І останнє, третє. Кожна домогосподарка мусить пам’ятати про правила протипожежної безпеки. Нічого не коштує так дорого, як зневажання правилами протипожежної безпеки. Щодня в країні гине близько сімдесяти самотніх домогосподарок, котрі знехтували правилами протипожежної безпеки. Це дуже багато.

Причиною цього стає недбалість, неуважність, а насамперед – надмірна соціальна ізольованість домашніх господарок, їхня невключеність у боротьбу, саме вона зазвичай і призводить до фатальних наслідків. Перш за все – газ. Газ – найбільш ефективний спосіб боротьби з твоєю ізольованістю. Система перекриває тобі крани, намагаючись повністю взяти тебе під контроль, система тримає одну руку на крані, а іншою рукою, що вона робить іншою рукою, ти знаєш, що вона робить іншою рукою?

Ні? А ти хочеш про це дізнатись? – «Так». – Напевне хочеш?

«Так, я хочу». Скажи – я хочу знати, що система робить іншою рукою в той час, як однією перекриває мені кран.

«Я хочу знати, що система робить іншою рукою в той час, як однією перекриває мені кран». – Слухай: система – це однорукий бандит! Це однорукий бандит, створений для того, аби викачувати з тебе бабки. Аби викачувати бабки й контролювати кожен твій крок. Це однорукий бандит, створений для тотального пресингу. Одним словом – іншої руки в нього немає. Усе, кінець.

І ось менеджери збираються після важкого робочого дня в барі, жирні, важкі й малорухливі менеджери середньої ланки, товчуться по бару, як тюлені, б’ють ластами й видають різкі пронизливі звуки, перекрикують музичні автомати, труться біля караоке, мчать, ляпаючи по підлозі своїми ластами, у сортир, хо-хо, говорять одне до одного: «Добре, що ми тут зібралися, ми – менеджери середньої ланки, нам завжди є про що поговорити після важкого робочого дня. Ну ж бо, друзі, – говорять одне до одного – про що поговоримо сьогодні? Про регбі чи про баб?»

«У жопу регбі! – заперечливо махає ластами частина менеджерів. – Краще про баб!» – «Так, так, – пожвавлюється решта менеджерів, – про баб, про баб». І навіть ті, хто треться біля караоке, пожвавлюються. І навіть ті, що відвалили в сортир, мчать назад, б’ючи ластами по підлозі. «Ну, що, говоримо про баб?» – ще раз перепитує тато-тюлень. «Так-так», – ще раз, удруге за короткий час, пожвавлюються менеджери.

І тоді тато-тюлень говорить до них так:

– Йо, – говорить він, – йо, друзі, що ви мені говорите, які баби? – говорить він, про що ви кажете, я знаю про баб усе, і я можу вам розказати. Тому що я знаю про баб усе. І знаєте, чому я знаю про них усе? Тому що я дивлюсь на бабу і вже знаю, чого вона хоче, я завжди знаю, чого вона хоче. Йо! І ось зі мною трапляється така історія – заходжу я до сусіднього бару, я завжди знаю, чого я хочу, ви ж мене знаєте, і я підходжу до бармена й так кажу йому: «Йо, хлопче, мені як завжди, гаразд?» – «Що – як завжди?» – не розуміє цей молокосос. Ну, але мене таким не проймеш, я знаю, що по чому в цьому житті. Я йому говорю, значить, так: «Хлопче, мені як завжди мій улюблений крутий подвійний сандвіч із шинкою».

– Вау, – завивають в один голос менеджери й захоплено б’ють ластами по підлозі.

– Ага, – продовжує він, – саме так, йо, ви ж мене знаєте, саме так. І тут цей ублюдок говорить мені: «Чоловіче, – говорить, – чоловіче, де це бачено, аби в стриптиз-барах давали сандвічі з шинкою?» Але я знаю, що до чого, мене так просто не зіб’єш, я йому на це відповідаю: «Бачу, – кажу, – хлопче, що ти собі на умі, ну що ж, хай буде, хай буде, думаєш, ти найрозумніший, думаєш узяти мене ось так просто за яйця, думаєш, ти такий розумник». І тут до мене підходить баба…

– Баба! – завивають менеджери і нервово труться ластами.

– Ага, баба! – переможно говорить тато, – так-так, друзі, баба, ну ви мене знаєте, я таких не пропускаю, що, кицю, говорю, що ти робиш у цьому свинарнику? «Узагалі-то, – говорить вона, – я тут працюю, але якщо хочеш, можеш пригостити мене випивкою». – «Що ж, – кажу, – ясно, що тут за порядки, бачу, мені мого сандвіча таки не принесуть, але гаразд, мала, що ти будеш?» – «Пити буду, – говорить вона, – і якщо ти не останній мудак, то заплатиш за мою випивку». Ну, мені двічі повторювати не треба, я говорю бармену: «Хлопче, – кажу, – чорт тебе забирай, зроби все, як хоче моя дівчинка, окей?» – «Окей, – каже цей ублюдок, – окей. – І говорить до неї: – Тобі шо, – каже, – Маня, знову водяри?»

– Водяри, – захлинаються від захвату менеджери.

– Ага, водяри. Саме так. І ось я дивлюся, як цей ублюдок крутиться навколо моєї дівчинки, і говорю: «Що, мала, було б непогано пересісти». І ось ми пересідаємо й вона мені говорить: «Ти, – каже вона, – я бачу, добрий тато». – «Ага, – говорю, – йо, ти мене ще не знаєш». І тоді вона торкається мого ласта.

– О! о! о! – заводяться менеджери.

– Так-так – торкається мого ласта, і її рука рухається все нижче й нижче.

– Нижче! Нижче! – скандують менеджери.

– Так – усе нижче й нижче, і коли вже нижче просто немає куди.

– Немає? – захлинаються менеджери.

– Так, коли нижче вже немає куди, вона раптом підіймає голову й каже: «Слухай, – каже вона, – у тебе що – узагалі ніколи не стоїть?»

– А! а! а! – відчайдушно й захоплено стогнуть менеджери.

– І ось це моя історія про баб, друзі! – переможно вигукує тато-тюлень, і тут уже всі менеджери середньої ланки підриваються зі своїх місць і кидаються хто до бару за новою випивкою, хто до караоке бити ластами, а хто просто біжить до сортиру, не витримуючи цього безкінечного і всеосяжного кайфу й починає насипати просто на рукомийнику довгі безкінечні білосніжні дороги й рухається цими дорогами, утягуючи в себе магічні кристали важкого робочого дня, і останнім вбігає зовсім юний менеджер, син полку середньої ланки, і він теж ляскає своїми ручками, своїми ластами-недоростками й кричить:

– І мені, друзі-менеджери, і мені, мені теж дайте.

Але йому говорять:

– Пішов у жопу, чувак, на сьогодні все, всі дороги закриті.

– Ні! – кричить він, – ні! Як же це, я ж теж слухав цю історію про баб, мене зараз просто розірве, дайте хоч щось. І тоді старий-мудрий тюлень висипає щось зі своєї кишені й говорить:

– Ану, синку, спробуй оце-о, воно тебе вставить.

– Що це? – лякається син полку.

– Порошок, – говорить тюлень.

– Який порошок? – перепитує син полку.

– Пральний. Ну ж, синку, це твій перший пральний порошок. Зараз тебе порве.

Син полку підходить до рукомийника й думає: «Зараз мене порве». І менеджери дивляться на нього, прикрившись ластами, і думають: «О, зараз його порве, його порве».

І старий-мудрий тюлень-підарас підштовхує його до рукомийника й ніжно шепоче: «Ну ж бо, бебі, ну ж – зараз тебе порве». І він схиляється над рукомийником і різко втягує в себе все, що бачить.

І тут його рве.

І ось домогосподарка приходить у відділ соціальної допомоги і думає: «Ох, – думає, – я самотня вагітна домогосподарка, на що я можу розраховувати? Ясна річ, мені ніхто не допоможе, я не отримаю жодної такої соціальної допомоги, хто б мені її надав – цю соціальну допомогу, усі двері для мене зачинено, і кожен клерк думає лише, як мене урити». І тут вона бачить його. «Ох, думає, ну, так, звичайно, хіба що цей симпатичний молодий клерк зможе мені допомогти, видно, що система ще не вичавила з нього рештки людяного, схоже, в ньому ще лишилося щось живе, можливо, у нього теж є мама, можливо, вона теж колись була вагітна, ну, ясно – вона напевно колись була вагітна, цим ось недоноском, до нього я й піду».

І вона підходить до нього й каже: «Ох, синку, тебе мені сам Бог послав». – «Хто послав?» – не розуміє клерк. «Так-так, синку, я ж то знаю, саме тебе мені й треба. Адже у тебе теж є мама». – «Мама?» – не розуміє клерк. «Ну, так, добре, – говорить домогосподарка, – я тобі як рідному скажу: я домогосподарка, самотня вагітна домогосподарка, розумієш, синку, і я припхалася сюди не просто так, а за своєю соціальною допомогою, і якщо ти, недоноску, тут сидиш, то очевидно тобі й відповідати за соціальну допомогу самотнім вагітним домогосподаркам». А він їй на це і говорить: «Значить, так, мем, усе зрозуміло, будемо розв’язувати вашу проблему». – «Ось, синку, – каже вона, – тебе мені точно сам Бог послав». – «Мем, – відповідає він на це, – ніхто мене нікуди не слав. Зробімо так, мем, домовмося відразу – ніхто мене нікуди не слав. Гаразд?» – «Гаразд, – говорить вона незадоволено. – То як там із моєю соціальною допомогою?» – «Значить, так, – говорить клерк, – із допомогою. Візьмімося за розв’язання вашої проблеми». – «Беріться», – погоджується вона.