед цим квитки, уже завбачливо спакувались і зникли в нетрях Гамбурзького вокзалу. Ми були їхніми останніми клієнтами. Залишалося повернутись у бар, де вже сиділо зо два десятки зневірених, так само, як і ми, меломанів і печально банячили.

– Добре, що вона не танцює, – продовжує обурюватися Ґашпер. – І хто всі ці мудаки, які її слухають?

За сусіднім столиком засміялися. Ми озираємось і бачимо сиву жінку, яка тримає в руці склянку сухаря і, схоже, цілком нас підтримує. Дві порожні склянки вже стоять поряд на її столику.

– Колективна мастурбація, – говорить Ґашпер до неї, ніби вітаючись, – чи не так?

– Так, – каже жінка, підводиться й нетвердо рухаючись, пересідає до нас.

Звати її Ніна, вона говорить, що потрапила сюди випадково, що спробувала була додивитися мультик до кінця, але нічого не вийшло. Ми їй подобаємося, каже вона. Особливо їй подобається Сильві. Ніна її відверто пасе, водночас підтримуючи розмову з Ґашпером, з якого просто пре бурхлива лекція на всілякі відв’язні теми, Ґашпера хлібом не годуй – дай потриндіти, йому б не художником бути, а лектором, читав би собі лекції люблянським студентам, скажімо, про атональну музику.

– А це Сара, – говорить Ніна, – ми з нею дружимо.

Сара підходить від барної стійки, тримаючи в руках ще дві склянки сухаря. Вона молодша від Ніни вдвічі чи навіть утричі, схожа на одну мою львівську знайому, має трішки припухле від безсоння й алкоголю обличчя, зелені очі та довге світле волосся. Ніна починає їй пояснювати, що ось, мовляв, юні представники слов’янської культури, меломани, так би мовити, теж обламались і не змогли до кінця додивитися цей чортів мультик, як і ми з тобою, дівчинко, але вони кльові, говорить вона й показує на Сильві. Ґашпер далі балакає, і в якийсь момент Сара втрачає плин його думки, повертається до мене й пояснює, що дуже втомилася, бо останні два дні робила щось таке дуже важливе й тому майже не спала. «Я теж займаюся мистецтвом», – каже. «Справді? – питаюсь. – А чим саме?» – «Ну, я роблю всілякі проекти, – говорить вона непевно. – А як тебе звати?» – «Серж. Себто Сергій». – «О, у вас це дуже популярне ім’я!» – «Так, – кажу, – у нас там кожен другий Серж». – «Нам треба ще раз зустрітися, наприклад, у Відні». – «Лиши адресу, – кажу, – я можу написати тобі листа». Сара довго порпається в кишенях джинсової куртки, урешті знаходить якийсь шматок паперу, з одного боку на ньому реклама курсів катехізису, другий бік чистий, там вона й пише.

«Ага, – говорить Ніна, – я тобі теж лишу адресу». І дає візитівку. Я читаю адреси на картці й на папері, що його списала Сара, – це та сама адреса, але прізвища різні.

«Гаразд, – кажу, – напишу вам два листи».

У цей час сусідні двері відчиняються й звідти виходить знайома нам співачка з радіомікрофоном, а за нею, мов щури з підземелля, косяком сунуть глядачі. Перед дверима, що відділяють їх від бару, де сидимо ми всі, стоїть ширма. Співачка заходить за ширму й присідає, глядачі лишаються з того боку і, на відміну від нас, її не бачать, а бачать лише ширму. Сівши навпочіпки, співачка співає в свій радіомікрофон ще хвилин десять. Із цього боку на неї осудливо дивляться двадцять пар нетверезих очей.

Публіка з того боку покірно чекає. Урешті вона закінчує і її починають вітати. Дехто з нею навіть цілується, хоч вона сильно спітніла від тривалого співу й, гадаю, цілувати її було неприємно. Утім, слухати теж.

Було вже близько третьої, коли Ніна запропонувала поїхати десь поїсти, усі мляво погодилися й почали пробиратися крізь натовп меломанів, лишаючи їх наодинці зі співачкою серед порожніх перонів колишнього Гамбурзького вокзалу.

Нічним Берліном снує безліч люду, туристи, японці, скінгеди, студенти. Біля «Гілтона» велика пробка: копи на мотоциклах перекрили всі під’їзди до готелю, видно, як біля центрального входу зупиняється кілька масивних мерседесів і з них виходять якісь надто офіційні персони.

«Бач, друже, – говорить Ґашпер, – самого товариша Йошку Фішера побачили». Ми намагаємося не відставати від Ніниного авто, яке метляється перед нами. Ніна сідала за кермо вже в гарному стані, схоже, у теплому салоні її геть розморило, у темряві вже зо два рази з’являлися червоні спалахи, копи зі своїх замаскованих машин відслідковують і фотографують усіх, хто перевищує швидкість. І якщо Ґашперові все одно, за пару днів його тут уже не буде, то на Ніну, безперечно, чекають неприємності. Хвилин за двадцять ми знаходимо італійський ресторанчик, квартали навколо втрамбовані машинами добропорядних берлінців, вільне місце можна знайти хіба що на сусідній вуличці, ніч, урешті-решт, добігає кінця, і до ресторану починають сповзатись постійні відвідувачі, навіть не знаю, хто вони, але з ними тут усі вітаються. Вони теж з усіма вітаються, навіть із нами, схожі на робітників після нічної зміни, але навряд чи італійські робітники ходять о четвертій ранку по рестораціях, надто понтово, скоріше, теж якісь меломани. Або сутенери. Наступна година наповнюється розмовами Ґашпера, Ніна печально в усьому з ним погоджується, я поступово засинаю, а Сара відверто клеїть нашу чеську подругу. «Зустрічаються двоє боснійців», – починає Ґашпер, і я пробуджуюсь, справа йде до завершення, час їхати додому, Сара теж збирає всі свої окуляри, непроплачений генді, арабську хустку, телефонний записник, весь у губній помаді, пхає все це до своєї торби й збирається йти додому. Її сусідка на це не реагує.

– Викликати тобі таксі? – питаюся я і йду до кельнера.

Кельнер, молодий італієць, підморгує мені обома очима, викликає по телефону таксівку й весело соває мені презерватив.

– Дякую, – кажу, – мені не треба.

– Бери-бери, це ґратіс, себто безкоштовно.

Я, своєю чергою, лізу по кишенях, знаходжу коробку сірників із рекламою віденського радіо «Оранж», хороша станція, завжди крутять хоп, і соваю йому. «Тримай, це з Відня». Чувак тисне мені руку й мчить зустрічати нових відвідувачів, а я повертаюся. «А навіщо ти вирив яму, питають боснійця», – Ґашпер в ударі, ніби й не гнав півтисячі кілометрів. «Саро, – кажу, – твоє таксі зараз приїде». Сара говорить усім до побачення й виходить в ранкові сутінки. За якихось десять хвилин ми теж виходимо, тепер лише треба познаходити ці лажові автомобілі – і додому, у готель, де є душ, «емтіві» та новий тестамент, навіть два нових тестаменти, так що в разі чого можна почитати хором. Ніна намагається виїхати з-поміж двох авто, між якими вона годину тому затиснула свій «фольксваген», легенько штовхає передню машину, потім здає назад і так само штовхає задню, розкочує їх, мов більярдні кулі, урешті-таки вибирається, тисне на газ і зникає за рогом.

Сильві махає їй услід рукою, але не надто активно, щоб та, бува, не повернулася.

За вікном висить туман, крізь нього пробивається тьмяне ранкове світло, великі мокрі сніжинки липнуть до шибок і відразу тануть. Після ночі повітря ще не прогрілося, але сніг усе одно тане, прямо в повітрі, по склу стікають великі жирні краплі, я бреду коридором із готельним рушником і «гедендшолдерсом» у пошуках душу.