Герман одразу зайшов на кухню. У животі бурчало, свіже повітря і монолог пані Польської розбудили просто звірячий апетит. Він кинув сковороду на плиту, запалив газ, дістав із наплічника олію та продукти. «Яким має бути майонез? Точніше, якою має бути етикетка, яка його продасть?» Не народжувалось ані тексту, ані генерального кольору, не було не те що ідеї, навіть і натяку на неї! Єдине, про що пронявкало рекламне агентство-замовник, так це про побажання клієнта, що фішка має полягати в тому, що це мовби такий майонез, який вживають справжні «зірки» естради чи кіно. Він начебто такий корисний, такий дієтичний, так допомагає їм мати чудовий вигляд… При цьому жодної «зірки», звісно, на етикетці зображено бути не повинно, авторське право і таке інше. І це все. Не мало, але як куцо! А час спливав! «Геро, ти дизайнер, ти рекламіст, врешті-решт, ти і думай! Ми тобі за це і платимо!» Вони, вочевидь, перебували в цілковитому розпачі. М’ясо на сковорідці приємно зашкварчало, кілька крапель олії вистрелило на стіл. Макарони чи рис? Макарони швидше. І він поставив на плиту каструлю з водою.

Нарешті Герман дістав із рюкзака газету. Дивлячись на світлини вбитих людей (чотири жінки, один чоловік, і справді мент) минулого понеділка між 13-ю та 14-ю у будинку на вулиці Першотравневій… Він здригнувся. Неприємний холодок пробіг по спині, і трохи захотілося вийти до туалету, подивитись, як там справи в унітаза.

Герман уважно роздивлявся обличчя на фотокартках. Одне наче видалось йому знайомим. Ця жінка на вигляд була найстаршою, обличчя кругле, ніс прямий — звичайна зовнішність… Боже ти мій! Це ж клієнтка! Його клієнтка, він робив їй оригінал-макет рекламного блока… у газету чи журнал, він достеменно не пам’ятав. Вона обіцяла заплатити, але так і не зайшла, ось чому він її запам’ятав! Це було рік тому чи півроку, а зовсім недавно вона телефонувала йому, і вони домовлялися про зустріч! Але от коли саме? Треба подивитись у журнал замовлень. Збуджений цим несподіваним відкриттям, Герман ткнув ножем м’ ясо — годиться, та й запах був просто чудовим. Час було снідати-обідати. Раптом у пам’яті з’явилося продовження діалогу зі сну. «Їж котлету, кому я кажу, і не мели дурниць!» — «Бабусю, а скільки важить мамонт?» «Увечері прийде батько і все тобі розкаже, добре? Але тільки після того, як ти з’їси котлету!» — «А це котлета з мамонта? А тато ввечері прийде?» — «Ввечері». — «Тоді я й котлету ввечері їстиму. Щоб він бачив, як я їм котлету з мамонта, інакше він не повірить!»

«Чудовий хлопчик, — подумав Герман, нетерпляче роздираючи тупим ножем шмат м’яса, — винахідливий. Не інакше, син адвоката. Але від котлети даремно відмовився…»

З коридору почувся якийсь регіт, шум, гомін. Сходами хтось збіг униз, грюкнули двері під’їзду. Герман важко і солодко лежав після сніданку-обіду на дивані і переглядав газету, але сторонні звуки від сусідів і шум за вікном заважали йому зосередитися. Герман подумав, що лише за рік він навчився візуально ідентифікувати тих сусідів, звуки з квартир яких чує недільними ранками. О 6.00 український славен — квартира напроти, пані Польська; поламаний замок, скриплячі двері, хрюкання Бакса — квартира напроти по діагоналі, Григорій Андрійович, старий партизан; рев дитини, безкінечний ґвалт — квартира поруч, велика родина, Кальченки; грюкіт молотка — сусід зверху, Літрофанич; туберкульозний кашель за стіною о пів на четверту ранку, відхаркування, шум води у ванній кімнаті — сусід за стіною, сусідній під’їзд, чоловік похилого віку, сивий, кривий, як звати — невідомо. Нарешті, неслухняний онук із тріскучою бабусею — жодного разу не бачив, очевидно, живуть десь поруч, але важко зрозуміти, де саме. Інші мешканці будинку начебто й існували, стояли надворі, ходили сходами, вітались, але Герман їх однак не міг запам’ятати.

Газета детально сповіщала про все, що трапилося на вулиці Першотравневій минулого понеділка. Усіх п’ятьох убито пострілами з пістолета у ліве вухо. Двоє з убитих жінок (його клієнтка в тому числі) підозрювались у тому, що відправляли за кордон дівчат займатись проституцією. Квартира правила їм за офіс, але офіційно фірма, ясна річ, зареєстрована не була. Ще одна вбита — дівчина, яка нещодавно повернулася з Іспанії. Повернулась не одна, а з іспанцем на ім’я Сезар. У середу в них мало бути весілля… («Просто караул».) Також загинуло подружжя: капітан відділу боротьби з організованою злочинністю, курирував сектор боротьби з торгівлею людьми («Круто!») та його дружина. Відповіді на логічне запитання, що міліціонер робив у квартирі людей, яких мав за родом діяльності заарештувати, газета не давала. Всі вони сиділи на кухні, — доповідає газета, — пили каву («Звідки це відомо газеті?»). Першим застрелили капітана, який відкрив двері. Іспанець був останнім, хто бачив їх усіх разом живими. За півгодини до вбивства він кудись поїхав. Міліція вже затримала кількох людей, у тому числі декого з родичів загиблих.

Герману стало моторошно від думки, що так недалеко від його дому позбавили життя в такий кривавий спосіб одразу п’ятьох людей. Він підвівся з дивана, підійшов до полиці і вибрав книгу. Вечір був безнадійно втрачений — не через німців, скрипку та поганий психічний стан поета і його мами, — але від того було не легше і не важче, думки постійно крутилися навколо газетної статті про вбивство, вони повністю витіснили МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ з усіма його прибамбасами та друкований текст. «Може, це й на краще», — подумав Герман. Починалась інтелектуальна імпотенція, і він увімкнув телевізор.

Того вечора йому навіть ніхто не зателефонував.

По телевізору розказували, як війська коаліції, до якої країна, де жив Герман, чи то входила, чи то не входила, переможно вбивають усіх на шляху до Багдада.

Чергова неділя без Мері добігала кінця.

Герман та його потворні менти

«Нам потрібен Герман С.! Він є?» — з цим банальним питанням на вустах двоє людей вранці в понеділок з’явилися у дверях його офісу. Вони тримали в руках по тоненькій папці так, начебто збиралися зараз передати Герману якісь надважливі папери. Він відірвав погляд від монітора — там було одне речення, написане звичайним Times New Roman — МАЙОНЕЗ ЗОРЯНИЙ ДІЄТИЧНИЙ.

— Торговим агентам вхід заборонено! — пожартував Герман, хоча добре розумів, що це явно не торгові агенти і жартувати з цими людьми не слід. Двоє почали потроху змінюватися на обличчі. Обидва — середнього зросту, трохи плюгаві, один — світловолосий, другий — чорнявий. Майже як брати від різних батьків і однієї матері, яка змалечку водить їх до одного перукаря й одягає на базарі в одного продавця. Цього разу, мабуть, був масовий завіз шкіряних курток із комірцем типу «баран» із Туреччини.

— Це ви — Герман С.? — повторили вони питання.

— Так, це я — Герман.

— І прізвище ваше?

— Так, і прізвище моє.

— Нам треба з вами переговорити. — Вони це сказали проникливо, як родичі, які от-от збираються прочитати ваш заповіт і на щось дуже сподіваються.

— Говоріть. — Герман був злий. Всю дорогу до офісу він думав про кляту етикетку для клятого майонезу, про вбивство п’ятьох, про кров, яка, мабуть, текла по трубі в кухню сусідам знизу… Він відчував, що не виспався, що світ — хижа сіра тварюка, яка знову заважає йому жити. Але де ж тоді жити? Отож!

— Нам треба проїхати у відділок. Це ненадовго.

— У мене багато роботи.

— Буквально півгодини. Ми машиною. Тут можуть бути ваші співробітники, зайві люди… Швиденько складемо протокол — і баста.

— І баста, — повторив Герман. — Нікого немає, і ніхто не прийде, проте гаразд. Це пов’язано з убивством?

Чесно кажучи, у будь-якому іншому випадку він ніколи б не погодився їхати у якийсь відділок, але сьогодні йому було нудно на роботі, він розумів, що все одно нічого не винайде.

— Так, — відповіли менти, — певним чином. Буквально пару-трійку запитань для протоколу.

Першого удару світловолосий завдав йому відразу, як тільки вони увійшли до кабінету. Удар був професійно-підступний: по нирках, зі спини. Герман осів на підлогу: різкий біль, темрява в очах.