— А що це за собака такий страшний? — спитала Тетяна і торкнулася рукою чорної статуетки на книжковій полиці.

— Це Анубіс, єгипетський бог мертвих.

— Абуніс? Навіщо мертвим боги?

— Анубіс. Він бог царства мертвих. Він охороняє їх, — уточнює Герман. Його тіло ще дихає теплим ліжком та її поцілунками.

— Та від кого ж їх треба охороняти? Вони ж мертві!

— Від злих духів. Людині ніде немає спокою. Ні в цьому світі, ні на тому, тому потрібні боги, які б її скрізь охороняли. Так вважали давні єгиптяни.

— А ти як вважаєш? — Вона почухала Анубіса за довгим собачим вухом.

— Я вважаю так, — Герман посміхнувся, відкинув її руде волосся і ніжно почухав за вухом.

Сусіди та їхня цікава роль

— Так, шановні громадяни, зараз ви — поняті і будете присутніми при обшуку у квартирі вашого сусіда, Германа С., який разом зі своїм товаришем застрелив минулого понеділка п’ятьох людей на вулиці Першотравневій.

Сусіди Германа тихо стояли в коридорі. Здавалося, слова міліціонера заткнули їхні завжди балакучі роти, немов кляпи.

— Проходьте, будь ласка, — оперуповноважений у турецькій шкіряній куртці з комірцем типу «баран» показав рукою в бік кімнати. — У вашій присутності ми зняли з дверей печатку, тобто у квартирі з того самого моменту нікого не було…

Пані Польська, яка просто не могла пропустити такий важливий захід, і Митрофанович, що потрапив у цю халепу досить випадково, — як не дивно, більше нікого із сусідів не виявилось удома, хоча зазвичай все було навпаки, — сіли біля вікна на стільці, які з кухні їм приніс міліціонер.

— Почнемо? Квартира невелика, тому довго ми вас не затримаємо, — міліціонер вмостився у великому кріслі, бо стільців у Германовій квартирі виявилось тільки два, взяв зі столу книжку, глянув на назву, щось сказав із цього приводу, дістав з портфеля папір і ручку. Двоє молодих міліціонерів почали обшук.

І пані Польська, і Митрофанович уперше були присутні при такій процедурі і поводилися тихо. Поспішати їм було нікуди, бо президент сьогодні ані по радіо, ані по телевізору, на превеликий жаль пані Польської, не виступав, а Митрофановичу при самій лише думці, що новий клей, який він придбав позавчора і яким він дві години тому міцно склеїв табуретку, може виявитися негодящим, ставало погано. Тому вони були уважними, сиділи мовчки, враженнями не обмінювались, крутили головами, придивлялись до міліціонерів, які ліниво порпались у речах, і оперуповноваженого, який щось невпинно строчив у кріслі. «У цілому, — подумав Митрофанович, — не можна сказати, що так, як у кіно, але не можна і стверджувати, що в кіно брешуть. Врешті-решт, певне ж, кожен проводить обшук по-своєму, зважаючи на те, що шукає…»

— О, дивіться-но! Гроші! — один із міліціонерів раптом радісно показав оперуповноваженому поліетиленовий мішок. — Рахуйте!

Оперуповноважений наче й не зрадів зовсім, тільки знизав плечима, узяв мішок і почав рахувати. І пані Польська, і Митрофанович не могли відвести очей від його рук і зеленуватої купки, яка лягала на стіл. За все своє некоротке життя вони ніколи не бачили стільки іноземних грошей разом.

— Так, усього — двадцять тисяч доларів, копійка в копійку, — сказав оперуповноважений у комірці типу «баран». — Будь ласка, перерахуйте, — звернувся він до понятих.

— Ні-ні, дякуємо, ми вам довіряємо, — сказав невпевнено Митрофанович, але сказав якось так ніяково, і оперуповноважений уважно на нього подивився.

— Щось не так? Зачекайте хвилиночку, зараз ознайомитесь із протоколом і підпишете, ми вас довго не затримаємо. Ваші дані ми потім запишемо.

Пані Польська трохи голосніше за загальний фон бесіди і трохи стурбованіше, ніж загальний фон бесіди, сказала:

— Молодий чоловіче, ви повідомили, що наш сусід когось убив. Це достеменно?

— Звісно, достеменно. Є всі докази: відбитки пальців, пістолет, свідки, речові докази, оце — останній, двадцять тисяч доларів, які він отримав від замовника і водночас співучасника.

— Але суду ще ж не було? — пані Польська трохи нахилилась до слідчого. — І тут повинен був бути хом’ячок, я за нього зовсім забула. Не може бути, щоб він здох, небагато часу минуло. Та і я б почула, ніс у мене кращий, ніж зір… Де хом’ячок?

Міліціонери знизали плечима.

— То ви не бачили хом’ячка? — пані Польську, здавалося, це питання турбувало найбільше. — Ні?!

Вона встала зі стільця і почала заглядати під диван, вийшла на кухню, зазирнула у ванну. Хом’ячка ніде не було. Міліціонери здивовано перезирались, але зупиняти активну бабцю не наважились.

— Так, — нарешті сказав оперуповноважений, — протоколи майже готові, залишилось прочитати і підписати. Ось… — Він простягнув папірці Митрофановичу. — Якщо хочете щось додати або у вас є якісь зауваження щодо наших дій, можете дописати знизу. Дату не забудьте поставити.

Митрофанович обережно взяв протоколи, витяг із кишені піджака, який надів на цей випадок, окуляри і поважно начепив на носа. Пані Польська вже завершила пошуки хом’ячка, всілася поруч і теж, не кваплячись, почала читати.

— А що потрібно написати? — спитала вона.

Слідчий доброзичливо усміхнувся.

— Пишіть, що бачили. Все, як було. Потім напишіть «підтверджую». Якщо зауважень немає, то так і напишіть, якщо є, то напишіть, що є — і докладно, які саме. Потім тут, — він показав жовтим прокуреним пальцем, — отут і отут поставте підписи і дату. До суду ми вас навряд чи викликатимемо…

Герман та його товариші по нарах

Після допиту Герман довго лежав на нарах із заплющеними очима. Він навіть нічого не відповів на запитання Сашка. Просто зайшов і одразу ліг. Перший шок майже минув, але він ніяк не міг собі уявити, що всі наступні роки свого життя проведе у в’язниці. Точніше, не у в’язниці, а «на зоні». Він згадав «Колимські оповідання» Шаламова і розповіді Вадика Журавльова про його життя там — і здригнувся. Він іще десь читав, що для довічно ув’язнених існують спеціальні «зони» з таким суворим режимом, що мало хто живе там більше п’яти років. Він, зрештою, не доктор Лектор, для науки чи криміналістики жодного інтересу не становить, він, за версією цього київського мента, — всього-на-всього найманий убивця, який за двадцять штук баксів погодився допомогти вбити трьох людей. А вбив п’ятьох. Який абсурд! Нонсенс! Катастрофа. Суцільна катастрофа. І зовсім уже неможливо повірити, що саме з ним сталася така дика несправедливість. «Квартира! Машина! І гроші, гроші, гроші!» — у голові чомусь закрутилась рекламна херня з телевізора. Але чи сталася вже? Хіба нічого не можна змінити? Тільки алібі. Алібі! Але чому Романов питав про Тетяну та жовтий «фольксваґен»? Навряд чи він щось знає. Але те, що знає, чим вона займається, це точно. І якщо сказати, що вони були разом, то коханець-бандит тут ні до чого, коли йдеться про таке… Але чи не буде так навіть гірше? Думай, Германе, думай! Що ти про неї знаєш? Що в неї класні цицьки і вона чудово трахається? Що їй подобається дивна для ілюзіоністки музика, що вона працювала в Греції, що чимало заробляла, потім, імовірно, з нею там сталося щось не дуже гарне? Що в неї є син, коханець, сестра, племінник, батьки, які жили з тобою через стінку? Це майже нічого не дає. Більш того, це тільки погіршує справу. Тому що ментам буде легко, їм буде дуже легко примусити Тетяну сказати, що нічого між ними не було. Ні, не так, вона сама скаже, що він бреше, просто скаже, що він збожеволів. Якщо вже не сказала. А потім швиденько поїде до своєї Греції. (Господи, Греція, яка чудова країна!) А він опиниться у такій багнюці, у такому болоті, з якого вже не вилізти. Так, певне, і є. Це пастка. Герману схотілося трохи повити, щоб хоч якось виплеснути емоції. Повити, як вовк, якого підстрелили при паруванні.

— Вечерятимеш? Я твою порцію зберіг. Хоча вечерею це важко назвати. — Сашко стояв із мискою в руках. — Поїж, бо кафе тут не передбачено. Ти явно не в гуморі і без синців. Це поганий знак. — Він поставив посуд на край нар. — Твого приятеля, Тимура, годину тому відпустили. Знаєш, чим він займається зараз?