Бідненко ще раз обвів очима опергрупу. Хтось із них був паршивою вівцею, хтось із них здавав пресі деталі розслідування. Але хто? Генералу не давала спокою газетна публікація, у якій журналісти досить ретельно і точно оповіли про все, що відбувалось навколо справи. Навіть ті деталі, які, крім членів цієї опергрупи, ніхто знати не міг. Але він вирішив не поспішати з виявленням запроданця, сьогодні важливіше — чітко завершити справу, не розмінюючись на дрібниці, довести її до кінця, доповісти нагору, провести прес-конференцію, а тут, на нараді, якщо вже так склалося, довести до преси через цю паршиву вівцю ту інформацію, яка потрібна. Ані тіні сумніву не повинно промайнути в його словах, ані тіні…

— Сьогодні у нас середа, — продовжив він, — завтра, у четвер, ми проведемо прес-конференцію, на якій розкажемо цим… е-е-е… журналістам про завершення попереднього слідства… Дякую всім за оперативну роботу, особисту подяку я хотів би висловити нашим київським колегам, яких очолює капітан Романов. — Генерал зробив невеличку паузу, відпив мінеральної води зі склянки. — Сподобалось вам у нас, товаришу капітане?

— Дякую, товаришу генерал-лейтенанте, — Романов підвівся і хотів щось додати, але генерал його перебив.

— Зараз капітан Романов доповість усю картину злочину взагалі і в деталях. Давай, капітане, скоро станеш майором…

Всі розсміялися. Це була улюблена пісня генерала, він обожнював Висоцького.

Романов підійшов до генерала, щось тихо сказав йому на вухо і поклав на стіл газету.

— Сьогоднішня, — вже вголос сказав він.

Генерал почепив окуляри, уважно прочитав кілька рядків, вираз його широкого обличчя раптом став неприємним та злим. Він швидко подивився поверх окулярів на підлеглих, які, не розуміючи в чому річ, бо, на відміну від Романова, свіжих газет читати звички не мали, сиділи трохи знітившись.

— Усі вільні, — коротко, грізно й тихо сказав генерал. — Нараду продовжимо пізніше. Усім бути на місцях… Прес-конференцію відмінити.

Ті, хто працював з Бідненком не перший рік, зрозуміли, що вдома їм сьогодні не ночувати.

Генерал важко перевів очі з газети на капітана Романова.

— Що це означає?!

— Це ще не все, товаришу генерал-лейтенанте…

— Чому раніше не доповіли? — крикнув Бідненко.

— Кхм… Вас на зв’язку не було…

Генерал обурився. Слухавку він справді не брав, був на доповіді у голови облдержадміністрації, трохи не ладилося з вибиванням пакета акцій чергового молокозаводу — директриса виявилась упертою, головного бухгалтера ніяким СІЗО не проймеш, та ще й в адміністрацію президента скаргу, сучка, надряпала, але ж тут, тут нічого такого не повинно було трапитись! Усе було розписано і сплановано, як по нотах!

— Дозвольте доповісти докладніше, товаришу генерал-лейтенанте, — Романов досі стояв поруч. Генерал глянув на нього, наче піддаючи сумніву сам факт існування співбесідника взагалі. Але Романов не знітився, почувався спокійно, може, навіть занадто спокійно як для ситуації, що складалася. Загалом, боятися йому було нічого. Завтра-післязавтра він буде в Києві, а там — своє начальство, так що цей кремезний генерал йому — до сраки, але й генералу не подобалися такі самовпевнені молодики, він багатьом пообламував роги і продовжував обламувати, тому що вони повинні розуміти, що як без нього, важливої складової системи, так і без усієї системи, яка карає, милує, забирає або нагороджує, надає можливість прихопити грошей або не надає, системи, яку налагодив ще екс-міністр, вони — гусінь. Їх можна перетворити на метеликів, які будуть радіти життю, а можна і розчавити, просто наступити ногою і розтерти по землі. Треба трепетати і ділитись — це була основна заповідь генерала, якої він сам ретельно дотримувався відносно свого київського начальства і вимагав, щоб підлеглі дотримувались відносно нього. Ділитися, крім інформації, капітану з ним було нічим, але ж він і не трепетав. «Пацан!» — зле подумав генерал, але зовні зберіг спокій і повернув обличчю діловитий вираз.

— Доповідайте, капітане, — генерал тяжко видихнув повітря. — Спробуйте.

Герман та його товариші по нарах

Ніч з вівторка на середу Герман провів неспокійно. Тіло боліло, нило, крутило, а на душі скребли всі коти міста. Герман намагався спати, але сон, якщо і йшов, то був уривчастим, снилися різні потвори, снився санаторій, снилися якісь незнайомі люди… Вони бігали з пістолетами за ним то по його квартирі, то по санаторію, намагаючись убити.

Вдень у камері з’ явилися нові люди, Герман не міг собі і уявити, що так багато людей потрапляють у міліцію, цей шмат життя проходив, виключаючи епізодичні ремарки з життя Журавля, повз нього, він ніколи не читав кримінальних хронік у газетах, та що там, і самі газети він читав на великі свята. Десь у кутку то хропів, то стогнав, то щось викрикував грузинською Ґоґі («Горець! Маклауд! Безсмертний! Наш Дата Туташхіа, борець за наркотичне рівноправ’я», — знущався з нього Тимур, який, певне, уже точно прийняв ванну, нажерся горілки і розважається з потенційними ілюзіоністками). Ґоґі, однак, світив строк, незважаючи на те, як завершиться ця справа, — десь він перебрав, а може, просто набрид ментам одвічними проблемами з малолітками, та і який із нього навар, якщо сам на голці?

Прокинувся Герман до підйому. Співкамерники ще мирно похропували та видавали інші звуки, властиві людині, що спить, батарея пекла на всю, сморід стояв майже нестерпний. Але Германа це все хвилювало не в першу чергу; різкий біль унизу живота, дуже хотілося ссяти, він ледь зміг сповзти з другого поверху на підлогу і дійти до параші, але, на подив, довго над нею стояв, казав собі «піс-піс-піс», але сеча не хотіла розлучатися з міхуром, таке враження, що вона десь зникла по дорозі або потекла в іншому напрямку. Герман спробував розслабитись, відволіктись від процесу, різь ставала майже нестерпною. У голову прийшов сьогоднішній, як не дивно, сон. Як не дивно, бо Герман думав, що в такому стані люди снів бачити не повинні. Вони просто провалюються в небуття — і все. Однак сон був, і був таким. Це був його власний похорон. Він десь читав, що люди взагалі люблять уявляти власний похорон, за яким вони спостерігають начебто збоку. Де ж тебе ще так пожаліють, як не на власному похороні! Але у його сні похорон проходив якось надмірно спокійно, ніхто не плакав, не ридав, не кидався на труну, і взагалі, йому не вдалося впізнати жодного обличчя. Всі люди були вдягнуті в чорний довгий одяг з білими комірцями, але не в халати і не в сутани. Музика не грала, всі йшли мовчки, повна тиша, труни зовсім не видно. Але Герман точно знав, що вона там, попереду, зверху на вантажівці («Колхіда»?); і що це саме його похорон, сумнівів жодних не виникало, хоча власного трупа він не бачив. Але найбільше його вразила інша деталь — не було не тільки музики і квітів, не було навіть вінків. Натомість у кожного з процесії в руках були чорні повітряні надувні кульки, на яких було написано: «Від родичів», «Від колег», «Від друзів», «Від радянської міліції»… Інших написів Герман не запам’ятав. Але більше вже й не було потрібно, бо сеча, хоч і повільно, але побігла в парашу. Біль перемістився в статеві органи, на очах від несподіванки виступили сльози… Так почалася середа, його третій день у СІЗО.

Сусіди та їхні тривоги

Бабця Євдокія сиділа на дивані і дивилася, як онук самотужки намагається взути черевики. Вона думала, що раніше, коли було важко, у сина та його дружини не було роботи, і вони жили в однокімнатній квартирі, майже тільки на її пенсію та на субсидії, коли син розривався в пошуках копійки, а невістка трохи заробляла на перекладах, було лагідніше. Жили бідно, але їй справді було спокійніше, тому що вона звикла жити бідно, і це, вона вважала, нормально, тому що бідність і злидні — то різні речі. З голоду, як колись, ніхто не пух, а жити багато і водночас спокійно взагалі неможливо, принаймні, вона такого у житті не бачила. Там, де гроші, там і клопіт. Тоді Василь більше часу проводив дома, читав сину книжки, щось будував з конструктора чи пластиліну. А тепер його днями, та вже й не тільки днями, не буває, і невістка цілком звалила турботи по дому і онука на неї і тижнями у відрядженні… Ні, вона не проти, дай Бог кожному на старості потішитись з онуками, але вона добре бачила, що щасливішими вони від кількості грошей чи нової квартири не стали, зовсім навпаки… Діти почали частіше сваритись, вона серцем відчувала, що тих ніжних стосунків, якими вона так тішилася, між сином та невісткою вже давно немає, навпаки, точно знала, що і в сина, і в невістки ще хтось є. Але нікого не виправдовувала і не жаліла, тільки дивилася зараз на онука і думала, що доля, яка його чекає в цьому жорстокому світі, який дме зараз північним вітром у віконну раму, як не дивно, може бути значно важчою, ніж її власна. А в неї у житті були і страшенний голод, і жорстока війна, і висилки рідних на Урал та в Сибір, і злидні… Та не зважаючи на ці зовнішні обставини, які стоять на дорозі майже кожного покоління, вона була весела й енергійна, бо знала, що все це минеться, що є в її житті щось головне, заради чого вона все стерпіла і вижила. Син казав: «Мамо, ти в мене яскрава представниця залізобетонного покоління!» Але що вона могла запропонувати онуку, що могла протиставити пісеньці «Квартира! Машина! І гроші, гроші, гроші!» — рекламі лотереї, що лунала зараз із телевізора, якщо навіть її син, якого вона намагалася виховувати зовсім інакше, поринув у заробітки з головою, точніше — без голови, забувши не тільки, коли востаннє був на могилі батька чи діда, а й те, що діди його взагалі колись існували? А маленьким він так любив про них слухати!