Хай там як, але я все ж отримав освіту. Хоча мій батько й не міг утриматися від того, щоб не вдовольняти своє доволі інфантильне почуття гумору, подеколи підкладаючи мені свиню; він так чи інакше хотів пишатися своїм сином; а оскільки вдосконалити моє тіло надії не було, йому лишався тільки мій розум. Звідси й усі ці уроки. Мій батько — освічена людина, він багато чого мене навчив та й сам добряче підтягнув ті науки, на яких не надто знався, лишень задля того, щоб мати змогу вчити мене. Мій батько — доктор хімічних наук чи, може, біохімічних — у цьому я не впевнений. Схоже, він неабияк знається на медичних питаннях і, можливо, досі підтримує старі зв’язки, щоб мені завжди вчасно робили всі необхідні щеплення та ін’єкції, попри те що Національна служба охорони здоров’я навіть не підозрює про моє існування.

Я думаю, що після отримання диплома мій батько впродовж кількох років працював в університеті й, імовірно, зробив винахід; іноді він натякає, що отримує роялті за використання патенту чи щось таке, проте я підозрюю, що цей старий хіпі виживає лише за рахунок залишків родинного багатства Колдгеймів.

Наскільки мені відомо, наша родина жила в цій частині Шотландії приблизно дві сотні років, а то й більше, і раніше нам належало багато тутешньої землі. Але тепер у нас лишився тільки цей острів, а він доволі маленький і під час відпливу його навіть островом не назвеш. Єдине, що зосталося від нашого славетного минулого, — це назва популярного портенільського притону, старого занюханого пабу «Колдгейм армз», куди я, незважаючи на те що, звісно ж, досі неповнолітній, інколи зазираю, аби подивитися на місцеву молодь, яка вдає з себе панк-гурти. Саме там я познайомився та й досі бачуся з єдиною людиною, яку можу назвати своїм другом, — із Джеймі-карликом; щоб він міг побачити гурти, я беру його собі на плечі.

— Але не думаю, що він дістанеться аж так далеко. Його впіймають, — після тривалої задумливої паузи знову проказав батько.

Він підвівся, щоб сполоснути склянку. Я замугикав щось собі під ніс, до чого вдавався щоразу, коли мені хотілося усміхнутись або ж розсміятись, але я вважав, що ліпше цього не робити. Батько зиркнув на мене:

— Я йду в кабінет. Не забудь усе зачинити, гаразд?

— Ага, — кивнувши, відказав я.

— Добраніч.

Тато вийшов із кухні. Я сів і поглянув на свою лопату на ім’я Міцний Удар. До неї прилипли крупинки сухого піску; я їх струсив. Кабінет. Одним із моїх досі не задоволених бажань було потрапити в батьків кабінет. Підвал я принаймні бачив і час від часу там бував; мені знайомі всі кімнати на першому й третьому поверхах; горище цілком належить мені — там живе Осина Фабрика; але ця єдина кімната на другому поверсі мені невідома, я ніколи в ній не бував.

Я знаю, що він тримає там якісь хімікати і, підозрюю, проводить досліди, однак я й гадки не маю, як виглядає ця кімната всередині й чим він там насправді займається. Лиш іноді звідти долинають дивні запахи й чується постукування батькової палиці.

Я погладив довге руків’я лопати, задумавшись про те, чи має батькова палиця ім’я. Сумнівно. Він не надає речам такого значення, як я. Утім я знаю: вони важливі.

Мені здається, що в кабінеті схована якась таємниця. Батько неодноразово на це натякав, хоча й туманно, лишень для того, щоб мене зацікавити, щоб мені закортіло його спитати й щоб він знав, що мені цього хочеться. Звісно ж, я не питав, оскільки нізащо не отримав би гідної відповіді. Якби він щось мені й сказав, то це була б суцільна брехня, адже зрозуміло, що таємниця припинить бути таємницею, щойно він її розкриє, до того ж він, як і я, відчував, що під час мого дорослішання йому необхідно мати на мене бодай якийсь вплив; я вже не дитина. І тільки такі крихти фіктивної влади дозволяють йому вважати, нібито він контролює те, що, на його думку, є правильними стосунками між батьком і сином. Це виглядає справді жалюгідно, проте завдяки цим маленьким іграм, таємницям і образливим зауваженням він просто намагається себе убезпечити.

Я відкинувся на спинку дерев’яного стільця й потягнувся. Запах кухні мені подобався. Їжа, бруд на наших гумових чоботях, а іноді ще й тонкий аромат кордиту, що долинав із підвалу, — коли я про все це думав, мене охоплювало відчуття приємного хвилювання й напруги. Коли ж дощить і наш одяг мокрий, тут пахне інакше. Узимку велика чорна піч пашіє жаром із духмяним ароматом плавнику або торфу, на кухні все запотіває й по склу тарабанить дощ. Ти поринаєш в обійми спокою, і тобі стає затишно, наче великому котові, що загорнувся у власний хвіст. Іноді мені хочеться, щоб ми завели кота. Колись у мене був котячий череп, але й той украли чайки.

Я вийшов із кухні й рушив коридором до туалету; треба було просратись. Сцяти мені не кортіло, бо вдень я обливав Стовпи, наділяючи їх своїм запахом і силою.

Сидячи там, я думав про Еріка, з яким трапилася така неприємна річ. Бідолашний псих. Я часто запитував себе: як би таке пережив я? Але це трапилося не зі мною. Я лишився тут, а Ерік поїхав геть; усе сталося десь-інде, та й по всьому. Я — це я, а тут — це тут.

Я прислýхався — мені було цікаво, чи почую батька. Імовірно, він одразу вклався спати. Тато часто спить у кабінеті замість того, щоб іти до великої спальні на третьому поверсі, де розташована й моя кімната також. Мабуть, із тією спальнею в нього пов’язано забагато неприємних (або приємних) спогадів. Так чи інакше, хропіння я не почув.

Я ненавиджу постійно справляти нужду сидячи. Через мою прикру ваду зазвичай доводиться робити це по-жіночому, що неабияк бісить. Іноді в «Колдгейм армз» я роблю це, стоячи біля пісуара, проте врешті-решт майже все потрапляє мені на руки або ноги.

Я натужився. Чвак, хлюп. Трохи води ляпнуло мені на дупу, і саме в цю мить задзвонив телефон.

— От лайно! — вилаявсь я, а тоді сам із себе посміявся.

Підтершись і натягнувши штани, я зняв ланцюжок і вивалився в коридор, на ходу застібаючи ширіньку. Збіг широкими сходами на майданчик перед другим поверхом, де стояв наш єдиний телефон. Я постійно кажу батькові, щоб той установив кілька апаратів, але він говорить, що нам не так часто дзвонять і тому для цього немає жодних підстав. Я встиг дістатися до телефону, доки на іншому кінці дроту ще не кинули слухавку. Тато на дзвінок не вийшов.

— Алло, — сказав я.

Телефонували з автомата.

— У-а-а-у-у! — гаркнув хтось.

Я відтулив слухавку від вуха й сердито на неї подивився. Звідти продовжувало долинати металеве верещання. Коли воно припинилось, я приклав її до вуха знову.

— Портеніл 531, — незворушно проказав я.

— Френку! Френку! Це я. Я! Гей, алло! Алло!

— Це луна на лінії чи ти все повторюєш двічі? — впізнавши голос Еріка, поцікавився я.

— І те, і те! Ха-ха-ха-ха-ха!

— Привіт, Еріку. Де ти?

— Тут! А де ти?

— Тут.

— Якщо ми обоє тут, то навіщо нам телефон?

— Скажи мені, де ти, доки в тебе не закінчились гроші.

— Але якщо вже ти тут, то мав би знати. Невже ти не знаєш, де ти є?

Він захихотів.

— Еріку, припини дуркувати, — спокійно мовив я.

— Я не дуркую. Я не скажу тобі, де я. Ти розповіси Анґусу, він розкаже поліції, і мене знову запхають у цей йобаний дурдом.

— Не матюкайся. Ти ж знаєш, що я цього не люблю. А татові я нічого не скажу.

— А я й не матюкаюсь. Це ж не слово з трьох літер. У слові «йобаний»… сім літер. Хіба сімка не твоє щасливе число?

— Ні. Слухай, скажи мені, де ти? Я хочу знати.

— Скажу, якщо ти назвеш мені своє щасливе число.

— Моє щасливе число — e.

— Це не число. Це літера.

— Це число. Трансцендентне число: 2,718…

— Ти змахлював. Я мав на увазі цілі числа.

— Варто було уточнити, — відказав я й зітхнув; почулося пищання, але врешті-решт Ерік закинув в автомат більше монет. — Хочеш, я тобі перетелефоную?

— Хо-хо. Так просто мене не надуриш. Менше з тим, як сам?

— Добре. А ти?

— Божевільно. Як же ще? — доволі обурено відказав він.