Уже за пару годин, коли ми активно пили пиво і їли батон, почав прокидатися індус. Нарешті він прокинувся, оглянув нас, спробував зрозуміти, де він, але, очевидно, не зміг, і взагалі було видно, як він шкодує, що прокинувся й побачив увесь цей вертеп. Уявляєш, прокидаєшся ти після яких-небудь таблеток у чужому, невідомому тобі приміщенні, а навпроти тебе сидить Джон Леннон із божевільним поглядом і незрозумілими намірами, тут справді індусом треба бути, щоб не запанікувати, наш індус таки приходить до тями й навіть починає з нами пити й говорити про погоду, Джон Леннон його підтримує: «Так, – каже, – погода гівно, але ж було гірше, була взагалі зима, я не люблю зими», – і це вкінець заспокоює індуса, ну, справді, подумаєш, Джон Леннон не любить зими, що тут такого. Десь до обіду втома дається взнаки й ми починаємо засинати прямо на кухні, Джон Леннон засинає першим просто в кріслі, під бочком у нього тихенько посопує носом індус, ну, і я теж засинаю тут-таки в кутку, на невеличкій канапі, і встигаю подумати, що ось як дивно, зима ніби закінчилася, а однаково нічого іншого не почалось, і так щороку, розумієш, що я маю на увазі, щороку відразу після зими мало б починатися щось інше, а натомість не починається нічого, так само падає сніг, так само холодно, так само шукаєш, де зігрітися, а знайшовши, довго не виходиш на вулицю, намагаючись намахати всіх і все, з янголами включно.

По обіді, коли ми прокинулися й Джон Леннон розповідав щось про своє навчання в університеті на юридичному факультеті, індус почав нити. Він проспався, йому було погано, і він вимагав віднести його назад або купити йому ще таблеток. «Може, справді віднесемо старого на місце?» – питаюсь я Джона Леннона. «Не вийде, – каже він, – на вихідні університет зачинено». – «На лавці залишимо», – говорю я. «Ні, – відказує Леннон, – не можна, сніг пішов, замерзне». Я дивлюся на шоколадну фізію індуса, що вже взялася темно-синім відливом і розумію, що таки справді замерзне. «Ото не треба було його взагалі брати», – кажу роздратовано, але Леннон випиває ще одне пиво і говорить, що це не проблема, що ми з ним зараз сходимо на вокзал і дістанемо для нашого друга таблетки. «Я все одно хотів туди зайти сьогодні, – каже, – там збираються мої друзі». Робити нічого, ми починаємо збиратися, тим більше, що треба купити щось поїсти, бо батон у нас уже скінчився, а з інших харчів у Джона Леннона був лише кетчуп.

Є на південному вокзалі міста Відня одна ригалівка.

Народ тут збирається здебільшого відчайдушний, емігрантів серед них немає – усі свої, бухло тут дешеве, а поліція лояльна, тож і не дивно, що Джон Леннон у цьому закладі теж був своїм крутим хлопцем.

Він одразу ж замовив горілку й заговорив із якимись ханигами, ханиги тут теж, очевидно, були своїми, вони весело плескали Джона Леннона по плечу, говорили всіляку гидоту на адресу уряду й парламенту, виявляючи дивну для ханиг політичну заангажованість. Джон Леннон замовив собі й мені ще по одній горілці, випив її і, схоже, узагалі забув, по що сюди прийшов, ханиги теж не знали, що йому від них треба, тому всі замовили собі по новій горілці та дружно випили. Потім раптом звернули увагу на мене, запитали, звідки я, – я відповів, це зустріли схвальним гудінням і замовлянням ще однієї горілки. Я випив з ханигами за їхнє здоров’я і зашепотів Леннонові: «Слухай, друже, пішли додому, у нас там індус негодований». Леннон вийшов з піке, сфокусував свій нікудишній зір, відвів убік одного ханигу й почав із ним про щось перемовлятися. За кілька хвилин він повернувся задоволений і усміхнений та голосно заявив, що ми з ним мусимо вже валити. З боку ханиг заяву було сприйнято з ентузіазмом, тут-таки з’явилася нова горілка, було проголошено тост за соціал-демократію, і ми вийшли в сутінки під прощальні вигуки розчулених ханиг. Дорогою Джон Леннон співав, викрикував політичні гасла, задирався з таксистами й знайомився з усіма зустрічними російськими проститутками.

Індус зжер таблетки, які ми йому принесли, і знову заснув. Я подумав, що от кому добре живеться в цьому світі, так це індусам, Джон Леннон був п’яний, я загалом теж, він ходив по своїй розбитій квартирі та співав, до нас уже прибігала старенька сусідка знизу, схоже, вона Леннона ненавиділа, бо прибігла, ще коли він тільки почав співати, видно, уже знаючи, чим це для неї скінчиться, Леннон впустив її до помешкання, вона вбігла на кухню, почала було кричати, але побачила темно-брунатного з синіми відливами індуса й боязко вийшла. Джон Леннон ще якийсь час співав, потім зайшов до ванної і замовк. До ранку його не було чути. Я знайшов свою канапу й швидко заснув. У ту ніч мені нічого не снилося.

Зранку індус прокинувся перший і енергійно почав шукати якого-небудь харчу, щоб підкріпитися, знайшов кетчуп, я в цей час теж прокинувся, дивлюся – посеред кухні стоїть індус і крутить у руках кетчуп. «Що, – питаюсь, – любиш кетчуп?» – «Люблю, – говорить індус, – а є ще що-небудь?» – «Ні, немає, учора все скінчилось». Індус поставив кетчуп на місце й узявся за пиво, а я пішов до ванної. Ванна була зачинена зсередини. Я постукав. За дверима щось заворушилось, і згодом двері відкрив Джон Леннон, який, схоже, тут спав. «Привіт, – кажу я йому, – там індус прокинувся, хоче їсти. І я би теж не відмовився від сніданку», – додаю. Виглядав Джон Леннон жахливо, схоже, він тут учора впав, зрештою, ми всі виглядали не найліпше. Ми вирішуємо знайти найближчий фаст-фуд, а нашого шоколадного друга знову лишаємо на господарстві, пообіцявши принести йому чогось смачненького.

Фаст-фуд був за два квартали від Леннонового будинку, турки вже працюють, у маленькій кав’яреньці сидить кілька печальних емігрантів, грає турецький етнопоп, і взагалі все чудово, навіть ранковий мокрий сніг, який падає на сходи. Ми замовляємо якусь їжу, починаємо все це мляво гризти, випиваємо ще по пиву, і тут Леннон заводиться зі старим турком, котрий сидить за сусіднім столиком.

Спочатку він просто починає говорити про курдів, потім у його голосі з’являються нотки звинувачення, він швидко п’яніє й не помічає тієї межі, за яку йому не варто було заступати. Турок довго вдає, що не розуміє німецької, потім, коли мій приятель утрачає рештки обережності й совісті, не витримує та викидає його на вулицю. Я біжу його підіймати.

Знаєш, інколи в житті відбуваються сцени настільки нежиттєві, що навіть не знаєш, як їх сприймати, себто не те, щоб такі речі в житті не могли відбутися, могли, звичайно, просто виглядають вони настільки по-дурному, що й говорити про них не хочеться. Ось мокрого березневого ранку на засніженій бруківці під фаст-фудом лежить чувак, зовні дуже подібний до покійного, царство йому небесне, Джона Леннона, а біля нього валяються його круглі окуляри, тепер такі самі, як на плакаті пам’яті справжнього Джона Леннона – тріснуте скло й крапельки крові, тільки кров ця була з носа мого приятеля, так, ніби божевільний Марк Девід Чапмен у далекому 1980 році не застрелив горопашного Джона Вінстона, а натовк йому пику на очах косоокої художниці-концептуалістки Йоко Оно. Тут замість косоокої Йоко Оно був я, тож я і підійняв свого приятеля та й потягнув його додому. У цій битві ми зазнали поразки, і сказати туркам нам більше не було чого.

На третю добу, себто в понеділок зранку, згідно із законами біології, індус почав смердіти. Усю неділю він то приходив до тями, то, випивши чергове пиво, знову впадав у безтурботний сон, пиво спливало разом із вікендом, Джон Леннон сидів на кухні з натовченою пикою, я цілий день намагався вийти назовні та поїхати додому, утім, мені бракувало і сил, і відваги. З індусом треба було щось робити. «Сьогодні понеділок, – говорить Джон Леннон, – може, відвеземо його в університет?» – «Як же ми його відвеземо? – питаю я. – Він же смердить». – «Але ж тут його лишати теж не можна, – наполягає Леннон, – у мене сусіди». І ми беремо нашого маленького шоколадного приятеля під руки й з огидою тягнемо в підземку, привозимо під стіни університету, кладемо на його улюблену лаву й швидко тікаємо, щоб ніхто нічого не запідозрив.