Ієн Бенкс

Осина фабрика

Того дня, коли нам сповістили, що мій брат утік, я робив обхід Жертовних Стовпів. Я вже знав — щось мало трапитися; мені розповіла про це Фабрика.

На північному кінці острова, біля зім’ятих решток стапеля, там, де під поривами східного вітру й досі скрипить ручка іржавої лебідки, на дальньому схилі останньої дюни я вкопав два Стовпи. На один із них настромив голову щура й дві бабки, а на другий — чайку та двох мишей. Саме в ту мить, коли я знову насаджував одну з мишачих голів на палю, у вечірнє небо з карканням і гамором злетіли птахи, закружлявши над стежкою між дюнами, у тому місці, де вона проходила поблизу їхніх гнізд. Пересвідчившись, що голова закріплена надійно, я видерся на вершечок дюни, щоб скористатися біноклем.

Натужно крутячи педалі й пригнувши голову, стежкою їхав Діґґз, полісмен із міста; колеса його велосипеда частково грузли в піску. Перед мостом він спішився, притулив велосипед до носійних тросів, а тоді підійшов до брами, розташованої посередині розгойданого мосту. Я бачив, як він натиснув кнопку телефону. Якийсь час Діґґз стояв, поглядаючи на тихі дюни та птахів, які розсідалися по гніздах. Оскільки я достатньо добре замаскувався, мене він не помічав. Вочевидь, мій батько відповів на дзвінок, бо ж невдовзі Діґґз нахилився, сказав щось у решітку мікрофона поруч із кнопкою, штовхнув браму і, перейшовши через міст на острів, рушив стежкою до будинку. Після того як він зник за дюнами, я ще трохи посидів на вершечку, почухуючи промежину; вітер бавився моїм волоссям, а птахи поверталися до своїх гнізд.

Я дістав з-за пояса рогатку, обрав півдюймовий сталевий снаряд, ретельно прицілився й запустив велику кульку від підшипника по дуговій траєкторії над телефонними стовпами та невеличким підвісним мостом. Із глухим, ледь чутним стуком вона влучила в табличку «Прохід заборонено! Приватна власність», і я усміхнувся. Це був хороший знак. Фабрика не вдавалася до подробиць (лише зрідка), проте я відчував: про що б вона мене не попереджала — це було щось важливе, до того ж я мав погані передчуття; хай там як, але мені не забракло клепок зрозуміти її натяк і перевірити Стовпи, тож тепер я знав напевне: влучності я не втратив; мої навички нікуди не поділись.

Я вирішив не повертатися додому одразу. Батько не любив, щоб я був удома, коли приїздив Діґґз, та й у будь-якому разі мені ще треба було перевірити кілька Стовпів, доки не зайшло сонце. Підскочивши, я зісковзнув схилом дюни в затінок і, діставшись підніжжя, озирнувся, щоб подивитися на крихітні голови й тушки, які наглядали за північними підступами до острова. На вузлуватих гілках ці шкаралупки виглядали доволі гарно. Дерев’яні кінцівки махали мені прив’язаними до них чорними стрічками, що поволі колихалися під подихом бризу. Я вирішив, що поки нічого аж надто поганого не станеться, а завтра попрошу Фабрику повідомити мені більше інформації. Як пощастить, можливо, щось розповість батько, а як усміхнеться доля, можливо, це навіть виявиться правдою.

Щойно посутеніло й на небі почали з’являтися зірки, я залишив мішок із головами та тушками в Бункері. Птахи повідомили мені, що Діґґз забрався кілька хвилин тому, тож я побіг короткою дорогою до будинку, у якому, як завжди, світилися всі вогні. Батько зустрів мене на кухні.

— У нас щойно був Діґґз. Але, гадаю, тобі про це вже відомо.

Він підставив недопалок своєї товстої сигари під кран із холодною водою, потримав секунду, почекавши, доки коричневий огризок зашипить і згасне, а тоді пожбурив його розмоклі рештки у смітник. Я поклав свої речі на великий стіл і, стенувши плечима, всівся. Батько ввімкнув конфорку під каструлею з супом, зазирнув під кришку, подивився на вариво, а тоді розвернувся й поглянув на мене.

У кухні, приблизно на рівні плечей, висіла хмара сіро-блакитного диму, яку я розбурхав, коли зайшов крізь подвійні двері з заднього ґанку. Доки батько свердлив мене поглядом, між нами поволі здіймалася велика хвиля диму. Посовавшись на місці, я опустив очі й узявся посмикувати опору для зап’ястка своєї чорної рогатки. Я зауважив, що батько мав занепокоєний вигляд, однак він був хорошим актором і, цілком імовірно, просто хотів мене в цьому переконати, а тому в глибині душі мене не полишали сумніви.

— Думаю, буде краще, якщо ти знатимеш, — промовив він, а тоді знову відвернувся, узяв дерев’яну ложку й помішав суп. Я чекав. — Річ в Еріку.

І я все зрозумів. Йому більше нічого не треба було мені казати. Із того, що я почув, можна було виснувати, що мій єдинокровний брат помер, захворів або ж щось із ним трапилося, але я вже знав, що Ерік щось утнув, а була лишень одна річ, яку він міг зробити і яка б настільки розхвилювала батька. Він утік. Проте я нічого не відказав.

— Ерік утік із лікарні. Діґґз приїздив про це сповістити. Вони вважають, що він може з’явитися тут. Прибери речі зі столу! Ми ж уже з тобою про це говорили.

Батько скуштував суп; він досі стояв до мене спиною. Я дочекався, доки тато почне розвертатися, і лише тоді прибрав рогатку, бінокль і лопату зі столу.

— Але не думаю, що йому вдасться дістатися аж так далеко, — незмінним глухим тоном продовжив батько. — Найімовірніше, за день-два його піймають. Я просто подумав, що тобі варто про це знати. На випадок, якщо про це хтось почує й що-небудь казатиме. Візьми собі тарілку!

Я підійшов до шафи, дістав тарілку, а тоді знову всівся на стілець, підклавши під себе ногу. Батько продовжив помішувати суп, запах якого нарешті пробився до мене крізь сигарний дим. Я відчув у животі радісне збудження — наростаюче поколювання й приплив крові. Отже, Ерік повертається додому; це було добре й погано водночас. Я був упевнений, що йому вдасться сюди дістатись. Мені навіть на думку не спало запитати про це Фабрику; він прийде. Мене цікавило лишень, скільки йому знадобиться на це часу й чи не бігатиме тепер Діґґз містом, волаючи на все горло про те, що навіжений хлопець, який палив собак, знову опинився на волі, — тримайте своїх псів під замком!

Батько налив мені в тарілку супу. Я почав на нього дмухати, подумки повертаючись до Жертовних Стовпів. Вони були моєю системою раннього попередження й водночас слугували засобом залякування; заражені й могутні, вони наглядали за островом і відлякували від нього сторонніх. Ці тотеми — мій попереджувальний постріл; побачивши їх, усі, хто наважувався ступити на острів, мали б розуміти, що на них очікувало. Однак, схоже, замість того щоб правити за міцно стиснутий загрозливий кулак, вони постануть привітно розгорнутою долонею. Перед Еріком.

— Я бачу, ти знову помив руки, — сказав мій батько, доки я сьорбав гарячий суп.

Це він так мені допікав. Батько дістав із кухонної шафи пляшку віскі й налив собі склянку. Іншу, з якої, як я здогадався, пив констебль, він поставив у раковину й сів з протилежного кінця столу.

Мій батько високий і стрункий, хоча й дещо сутулий. У нього тонкі, жіночі риси обличчя й темні очі. Він накульгує, і кульгав, скільки я його пам’ятаю. Його ліва нога майже не рухається, і, виходячи з дому, він зазвичай бере з собою палицю. Іноді, коли надворі вогко, йому доводиться користуватися палицею й удома також, і тоді я чую, як він цокотить по голій підлозі кімнат і коридорів; то там, то сям чується глухий стукіт. Лише тут, на кухні, його палиця змовкає; її заглушає плитняк.

Ця палиця — символ того, що Фабрика перебуває в безпеці. Заціпеніла нога мого батька подарувала мені мій храм — теплий простір великого горища, де просто під дахом лежить усілякий мотлох і непотріб, де в косих променях сонячного світла витає пилюка й де мешкає Фабрика — мовчазна, жива й незворушна.