Коли десь за хвилину стався перший вибух, я вже сидів на вершечку насипу, над норами, а пальник Вогнемета мляво палав на тлі яскравого сонячного світла. Я відчув вибух крізь штани й усміхнувся. Не забарилася й решта; перед тим як мав вибухнути основний заряд над запалом кожної бомби, що стирчав із закіптюженої землі, здіймалася хмарка диму. Над Кролячими Угіддями розліталася земля; у повітрі лунали глухі звуки вибухів. Це викликало в мене усмішку. Насправді шуму майже не було. З будинку анічогісінько не було б чути. Ледь не вся енергія бомб пішла на те, щоб викинути з нір землю й загнати туди повітря.

З’явились перші приголомшені кролі; у двох із них текла носом кров, проте якщо не зважати на це, то вони виглядали геть неушкодженими, хіба що заточувалися й ледь не падали на ходу. Я стиснув пластикову пляшку й випустив із неї струмінь бензину, що пирснув над ґнотом пальника, прилаштованого на алюмінієвому наметовому кілку за кілька сантиметрів від горла посудини. Пройшовши над крихітною сталевою чашечкою з ґнотом, бензин перетворився на полум’я, яке з шумом прорізало повітря й накрило яскравим струменем двох кролів і землю довкола них. Вони спалахнули й, зайнявшись вогнем, почали бігати, зашпортуватись і падати. Коли перші двоє врешті-решт звалилися догоряти в траві ближче до центру Угідь, уклякнувши, але все ще посмикуючись та тріскочучи під подихами вітру, я озирнувся в пошуках інших. На дулі Вогнемета затанцював крихітний язичок полум’я, і я його задув. З’явився ще один кролик, менший. Я облив його струменем вогню — і він вибіг із зони досяжності Вогнемета, помчавши до води за пагорбом, на схилі якого на мене напав розлючений самець. Одним порухом руки я дістав з Бойового Ранця пневматичний пістолет, звів курок і вистрілив. Я схибив, і кролик сховався за пагорбом, зоставивши по собі струмінь диму.

Перед тим як сховати Вогнемет, я підпалив іще трьох кролів. А наостанок облив струменем палаючого бензину мертвого самця, котрий сидів, нафарширований вибухівкою, і стікав кров’ю перед Угіддями. Охоплений вогнем, він зник у помаранчевих язиках полум’я та звивистих струменях чорного диму. За кілька секунд спрацював запал, а ще приблизно за десять — маса вогню вибухнула, щось чорне й димне злетіло у вечірнє повітря метрів на двадцять, а то й більше, і по всіх Угіддях розкидало рештки. Цей вибух видався набагато потужнішим за ті, що сталися в норах, і, оскільки ніщо його не заглушило, серед дюн прокотився гуркіт, схожий на удар батога, — у мене задзвеніло у вухах, і від несподіванки я навіть підскочив.

Рештки тварюки впали позаду мене. Я відшукав їх за запахом смаленого. Знайшов голову, закіптюжений огризок хребта з ребрами та приблизно половину шкури. Зціпивши зуби, я підняв теплі останки, відніс їх на Угіддя та пожбурив з вершини насипу.

Я стояв під косими променями сонця, довкола мене розливалося тепло й жовтувате світло, віяв вітер, смерділо горілою плоттю й паленою травою, над норами, а також над сірими й чорними трупами здіймався дим, від того місця, де я полишив Вогнемет, тягнуло солодким запахом неспаленого бензину, що витікав із пляшки, — і я дихав на повні груди.

Я облив залишками бензину рогатку й використану пляшку Вогнемета та підпалив їх. Схрестивши ноги, всівся на піску перед вогнищем, спостерігаючи за ним з навітряного боку, доки полум’я не згасло, лишивши по собі тільки металеві частини Чорного Винищувача; після того я підібрав укритий сажею скелет рогатки й поховав його там, де її спіткала смерть, біля підніжжя пагорба. Віднині він називатиметься Пагорбом Чорного Винищувача.

Вогонь скрізь згас; трава була занадто молодою й вологою, щоб зайнятись. Хоча я й не заперечував би, якби вона вигоріла. Спершу я розмірковував над тим, щоб підпалити кущі дроку, однак, подумавши про те, що, коли на них з’являться квіти, вони виглядатимуть гарно, а до того ж свіжі кущі пахнутимуть набагато краще, ніж вигорілі, вирішив цього не робити. Достатньо жорстокості на один день. За рогатку я помстився, кроля — чи те, що він означав (можливо, його дух), — було знищено й спаплюжено; я його провчив і тепер почувався добре. Якщо з рушницею все гаразд і пісок не потрапив у приціл або ще кудись, звідки його важко вичистити, то воно майже того вартувало. Оборонний Бюджет покриє витрати на завтрашню купівлю нової рогатки; хіба що придбання арбалета доведеться відкласти ще приблизно на тиждень.

Задоволений, я спакував Бойовий Ранець і втомлено рушив додому, розмірковуючи над тим, що відбулося, намагаючись виявити причини, зрозуміти, чого слід навчитися і що ж це все означає.

Дорогою я натрапив на кролика, якому, як я вважав, удалося втекти, — він лежав прямо перед чистими блискучими водами протоки; почорнілий і спотворений, неприродно скоцюрблений; коли я проходив повз, його висхлі мертві очі з докором зиркнули на мене.

Я зіштовхнув його ногою у воду.

Мого другого померлого дядька звали Гармсворт Стоув. Він не був мені рідним дядьком і належав до родини Ерікової матері. Мав бізнес у Белфасті. Він і його дружина наглядали за Еріком протягом майже п’яти років, відколи тому виповнилося три. Врешті-решт Гармсворт учинив самогубство за допомогою електричного дриля та чвертьдюймового свердла. Він загнав свердло собі в скроню, але, зрозумівши, що це його не вбило, хоча й завдало неабиякого болю, доїхав машиною до найближчої лікарні, де згодом помер. Власне, цілком можливо, що я мав певний стосунок до його смерті, оскільки та сталася менше ніж рік по тому, як Стоуви втратили свою єдину дитину, Есмеральду. І хоча вони, як, зрештою, і будь-хто інший, про це так і не дізналися, — ця дівчинка була однією з моїх жертв.

Тієї ночі я лежав у ліжку, чекаючи, доки повернеться батько або задзвонить телефон, і обдумував те, що сталося. Можливо, той великий самець був зайдою, якимось диким звіром, котрий прийшов на територію Угідь звідкілясь-інде, щоб нагнати на місцевих страху й стати в них на чолі, однак загинув у сутичці з вищою істотою, існування якої він не міг навіть усвідомити.

Хай там як, але це був Знак. У цьому я був певен. Увесь цей випадок мусив щось означати. Можливо, моя інстинктивна реакція була якось пов’язана з тим вогнем, який провіщала Фабрика, утім моє нутро підказувало мені, що це був не кінець і що мало статися щось іще. Знаком було все вкупі — не лише неочікувана лють убитого мною самця, але й моя шалена, майже необдумана реакція й доля безневинних кроликів, на яких упав мій гнів.

Даний випадок мав стосунок не лише до майбутнього, але й до минулого. Уперше я вбив саме через те, що кроликів спіткала люта смерть, і смерть цю принесло дуло вогнемета, практично ідентичного тому, яким я скористався, щоб помститися кролям сьогодні. Це вже було занадто, надто точно й бездоганно все складалося докупи. Події відбувалися надміру швидко й виявлялися гіршими, аніж я очікував. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. І випадок у Кролячих Угіддях — які здавалися вдалим місцем для полювання — показав, що це дійсно могло трапитися.

Від меншого до більшого — такі закономірності завжди працювали бездоганно, а Фабрика навчила мене звертати на них увагу й не порушувати їх.

Уперше я вбив через те, що мій двоюрідний брат Блайт Колдгейм зробив із нашими — Еріковими й моїми — кроликами. Вогнемет був Еріковим винаходом. Він лежав у сараї для велосипедів (тепер це — мій сарай), коли наш двоюрідний брат, який приїхав до нас зі своїми батьками на канікули, вирішив, що було б весело поганяти на Еріковому велосипеді по рідкій багнюці на південному кінці острова. Так він і вчинив, доки ми з Еріком запускали повітряних зміїв. Потім він повернувся до сараю й наповнив Вогнемет бензином. Блайт влаштувався з ним на задньому ґанку так, щоб від вікон вітальні (де сиділи його батьки та наш тато) його затуляло розвішане на мотузці прання, яке колихав вітер; він запалив Вогнемет і облив полум’ям обидві клітки, спопеливши всіх наших красунчиків.