Чому так відбувається?

Хтозна.

Але правду кажуть британські вчені: розчарування є найсильнішою емоцією. Тому коли розбивається найкрасивіший міф – про достойне життя, помирає в щоденному крику і бруді найпрекрасніша мрія – людина залишається самотньою і опускає руки, і нездатна на конструктивні дії, на вірні вчинки і відкриті стосунки. З часом людина іржавіє і стає металобрухтом. Зрештою, металобрухт відправляють в піч.

Художник зробив такий висновок не тільки зі спостережень за сторонніми, а й спираючись на свій особистий досвід – над ним дамокловим мечем висіли складні стосунки з родиною. Він смертельно розчарувався в коханні, як щирому почутті, що окрилює людей, у вірності, в здатності людини бути вірною, перш за все – в своїй особистій вірності, власній моральній силі; а розчарування в собі – найгірше, найсильніше з усіх, коли розумієш, що все, ось твоя межа, твій край, край твоїх можливостей.

А якщо сюди додати розчарування в особистих стосунках, то стає і зовсім зле. Художник навіть вивів власну формулу кохання і зради: «Жінка, – казав він, – обов’язково забере все, що тобі так щедро давала, – натхнення, кохання, дружбу, відчуття неймовірної свободи, – забере все, змусить розплатитися часом і зробить залежним. Тому для чоловіка, який хоче залишитись вільним, важливо вчасно піти. Це і є справжнє кохання і справжня зрада».

І яке з тих почуттів зліше, ніхто не знає.

Але він не звинувачував ні в чому своїх жінок, сприймаючи стосунки як фатальну неминучу низку зустрічей та розставань. «Отак ми і ходимо по землі – самотні та безпорадні, й єдине, що нас рятує, то те, що вона, земля, кругла. Інакше б усі ми давно дійшли до краю і попадали вниз, в порожнечу, під ноги тим слонам, на спинах яких вона тримається; і вони б нас затоптали, навіть не помітивши. Тож це Господь правильно вчинив, вигадавши планети круглими», – гірко жартував художник. Але жарти та природний оптимізм не могли зарадити його повному розчаруванню в справі всього життя, розчаруванню в суспільній своїй місії, якій віддав стільки десятиліть. Думки, наче чорні хмари, затьмарювали рештки життєвих радощів: серед людей нічого не змінилося, нічогісінько, і буквально на очах замість одного зомбованого суспільства формується і розквітає інше – не нове, а саме інше, різновид, люди в якому так само позбавлені волі, а вчинки й поведінку моделюють виключно зовнішні чинники, хіба що тепер за посередництвом телевізора та Інтернету. Суспільство серіалів. І якби хтось придумав і очолив партію серіалів (ну є ж партія любителів пива?!), то став би обов’язково президентом.

Художник ставати президентом не планував, він узагалі відчував себе тепер слабким і нездатним до будь-яких дій; туга скрутила, зім’яла, наче папірець, всі сили, і він не мав бажання ані писати, ані робити щось інше, творче. Відтепер все стало достеменно ясно – навколо все приречене, і всі ми приречені, ліквідація цієї нації – лише справа часу, і немає значення, яку то матиме назву: Європейський союз чи Єдиний економічний простір, Південна імперія чи Північний альянс.

Художник жадібно шукав будь-яке підтвердження своєї теорії безпорадності суспільства, і небагатьом друзям, що інколи заходили до майстерні, не втомлювався наводити приклади, хоча часто ловив себе на думці, що, певне, от саме такий він – сивий вигнанець у масці Кассандри, що залишився не тільки без домашнього притулку і родини, але й фактично і без професії та мрії – і справляє найбільш гнітюче враження старого невдахи, який елементарно виписався і спивається. І тут раптом – собака! Собака, якого він підібрав на базарі. Собака, якого він малював і вдень, і вночі, – бемоль, Бемоль; наче зачарована коханка, наче коханка, як колись, у молоді роки, – біла довга волохата істота – дала йому напитися своєї енергії. Друзі і колеги сприймали захоплення художника як черговий заскок, маячню, бо він ніколи не доглядав ні за людьми, ні за тваринами, не мав такої звички, навпаки, все життя доглядали і ходили за ним; вороги поспішили поставити напроти його прізвища компетентний жирний хрест – і в спілці, і в управлінні культури, і серед замовників і знайомих і, що особливо образливо, серед жінок, скрізь. Наче замуровували в мур. Зафарбували, точніше, бо мурувати немає чого, таким пласким (двомірним) він себе іноді відчував.

А він малював білого собаку, свою Бемоль, і розмірковував над тим, що ж спричиняє повсякденний, повсякгодинний, повсякхвилинний і повсякмиттєвий конфлікт у головах і душах. Відкинувши всі тривіальні пояснення про віру в Бога або її відсутність, радянську владу та її злочини, дикий капіталізм та його потворний вплив на психіку – як однозначні відповіді, але не відкидаючи ці чинники як вірогідні, художник прийшов до найпростішого, але найточнішого, на його погляд, пояснення – пихатість. Пихатість і надзвичайна зосередженість на собі, індивідуалізм, за який так полюбляють громити Захід, а насправді він процвітає і дає свої найбільш отруйні плоди саме тут, на пострадянському, випаленому вогнем ненависті, стукачества та репресій просторі, достатньо лише ретельніше придивитися, як живуть громади, родини або окремі люди.

«Окремі люди. Ми всі – окремі люди, – жахнувся власному відкриттю художник. – Колись в царській Росії були «зайві люди», а ми от – «окремі». І тим усе сказано».

Як дати цьому раду, не зрозуміло.

Проте, відтоді, як він почав малювати Бемоль, рішення раптом почало приходити: потихеньку, спочатку рисками, штрихами, потім окремими літерами, складами і словами, реченнями і абзацами, а потім різко скоротилося до плану дій, заклику, короткого і точного, як постріл. «Вірніше, як розстріл!» – уточнив художник, але нічого не робив і не змінював, аж доки не настав черговий похмурий день народження дружини, і він знову не напився вщент.

Буття складається з частин. Щастя́ складається з щастин.

Наступного дня Іван Миколайович Чолобитченко прийшов до лікарні заздалегідь – оплатив рахунок, чергові півтори тисячі гривень у кау благодійного фонду «Медицина майбутнього», який діяв тут же; а вже потім заглянув до дружини – подивитись, як рідина з крапельниці тече по трубочках в улюблене тіло, улюблені судинки, клітиночки, побачити, як миготять і тихесенько гудуть прилади, підключені до улюбленої голівоньки, звернутися до небес і попросити подарувати його дівчинці, його улюбленій дівчинці ще хоча б трішечки життя. Трішечки, небагато, хоча б років п’ять-десять, хай поживе, порадіє онукам, а його, старого, можна вже й прибрати до себе. Він сподівався, що коли прийде його час, то доля, зважаючи на пройдений нелегкий шлях, дасть йому можливість обійтися без посередника – лікарні, – а одразу відправить на цвинтар.

– Як у неї? Є зміни?

Лікар невпевнено замотав головою, якось дивно зиркнув на Івана Миколайовича, ховаючи погляд в папери, і проскочив швидко повз, наче локомотив на резервну колію.

– У нас вранішній обхід! Як вам узагалі вдалося сюди пройти? – незадоволено зауважила медична сестра. – Приходьте об одинадцятій.

– Хе, так я ж старий розвідник! – жартонув Чолобитченко. – А коли можна з лікарем поговорити нормально?

– Після обходу – консиліум в ординаторській. У вас яка палата, сьома? Ага, ясно…

Що їй ясно, Іван Миколайович не зрозумів, натомість віддав молодиці чек на оплату ліків, який вона звичним рухом підклеїла у відповідну папку з надписом БФ «Медицина майбутнього».

– Погуляйте десь у дворі, бо тут не можна знаходитись, – порадила медсестра. – Можливо, щось проясниться.

Він гуляв до одинадцятої, читав на лавочці свіжу газету, статтю на краєзнавчу тематику, дуже цікаву, а потім ще чекав близько години біля ординаторської, де тривав консиліум, стовбичив, спираючись на палицю, втомився. По закінченню лікарі стрімко випурхнули з кабінету, наче зграя чайок злетіла над морем, перелякавшись чогось в глибині, і він ледь встиг схопити свого за рукав білосніжного халата. Той подивився на нього, наче бачив уперше, безнадійно сіпнув рукою – але старий вчепився міцно, не вирватись, тож, звівши брови, лікар зробив зусилля над собою і нарешті вийшов з анабіозу професійної байдужої заклопотаності: