— Що т-ти зб-бираєшся р-робити, Френкі? В-вибач. М-мені сп-правді д-дуже-д-дуже шкода. Ц-це б-був експ-перимент, от і вс-се. Прос-сто експ-перимент… Н-не р-роби н-нічого з-зі м-мною, б-будь-ласка, Френкі… П-прошу т-тебе…

— Ах ти сука! Сука! — проказав я, відчуваючи, як у мене попливло перед очима й затремтів голос. Я розлючено зірвав з нього/неї труси.

У темряві за вікном пролунав чийсь рев. Я завмер на місці, дивлячись на татів великий і доволі брудний член та порослі темним волоссям яйця, а десь посеред острова заходилася ревом якась тварина. У батька затремтіли ноги. Аж раптом спалахнуло світло, і там, за дюнами, де ніякого світла не мало би бути, замайоріли помаранчеві зблиски, а відтак почулося ще більше верещання, бекання, мекання й ревіння; відусюди залунав рев.

— Господи, що це? — видихнув батько, розвернувши тремтячу голову до вікна.

Я відступив, обійшов ліжко й визирнув у вікно. Здавалося, що жахливі звуки й спалахи наближалися з-за дюн. Довкола високої дюни за будинком з боку Саду Черепів з’явився ореол світла; жовтаві зблиски, а поміж них — цівки диму. Рев нагадував завивання підпаленого пса, однак був гучнішим, він лунав знову й знову й звучав дещо інакше. Спалахи зробилися яскравішими, з-за вершечка високої дюни щось вибігло; воно палало, ревло й мчало схилом, на якому був розташований Сад Черепів, до моря. Це була вівця; за нею з’явилося ще кілька. Спершу дві, а тоді й півдюжини тварин поскакали по траві й піску. За кілька секунд підпалені вівці заполонили весь схил, їхня шерсть палала, вони знавісніло мекали й мчали до підніжжя, запалюючи припорошену піском траву й бур’ян і лишаючи по собі вогняний слід.

І тоді я побачив Еріка. До мене, похитуючись, підійшов тато, але я не звернув на нього уваги, не відриваючи погляду від худющої постаті, що вистрибувала й танцювала на самому вершечку дюни. Ерік вимахував величезним запаленим смолоскипом і сокирою. Він також кричав.

— О Боже, ні! — промовив батько. Я розвернувся до нього. Він саме підтягував штани. Відштовхнувши його, я кинувся до дверей.

— За мною! — крикнув я батькові.

Я вибіг із кімнати й спустився сходами, навіть не озирнувшись, щоб подивитися, чи він рушив слідом. Крізь усі вікна будинку виднілося полум’я, звідусіль долинав рев замордованих овець. Я забіг на кухню, подумавши набрати води, однак вирішив, що це марна справа. Пробігши ґанком, я опинився в садку за будинком. Мене ледь не збила з ніг вівця, у якої шерсть палала лише над задніми ногами; вона прошмигнула крізь сад, який уже також устиг зайнятися вогнем, і в останню мить зі страшним беканням оминула двері та перестрибнула через низьку огорожу в садок перед будинком. Я оббіг дім у пошуках Еріка.

Скрізь були вівці, усе охопило полум’я. Трава над Садом Черепів палала, вогонь перекинувся на сарай, кущі, рослини й квіти в саду, мертві вівці лежали в калюжах багряного полум’я, а решта бігали й стрибали довкола, надсадно стогнучи й заходячись гортанним ревом. Ерік стояв на сходах, що вели до підвалу. Я помітив смолоскип, який він раніше тримав у руці, — його вогонь обпалював стіну будинку під вікном туалету. Ерік рубав двері підвалу сокирою.

— Еріку! Ні! — крикнув я, кинувся вперед, тоді розвернувся, схопився рукою за стіну будинку й визирнув за ріг, щоб поглянути на відчинені двері на ґанку. — Тату! Мерщій з дому! Тату!

Я чув, як за моєю спиною дошки розліталися на друзки. Я знову побіг до Еріка. Перед сходами, що вели до підвалу, я перестрибнув через тліючу тушу вівці. Ерік розвернувся й замахнувся на мене сокирою. Я пірнув під його удар і відкотився по землі. Одразу ж скочив на ноги, готовий відстрибнути вбік, однак Ерік знову взявся рубати, скрикуючи з кожним потужним ударом так, немовби рубали його самого. Лезо сокири занурилося в дошки й застрягло; Ерік сильно смикнув сокирище, вивільнив інструмент, поглянув на мене й ще раз рубанув двері. На мене впала тінь від полум’я смолоскипа; Ерік притулив його до одвірка, і мені було видно, як почала займатися свіжа фарба. Я дістав з-за пояса рогатку. Двері вже ледь трималися. Батько так і не виходив. Ерік іще раз на мене озирнувся й знову махнув сокирою. Доки я намацував сталеву кульку, позаду нас застогнала вівця. Звідусіль чувся тріскіт вогню й пахло смаженим м’ясом. Металева сфера лягла в шкіряне «сідло», і я відтягнув гуму.

— Еріку! — закричав я, і тоді двері не витримали.

Він узяв сокиру однією рукою, другою підняв смолоскип, копнув двері ногою, і ті впали всередину. Я відтягнув гуму рогатки на один останній сантиметр. Поглянув на брата крізь рогатину. Він зиркнув на мене. Його обличчя заросло бородою, було брудним і нагадувало маску якоїсь тварини. Це був хлопчик, чоловік, якого я знав, і водночас — зовсім інша людина. Він шкірився, зиркав хитрим поглядом, обливався потом, і здавалося, що його обличчя пульсує в такт здійманню грудей і спалахам полум’я. Він тримав у руках сокиру й запалений смолоскип, а перед ним лежали рештки дверей. Мені навіть вдалося розгледіти тюки з кордитом, що здавалися темно-оранжевими у відблисках щільного тремтливого вогню довкола й світлі смолоскипа в руці брата. Ерік похитав головою, набувши спантеличеного й очікувального вигляду.

Я повільно заперечно покрутив головою.

Він зареготав, кивнув і, чи то впустивши, чи то жбурнувши смолоскип у підвал, кинувся на мене.

Я ледь не вистрілив у нього, спостерігаючи крізь приціл рогатки, як він наближається, і лишень в останню секунду, перед тим як відпустити гуму, помітив, що він відкинув сокиру геть; та брязнула об сходи підвалу, Ерік оминув мене, я опустив рогатку й відстрибнув убік. Перекотившись по землі, я побачив, що брат, мов заєць, промчав через сад і рушив на південь острова. Я випустив із рук рогатку, збіг сходами в підвал і підняв смолоскип. Він лежав за метр від дверей і навіть близько не долетів до тюків. Я швидко викинув його назовні, і цієї ж миті в сараї, на який перекинувся вогонь, почали вибухати бомби.

Лунав оглушливий гуркіт, у мене над головою свистіла шрапнель, вікна будинку розбивалися, сарай було зруйновано вщент; кілька бомб викинуло з сараю, і вони вибухнули в різних кутках саду, однак, на щастя, далеко від мене. Коли я зміг безпечно вилізти зі свого укриття, сараю вже не було, усі вівці або повмирали, або повтікали, а Ерік накивав п’ятами.

Батько сидів на кухні з відром води й різницьким ножем. Коли я зайшов, він поклав ножа на стіл. Здавалося, ніби він постарів на сотню років. Окрім того, на столі стояла банка для зберігання препаратів. Я сів у голові столу, буквально впавши на стілець. Поглянув на батька.

— Тату, тут Ерік приходив, — сказав я й засміявся. У вухах досі дзвеніло від вибухів у сараї.

Батько підвівся з виглядом старого дурня; він подивився на мене затуманеним вологим поглядом, і в нього затремтіли руки. Я відчув, що поступово починаю заспокоюватися.

— Що… — почав він, але одразу ж прочистив горло. — Що… що трапилося?

Його голос звучав майже тверезо.

— Він намагався потрапити до підвалу. Думаю, збирався висадити нас усіх у повітря. Але вже втік. Я, як міг, поставив двері на місце. Здебільшого вогонь уже згас. Це тобі не знадобиться, — мовив я, кивнувши на відро з водою в батькових руках. — Натомість я хочу, щоб ти сів і дещо мені розповів.

Я відкинувся на спинку стільця.

Якусь мить тато дивився на мене, а тоді взяв зі столу банку, але та вислизнула йому з пальців, упала на підлогу й розлетілася на друзки. Він нервово засміявся, нахилився й знову випростався, піднявши те, що було всередині. Тато простягнув її вміст мені, однак я не зводив погляду з його очей. Він стис кулак, а тоді, немов фокусник, одразу ж розкрив долоню знову. На ній лежала рожева кулька. Не яєчко; рожева кулька, схожа на шматок пластиліну або воску. Я знову поглянув йому в очі.

— Розповідай, — сказав я.

І він розповів.

Одного разу я пішов далеко на південь, залишивши позаду навіть новий будинок, щоб побудувати дамби серед пісків і відливних ставків на іншій ділянці узбережжя. День видався бездоганний, спокійний і ясний. Межу поміж морем і небом роздивитися було неможливо, і будь-який дим здіймався догори рівненькою цівкою. Море було гладесеньким.