Спочатку вони думали пограбувати кіоск із тютюном.

Довго ходили навколо, принюхувалися. Але в одного з них, Боді, була алергія на тютюн, йому відразу ж стало погано, і кіоск залишили в спокої. Приятель Боді, Вєтал, після цього з другом не розмовляв, хоч у душі тішився, що все так обернулося, оскільки жоден із них не курив, і навіщо їм був потрібен цей кіоск, ніхто не знав. Друзі саме закінчували школу, були невиправними романтиками й лузерами, алкоголь їм не продавали, і жінкам вони не подобалися. У принципі, чоловікам також. Нікому вони не подобалися. І ось одного разу в себе на районі, у харківському передмісті, їм трапився п’яний комерсант, котрий мирно спав на лавці під салоном гральних автоматів. Друзі тут-таки вирішили його бомбонути, скажімо, забрати мобільник. У комерсанта їх виявилося три, тож вони всі три й забрали. На ранок мобільники почали дзвонити. Друзі розгубилися, прийшли на радіоринок і майже за безцінь скинули перші два, лишивши третій про всяк випадок у себе. Бодя панікував, кричав, що їх тепер напевне будуть шукати, і пропонував кудись урити, скажімо, у Крим, до моря. На виручені з продажу телефонів гроші вони взяли дві плацкарти й того ж вечора вирвалися з міста в темне й солодке невідоме. Уночі їм снилися бойові кораблі. На постіль грошей їм не вистачило.

Пересівши в Сімферополі, вони доїхали до Алупки, зійшли з автобуса й пішли дивитися місто. Довго фотографувалися під зеленого кольору пам’ятником Леніну, котрого Вєтал через штани в обтяжку спочатку не пізнав і довго переконував Бодю, що це який-небудь місцевий тип. Купили чипсів. На цьому гроші закінчилися.

Приятелі вийшли до моря, усілися на каміння й стали розглядати білі, ніби вагонна постіль, небеса, слухаючи мелодії з мобільного телефону. Був березень, і життя видавалося безкінечним і солодким, як безкоштовна карамель. Можна було влаштуватися матросами на один із суховантажів, ходити під яким-небудь екзотичним прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки й мати справжній паспорт моряка – перепустку до найтемніших і найсолодших брам, заходити в чорні гарячі порти, заливатись алкоголем і спати з веселими безвідмовними китаянками, провозити в шлунках контрабанду й торгувати краденим одягом, носити фальшиве золото й водитися з найбільшими негідниками та відчайдухами в місті, якщо лише такі знайдуться. Можна було бовтатися в солоних, мов сльози, водах Червоного моря, тягатися вздовж ефіопських берегів, харчуючись лише рибою та анашею, переїздити з міста до міста, тертися між галасливою портовою публікою, пити з мічманами й корабельними лікарями, співати з убивцями й збоченцями, полювати на акул, драконів і хижих підступних восьминогів. Можна було вибирати з життя найкращі та найсмачніші шматки, починати все спочатку й ні від кого не залежати, мчати наосліп крізь морські марева, пробиватися крізь хвилі, терпіти спрагу та голод, умерзати в кригу й горіти на повільному пекучому вогні, щоби зрештою дістатися до місця призначення, де на тебе завжди чекають слава, пошана й солодка безумна любов. Головне зараз не вдавитися чипсами.

Під вечір голодні приятелі повернулися до пам’ятника Леніну, щоб продати останній мобільник. З ними розговорився чорношкірий підліток, старший за них на пару років, який вигулював під пам’ятником свого боксера й назвався Габріелем, сказав, що грошей у нього немає, але є кімната, у якій зараз ніхто не живе, і тому він може здати її на кілька днів. В обмін на телефон, ясна річ. Друзі на якусь мить завагалися, але всього лише на мить. У кімнаті з меблів було ліжко, вони завалилися в нього, не скидаючи одягу, і безтурботно проспали майже до обіду.

Уранці Бодя знайшов під ліжком старі шахи. З шахами в руках вони й зашли до санаторію Міністерства оборони, знайшли там на лавках пару підтоптаних полковників і запропонували зіграти. Виграли двадцять доларів та пачку сигарет і пішли купувати чипси. І ось у магазині вони підійшли до ефектної жінки в чорному, котра стояла біля прилавка, розглядаючи пляшки з мадерою, і попросили купити їм пива, жінка ретельно оглянула їх, з голови до ніг, узяла вина й запросила до себе. Жила вона в тому-таки санаторії Міністерства оборони, була офіцерською вдовою й носила чорну сукню з глибокими вирізами, на пальцях мала золоті персні, на шиї важкі прикраси, була ретельно фарбованою, дещо розгубленою й мрійливо дивилася в бік моря. Друзі сиділи поряд із нею за столом, не знали, куди подіти руки, нервували й пітніли. Удова запропонувала відкоркувати вино, спочатку за діло взявся Бодя, вино вислизало йому з рук, пляшку забрав Вєтал, але теж марно, удова лише махнула рукою й дістала звідкись із серванта недопиту горілку. Друзі випили й з ходу сп’яніли. Жінка багато курила, розпитувала їх про школу й розповідала про особисте життя.

Сказала, що її чоловік був бойовим офіцером, що з дитинства вона мріяла вийти заміж за бойового офіцера. «Ви не знаєте, що таке флот, – говорила, – цей жар, цей прихований вогонь, ці офіцерські родини, – вона закинула ногу на ногу, і друзі встигли помітити її темно-червону білизну, – ці довгі очікування, зустрічі й пристрасть, клятви й прощання, – жінка нахилилася, і друзям аж дух забило від того, що вони побачили, – потім довгі місяці на самоті, очікування вістей, млість нерозділеної жаги, знаєте що це таке?» Друзі кивали головами. Жінка розповідала їм про підводні човни, про порожні казарми, солоні бризки й сонячні переливи, казала, що приїжджає тепер щороку до Криму, навесні, коли нікого немає, і згадує все, що було з нею доброго.

Друзі теж навперебій почали розповідати чорній вдові про життя, говорили, аби вона не думала, що вони зовсім нічого не розуміють, що у свої шістнадцять вони неодноразово випробовували долю на міцність, що на їхньому рахунку десять пограбованих тютюнових кіосків і сотні крадених мобільних телефонів, що вони знають справжню ціну любові й вірності та що мерехкий солодкий світ криміналу навчив їх ставитися до жінок жорстоко, але справедливо. Після цього Бодя на мить утратив координацію й звалився зі стільця, а Вєтал побіг ригати в душ. Але жінка дістала ще горілки, і їхня некваплива дружня розмова потекла далі, і друзі марно намагалися відкрити вино, доки не розбили пляшку, і курили дамські папіроси, і співали разом із жінкою піратських пісень, як справжні морські вовки, валяючись у її теплому ліжку, що пахло парфумами, пудрою та самотністю. До півночі вони встигли трішки протверезіти й почали потроху збиратися, сказали, що мають іти. «Що ж, – сказала жінка, – ідіть. Але в принципі можете й лишитися», – додала вона й вийшла на балкон, підставляючи нічному повітрю своє досить-таки доглянуте шістдесятирічне тіло з теплою м’якою шкірою, з усіма його вигинами й опуклостями, з одягом та білизною. І вітер плутався в її густій перуці, і кораблі сигналили їй із рейду, і вартові віддавали салют, охороняючи брами й вежі, і космонавти, пролітаючи в південному небі, посилали їй привіт через штучні супутники.

А друзі в цей час вирішували, хто з них має лишитися.

Бодя наполягав, що лишитися має він, оскільки це він її зняв, ще там – у магазині. Вєтал не погоджувався й стверджував, що лишитися має він, оскільки саме він щойно розбив пляшку вина. Бодя хитрував і заявляв, що просто засинає й немає жодних сил кудись іти, натомість Вєтал удавався до шантажу й погрожував усе тут обригати.

Урешті, друзі кинулися бити один одного, перевертаючи стільці й громлячи широкі тарілки з емблемами Міністерства оборони, жінка впівока спостерігала за ними з балкона, згадуючи, коли ж ось так востаннє хтось за неї змагався. Суперники натомість зовсім виснажилися, сиділи на підлозі, важко віддихуючись і витираючи сльози. Першим не витримав Вєтал, йому знову стало погано, він вискочив у чорну ніч, вислизнув за прохідну й розчинився в пальмах, посилаючи прокляття всьому жіночому роду й нетривкій чоловічій дружбі. А Бодя залишився, і те, що з ним сталося тієї ночі, заслуговує на окрему оповідь.

Ближче до ранку печальний обриганий Вєтал наткнувся посеред вулиці на їхнього нового чорношкірого приятеля. Той був на італійському мопеді й запропонував їхати з ним до Ялти, аби збути анашу, отриману від молдаванів, оскільки, пояснив, потребує напарника для підстрахування. Вєтал одягнув шолом, усівся на мопед, і вони помчали, розлякуючи по дорозі чайок і кажанів, і вже під Ялтою в’їхали в туман, який огорнув їх теплом, свіжістю й гіркотою.