Я відкрив корпус ліхтарика, уклав туди циліндричні батарейки, закріпив їх і натиснув кнопку вимикача. Послідовно з імпульсом дев’ятивольтової «крони», примотаної до ліхтарика ізоляційною стрічкою, він скерував напругу по з’єднаних із корпусом бомби дротах, які виходили з отвору для лампочки. Десь усередині бомби розжарилась металева мочалка — спершу ледве-ледве, але згодом яскравіше, — і, щойно вона почала плавитись, біла кристалічна суміш вибухнула, розірвавши металевий корпус, як папір, попри те що я довгенько пітнів із надміцними лещатами, аби бодай трішки його зігнути.

Бам! Стіну головної дамби розірвало на друзки; брудна суміш диму, газу, води й піску злетіла в повітря й забризкала все довкола. Вибух пролунав глухо й потужно, і, сидячи на вершечку дюни, я відчув крізь штани, як за мить до цього рвучко й сильно здригнулася земля.

Грудки здійнятого в повітря піску з плюскотом попадали у воду й засипали дороги та будиночки. Звільнена маса води ринула крізь пробиту вибухом діру в піщаній греблі, підмиваючи краї розколу, і накрила бурою хвилею перше селище, торуючи собі шлях до наступної дамби, підпираючи її стіну, відкочуючись назад, руйнуючи піщані будиночки, завалюючи замок набік і розламуючи його вкриті тріщинами вежі. Опори мосту не витримали, дощечка зісковзнула одним кінцем у воду, дамбу почало заливати, і невдовзі потік, що на ділянці довжиною в добрих п’ятдесят метрів від першої дамби набрав неабияку швидкість і досі продовжував підпирати стіну другої, геть змив її гребінь. Обвалився розтрощений замок.

Полишивши банку з осою на дюні, я помчав униз у захваті від того, як потік води линув розгалуженим руслом, зносив будиночки, розливався дорогами, протікав крізь тунелі, а досягши останньої дамби, швидко прорвав її й затопив решту будівель у другому селищі. Усюди обвалювалися дамби, підмивало будинки, падали мости, осипалися тунелі й зсувалися береги; доки я захоплено спостерігав за процесом руйнації, у моєму животі здійнялася хвиля приємного збудження й клубком підкотилася аж до горла.

Я поглянув на сплетені дроти, які під час повені прибило до одного з берегів, а тоді подивився на потік води, що швидко мчав по висхлому піску в напрямку моря. Схрестивши ноги, спершись ліктями на коліна й підперши руками підборіддя, я всівся навпроти того місця, де колись було перше селище, а тепер повільно зсувалися бурі набряклі водою пагорки, і чекав, доки розбурхана водна стихія заспокоїться. Мені було тепло й радісно; я відчував легкий голод.

Коли течія вже майже повернулася до нормального стану й від результатів моєї багатогодинної праці фактично не лишилося жодного сліду, я врешті-решт помітив те, що шукав: понівечений і вигнутий сріблясто-чорний корпус бомби стирчав у піску трохи нижче зруйнованої нею дамби. Не роззуваючись, я сперся носаками черевиків об сухий берег і посунув на руках по дну, доки не випростався над водою майже в повний зріст. Підібравши залишок бомби з дна, я обережно затиснув її гострий корпус у зубах і, так само пересуваючись на руках, попрямував назад до берега, де, відштовхнувшись від твердого ґрунту, звівся на рівні ноги.

Я витер майже плаский шматок металу ганчіркою і сховав до Бойового Ранця, після чого забрав банку з осою й рушив додому пити чай, перестрибнувши через струмок трохи вище того місця, де була розташована перша загата.

Наші життя сповнені символами. Усі наші дії — це елементи системи, на роботу якої ми маємо принаймні частковий вплив. Сильні особистості вибудовують власні системи, які своєю чергою впливають на системи інших, а слабкі пересуваються заздалегідь прокладеними для них маршрутами. Слабкі, нещасні й дурні. Осина Фабрика — також елемент системи, адже вона пов’язана з життям і — навіть міцніше — зі смертю. Вона складна, як саме життя, й утворена з багатьох компонентів. Вона здатна відповідати на запитання, оскільки кожне питання — це початок пошуку кінця, а Фабрика і є втіленням Кінця, ба більше — самої смерті. Залиште ваші нутрощі, палички, гральні кості, книжки, птахів, голоси, підвіски й решту подібного лайна собі; у мене є Фабрика, а вона орієнтується на теперішнє та майбутнє; минуле її не цікавить.

Тієї ночі я вклався спати, знаючи, що Фабрика була підготовлена, налаштована й лишень очікувала на осу, яка навпомацки повзала в банці біля мого ліжка. Я думав про Фабрику на горищі в себе над головою й чекав на телефонний дзвінок.

Осина Фабрика — прекрасна, смертоносна й бездоганна. Вона дасть мені уявлення про те, що має статися, допоможе зрозуміти, як діяти, а вже порадившись із нею, я спробую встановити зв’язок з Еріком за допомогою черепа Старого Сола. Зрештою, ми з ним брати, нехай навіть тільки наполовину, і до того ж обоє чоловіки, навіть якщо я лише наполовину. Десь у глибині душі ми один одного розуміємо, навіть попри те, що він божевільний, а я при здоровому глузді. Окрім того, між нами є зв’язок, про який я донедавна навіть не задумувався, хоча тепер зрозумів, що він цілком може стати в пригоді: ми обидва вбивали й обоє послуговувались для цього своїми головами.

Мені вкотре спало на думку, що саме для цього чоловіки й створені. Кожна стать має свій талант; жінки вміють народжувати, а чоловіки — убивати. Ми — а я вважаю себе гідним пошани чоловіком — сильна стать. Ми навалюємося, прориваємося, проштовхуємося й беремо своє. Той факт, що я здатен лише на аналоги цієї сексуальної термінології, мене анітрохи не бентежить. Я відчуваю це у своїх кістках, у своїх некастрованих генах. А отже, Ерік мусить відгукнутися.

Настала одинадцята, потім — дванадцята, і, щойно пролунав сигнал точного часу, я вимкнув радіо й заснув.

Рано-вранці, доки батько ще спав, а холодне світло ледь пробивалося крізь густу завісу свіжих хмар, я тихенько підвівся, ретельно вмився й поголився, повернувся до своєї кімнати, повільно вдягнувся та поніс банку із сонною осою на горище, де на неї чекала Фабрика.

Я поставив банку на маленький олтар під вікном і завершив останні необхідні приготування. Щойно все було готово, я зачерпнув із горщика коло олтаря зеленого желеподібного мийного засобу й добряче змастив ним долоні. Звірився з графіком припливів і відпливів у маленькій червоній книжечці, яку тримав по інший бік олтаря, і відзначив час повної води. Встановив дві осині свічки на ті поділки циферблата Фабрики, де мали б спинитися годинникові стрілки, показуючи час, коли місцевий рівень води досягне своєї найвищої точки, а тоді посунув кришку на банці з осою, вийняв листя, шматочок апельсинової шкірки й залишив комаху саму.

Я помістив банку на прикрашений різноманітними могутніми речами олтар: тут був череп змії, яка вбила Блайта (її вистежив його батько й розрубав навпіл садовою лопатою; я встиг сховати її передню частину в піску, доки Діґґз не забрав її з собою як речовий доказ), осколок бомби, яка знищила Пола (найменший із тих, які мені вдалося знайти; їх там була ціла купа), шматок наметового поліестеру з повітряного змія, який забрав із собою Есмеральду (хоча, звісно, це був обрізок, а не шмат готового змія), і маленька тарілочка з пожовтілими сточеними зубами Старого Сола (вийняти їх із черепа було нескладно).

Я приклав руки до промежини, заплющив очі й почав повторювати свій таємний катехізис. Я міг цитувати його напам’ять машинально, однак намагався вдумуватися в сенс повторюваних мною фраз. У цих питаннях і відповідях містилися мої зізнання, мої мрії й надії, мої страхи та об’єкти моєї ненависті, і згадки про них досі викликали в мене дрож, навіть коли я проговорював ці слова, не задумуючись. Якби поблизу виявився магнітофон, усю жахливу правду про три вчинені мною вбивства було б розкрито. Одне лиш це робило мій катехізис надзвичайно небезпечним. Окрім того, він розповідав правду про те, ким я є, чого прагну й що відчуваю, а слухати те, що ти думаєш про самого себе в нападі крайньої відвертості або ж перебуваючи в найжалюгіднішому стані, імовірно, настільки ж неприємно, наскільки принизливо чути те, про що думаєш, коли тебе сповнюють надії та найбільш неправдоподібні сподівання.