– Єдина біда, – вів далі Руді, розливаючи, – мої роботи надто великі. Ось дивіться, – він піднявся й витяг із шафи альбом, – я зробив цю конструкцію для однієї берлінської фабрики. Вони розмістили її на стіні, це метрів п’ять заввишки. А нині фабрика збанкрутувала, її збираються закрити й половину цієї стіни заліпили рекламою.

Він розгорнув альбом. На одному фото була його конструкція, розміщена на великій стіні, унизу проїжджав трамвай, ті самі балки й лопаті, а вже на другому фото нижню половину цієї стіни було заліплено афішами і лопаті стирчали вгорі сиротливо й покинуто.

– І ти нічого не можеш вдіяти? – спитався Ґашпер.

– Ні. Свій гонорар я давно отримав, а нині вони мають на цю стіну всі права. Імперіалісти срані, – додав він і налив по новій.

– Шкода, – кажу, – виходить, ми її вже не побачимо.

– Ну, чому – якщо зараз поїдемо, то побачимо. Тут недалеко, кілька зупинок трамваєм.

– У нас авто, – говорить Ґашпер.

– А ти в стані? – схоже, Руді захопився своєю ідеєю.

– Цілком, – відповідає Ґашпер і з третьої спроби припалює-таки своє «мальборо».

Ми погоджуємося: їхати треба, позаяк Бог його знає, що буде з фабрикою, та й з німецькою економікою загалом, тож Руді накидає на плечі військову куртку й ми виходимо.

Фабрика справді недалеко, і, вискочивши з «рено», Руді перебігає вулицю й зупиняється під стіною. Угорі над ним схрещуються балки й лопаті, їх добре видно в березневих сутінках. Руді підходить ближче й починає енергійно зривати афіші. Ми підходимо слідом. Поступово оголюється чималий шматок стіни, з-під якого визирає частина об’єкта.

Подерті афіші валяються під ногами Руді, мов захоплені під час кавалерійської атаки ворожі штандарти.

– Дивися, – кричить мені Руді, – ось мій простір і ось моя батьківщина. Усе, що я маю, – це оця стіна, і все, що я можу, – це іноді приходити сюди й відчищати її від усілякого лайна. Повір мені, цього досить, аби ні за чим не шкодувати. Навіть якщо завтра ця довбана Європа вкінець глобалізується й об’єднається з Азією, однаково тут – у Берліні – стоятиме стіна з моїм металобрухтом, і навіть якщо я завтра помру, то присилатиму сюди яких-небудь довбаних ангелів, аби вони здирали це лайно, розумієш? Ось саме тому я вже нікуди звідси не поїду.

Я подумав, що взагалі цей старий друг Гавела у військовій куртці має рацію, хоч він добре, як на його вік, умазав, він усе одно має рацію, так само як і десятки тисяч балканців і турків, котрі мурують цей новий Берлін, зводячи повсюди риштування й підпираючи ними холодні берлінські небеса, які нависають низько й печально і з яких ось уже кілька годин ллється дедалі сильніший дощ.

За два дні я чекав на віденський потяг уже на справжньому Гамбурзькому вокзалі, себто на залізничному вокзалі міста Гамбурга. Сильві та Ґашпер проводжали мене, вони збиралися ще заскочити в Дортмунд, а я мав повертатися. Підійшов потяг. «Ну, що, мен, – говорить Ґашпер, – побачимося вдома, у Відні». – «Ясна річ», – відповідаю. Уже коли я сідав у вагон, Сильві підбігла, дістала з кишені жменю фруктових карамельок і сунула мені в долоню. На першій станції близько півночі в купе підсіло троє фермерів, вони позакидали валізи нагору й побігли шукати ресторан. Повернулися за п’ятнадцять хвилин і дуже бідкалися, бо нічого, ясна річ, не знайшли, а бахнути, очевидно, хотілося. «А ви в провідника спитайте», – підказав я, але вони гумору не зрозуміли й побігли шукати ресторан у протилежний бік. Потім ми цілу ніч намагалися заснути, але з цього нічого не вийшло, бо як можна заснути з трьома фермерами?

…Над Віднем плавало багато-багато хмар. Я зійшов на перон і пішов до підземки. Назустріч ішла дівчина, мерзлякувато кутаючись у світле пальто. Вона нервово озирала перехожих і тремтіла від ранкового холоду. Побачивши мене, вона боязко огледілась і, підійшовши, спитала:

– Ти маєш морфій?

– Морфій? – перепитав я. Мене теж колотило після потяга.

– Ну, морфій, – нервово повторила вона.

Я поліз до кишені, і в її очах з’явилось щось схоже на надію. Який морфій? Я що, схожий на людину, яка роздає на вокзалі морфій усім спраглим? От гівно. Я дістав жменю фруктових карамельок і вклав їй у долоню.

– Гарного дня, дівчинко, – кажу.

Незабаром знову почнеться зима, обов’язково почне завалювати яким-небудь снігом, ось побачиш, без цього їм не можна, їм обов’язково потрібно насипати цілу гору цього непотребу, по якому потім радісно топчуться довгими грудневими ранками пси, поліцаї та інші недоумки, і так до самої весни з короткими перервами на відлигу.

Узимку всі змінюються, тупішають, чи що, загалом люди і влітку особливого бажання спілкуватись із ними не викликають, а взимку вони просто стають нестерпними, чоловіки намагаються натягнути на себе які-небудь стрьомні зелені куртки, великі такі, знаєш, великі стрьомні зелені куртки, вони ходять у них цілу зиму, як заведені, і що ти їм зробиш, це все зима, зима, улітку ти нікого не примусиш натягнути зелену куртку, і не лише тому, що влітку взагалі ніхто курток не носить, тим більше зимових, просто влітку люди якісь простіші, їм навіть у голову не може прийти така дурість – натягнути на себе велику зелену куртку й ходити в ній по вулиці, жах який.

Саме минулої зими я познайомився з Джоном Ленноном, точніше, нас познайомив мій нині покійний приятель Кристіан, якраз тижні за два до того, як він – Кристіан – наковтався якихось штук і вилетів через вікно власної кімнати, щоб назад уже не повертатися. А тоді він ще був живий, і ми пішли слухати арабську музику, був початок грудня, місто готувалося до Різдва, особливо це тішило арабів, котрі радісно бухали й закидалися всілякими фармацевтичними засобами, так ніби справді хотіли побачити Ісуса, не знаю, можливо, здорове некалорійне харчування робить араба податливішим до чужих релігій і він справді сподівається побачити Ісуса-немовля в білосніжному памперсі де-небудь на платформі віденської підземки, там, де друга лінія перетинається з четвертою, білі давно втратили такі ілюзії, для них Різдво – це лише привід потовктись у супермаркетах і накупити цілу гору стрьомних зелених курток, але араби, схоже, ще зберегли здатність сприймати світ по-дитячому, вони взагалі як діти, он як до вибухівки тягнуться весь час. Але так чи так на концерті арабської музики самих арабів було небагато, переважно якісь тьотки в джинсах, якісь чуваки з пивом, хоча двійко-трійко арабів ходили взад-вперед, так що все було гаразд і можна було починати, от вони й почали.

Через годину, коли араби збиралися замовкнути, двері зі скрипом відчинилися й до зали впхався мужчина, зовні дуже подібний до Джона Леннона, ось уяви собі покійного Леннона о восьмій вечора, який почав пити ще з восьмої ранку, у нього від перегару навіть окуляри запітніли, з круглими такими скельцями, пам’ятаєш, справжні леннонівські окуляри, він спробував тихенько сісти собі скраєчку, але не зміг, завалив кілька стільців, привернув до себе загальну увагу, а тут і концерт закінчився, і народ потягнувся було до гардероба за своїми зеленими куртками, а зась. Мужчина підводиться й починає перехоплювати всіх на виході, він широко розкриває обійми, розкидає руки навсібіч, ніби ловить рибу в гірському потоці, народ налякано намагався оминути його, але мужчина старався і швидко створив пробку. «Стійте, – кричав він, – стійте, араби, стійте», – він їх ніби від чогось остерігав, люди почали нервово бити копитами паркет, і тут мужчина витягує з кишені великий джойнт і починає розмахувати ним у повітрі. Джойнт, кричить він, араби, це джойнт, зараз ми його з вами викуримо, стійте.

«Я його знаю, – говорить Кристіан, – це мій давній знайомий, дуже дивний чоловік». – «Я бачу, – кажу, – схоже, він арабів не любить». – «Любить, – продовжує Кристіан, – він пацифіст, він усіх любить, але йому в житті не щастить, він постійно кудись устряє, його то поліція забере, то дальнобійники поб’ють». – «Як поб’ють?» – питаю. «Ну, це, – відповідає Кристіан, – з ним така історія трапилася кілька років тому, він сам розповідав: вони сиділи цілу ніч у барі, а вранці він зірвався їхати в Італію автостопом, вийшов на вулицю, і, уявляєш, його відразу підібрали якісь дальнобійники, він їх почав обзивати нацистами, й одним словом, десь секунд через сорок по тому, як вони його підібрали, вони ж його й викинули, ще й по голові дали, у нього карма така, розумієш?» – «Розумію, – кажу, – хуйова в нього карма, що тут скажеш». Мужчину тим часом почали присоромлювати араби й пенсіонерки, які не змогли пробитися до виходу, вони кричали й обурювалися, Джон Леннон теж почав обурюватися: «Буржуї, – кричить, – конформісти, жирні свині, не хочете, то й валіть, я вас не тримаю». Хоча насправді він їх таки тримав. «Валіть звідси», – репетував він і розмахував над їхніми головами своїм джойнтом, це виглядало трохи пафосно, така собі сцена «Джон Вінстон Леннон виганяє фарисеїв і садукеїв із храму мистецтва».