«Брат, – знову попросив мужик, – пробий». Стоматолог, лаючись, дістав мобло й почав пробивати азербайджанців.

Урешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. «Послухай, – сказав, – у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця». Друг подумав і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику.

Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру. Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але, вислухавши розповідь бізнюка про Надюху й трагічну любов, розхвилювався й надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем.

Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото. Гєна здивувався, але сказав, що може, хоч і небагато. Забилися зустрітися на трамвайній зупинці біля його будинку. Торчки подякували стоматологу, узяли в нього на всякий випадок номер Івана Івановича й обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. «Ну, – сказав, – золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку». І дістав з кишені чайну ложечку. Друзі потовклися-потовклися й вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича.

Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде – не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубилися. А сталося ось що. Іван Іванович – ювелір і контрабандист, усе своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там, де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників. Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича.

Затягла їх до Київського РВВС і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ – один був товстозадий, інший – сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритися, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся й підсів до мене. А потім розповів мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського з внучкою Машою, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалася й росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй уже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся й ніжна шкіра.

А на литці було зроблене татуювання у вигляді метелика.

«Улітку, коли вона засмагала, – розповідав Іван Іванович, – метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали різко і гостро, ніби чорнило на ксероксному папері». І ось Іван Іванович сильно цим усім переймався й не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я й не здивувався – узяли мене у власному під’їзді, під час облави, яку проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план. Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Уже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати. «Главноє, поет, – кричав він мені, – пиши про женщин. Вся наша жизнь – женщини!» – «Да замовкни ти», – сонно перебив його сухоребрий офіцер. «Пішов нахуй, – відповів Іван Іванович, – тільки про женщин! – повернувся він знову до мене. – Запомни, поет!» І сказавши це, влігся на плече сухореброго, досипати.

Наступного ранку його випустили, разом із офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала.

Арнольд носив дреди й продавав музику. «Що я знаю про євреїв?» – подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружилися.

Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохалися, а потім Маша вставала й бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилася донька.

У них була дивна, весела родина. Вони часто сварилися, потім кохалися, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, які Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім поверталися, і помешкання знову наповнювалося їхнім сміхом і стогоном. «Більшість людей, – сказав їй одного разу Арнольд, – самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довго-довго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він радше чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій. Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять».

За рік вони вкотре посварилися й розійшлися. Але згодом помирилися й далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить.

Історія, яку я тут розповім, могла відбутися лише на Різдво. Інакше кажучи, це різдвяна історія, з усіма належними ознаками – посланцями, вісниками, янгольським співом у гранатовому небі грудня й відчуттям дива, яке живе в кожному з нас. За великим рахунком, якщо уважно послухати, історія ця ніби натякає, що диво у своєму первинному вигляді завжди існує поруч.

Просто потрібно не вимахуватися й спробувати відчути його присутність.

Сталася ця історія пару років тому з одним моїм знайомим, молодим партійним функціонером, представником міської адміністрації. Звали його Гєшою, і відповідав він за інвестиційний клімат у регіоні. Приймав делегації із Західної Європи, возив їх по харківських кабаках, селив у готелях, домовлявся з проститутками про знижки, одним словом – покращував інвестиційний клімат, як умів.

Особливо потоваришував із німецькими християнськими демократами. Німецькі християнські демократи якось особливо перейнялись інвестиційним кліматом у нашому регіоні, часто прилітали на круглі столи та конференції, цілими днями не вилазячи з харківських саун. Гєша завжди був поруч, пояснюючи західним колегам особливості становлення демократії в нашій країні та благаючи потенційних інвесторів закушувати. Серед християнських демократів непідробними симпатіями до молодої української демократії вирізнявся такий собі пан Кляйс – депутат, вегетаріанець та спеціаліст із посттоталітарного самоврядування.

Познайомилися вони з Гєшою в сауні, куди німецька делегація поїхала безпосередньо з летовища, а вже там, роздягнувшись та розслабившись, усі почали обмінюватися візитівками. Прізвища свого нового приятеля Гєша запам’ятати не зумів і надалі називав його Клаус, а той не сильно й заперечував, почасти з причини власної скромності, а передусім через те, що весь час був у стані середнього сп’яніння й навколишній інвестиційний клімат бачився йому в легкому мерехтливому тумані.

На якомусь етапі стосунки між партнерами стали особливо довірливими й Гєша запропонував християнському демократу вкласти бабки хоча б у щось. Скажімо, у завод із виготовлення морозива. Вони сиділи в сауні, Клаус знуджено лизав пломбір, говорив, що в умовах посттоталітарного розвитку місцевого самоврядування харчова промисловість не видається йому пріоритетним напрямкомдля інвестицій, і просив замовити ще шампанського. На третій день перемовин, у тій-таки сауні, урешті виявилося, що в завод Клаус бабки вкладати не буде, натомість готовий вкласти їх у туристичний бізнес і просить Гєшу знайти в Карпатах який-небудь старий посттоталітарний готель, який можна було б викупити, відремонтувати, добудувати сауну й відпочивати там фракціями. Це було не зовсім те, що від Гєші вимагалося, проте він подумав, що не час перебирати, і, відпровадивши друга на летовище, узявся досліджувати ринок. До осені знайшов належний об’єкт, стелефонувався з Клаусом і швидко домовився їхати з ним на православне Різдво в гори – дивитись об’єкт і славити Ісуса.