«Дідько, – пролунав услід роздратований чоловічий, схожий на дядьків Семенів, голос. – Втекла, сука».

Десь біля третього під’їзду тихенько цвірінькнув велосипедний дзвоник.

– А що ми, зрештою, знаємо про смерть? Ми, люди двадцять першого сторіччя, що висадилися на Місяці, вийшли у відкритий всесвіт, клонували вівцю?

– То, пане лікарю, я хотів… вас запитати – чи є шанси, якась надія?

– Інсульт – не вирок. І поки ваша дружина жива, хоча вона і в комі, ми всі мусимо боротися за її життя. – Молодий професор із інтелігентним виразом обличчя, в тонких елегантних окулярах, зі спокійним впевненим поглядом простягнув папірця із переліком препаратів. Лікар, не зважаючи на роки, викликав у відвідувача стовідсоткову довіру; він працював над цим ключовим ефектом роками, бо головним знеболюючим у рецепті спілкування між ним і пацієнтом завжди були не ліки, а саме ця, не розміняна за тисячоліття стосунків, монета.

Папірець тремтячими руками взяв чоловік років сімдесяти. Він спирається на міцний ціпок і, очевидно, зважаючи на те, що постійно нахиляє голову до співрозмовника, недочуває. Через цей непевний рух здалеку його можна сприйняти за п’яницю, але одяг видає у відвідувачеві людину акуратну і достойну: недорогий, але добре випрасуваний костюм, світла сорочка з трохи обтріпаним комірцем, однак чиста; старомодна темна широка і коротка, як лопата, краватка; стоптані старі, але добре доглянуті черевики; на лацкані піджака – орденська планка ветерана Великої Вітчизняної війни. Чоловіка звуть Іван Миколайович Чолобитченко. Позавчора вдома на кухні його дружина Тамара раптом ні з того ні з сього почала говорити якісь дивні речі про своїх родичів, в одну мить втратила координацію – і після приблизно години незрозумілих рухів, що на стороннє око важко визначити, як ознаки інсульту, впала на підлогу і втратила свідомість. Швидка відвезла її в реанімацію. Доба тут коштувала півтори тисячі гривень, так сказали лікарі: «Можна капати дешеві ліки, а можна придбати гарні, ми маємо. З гарними шансів набагато більше».

Іван Миколайович обрав гарні ліки. Він, попри все, сподівався на краще, а цей молодий професор викликав повагу і дарував надію. Бо, дійсно, що ми знаємо про смерть? Ми, люди…

«Спочатку в них важкі місячні – вони нервують і скаженіють тринадцять разів на рік, правий був Август Стріндберг; потім вони вагітніють: їх нудить, вони вередують, а після пологів – післяпологова трихрічна депресія; потім знову місячні; потім вони знову вагітніють, і знову – післяпологовий синдром, і знову місячні, а потім одразу настає клімакс – і тут вже капець всім і всьому! Майже все життя жінки довбуть нам мізки, а самі живуть, як їм заманеться, користуючись всіма благами!» – Сергій Кіндратович, директор центрального міського кладовища, чоловік шістдесяти трьох років, із поважною густою сивиною над круглим м’яким червоним обличчям, широкий у плечах і в сідниці, однаково широкий хоч у фас, хоч у профіль, завжди в темно-синьому костюмі, строгій темній краватці в тонку світлу смужку і до болю в очах білій сорочці, спокійний і впевнений у собі мужчина, знаний у вузькому колі як практичний життєлюб і теоретичний женофоб, не жалів емоцій при спілкуванні з друзями. Людиною він був хлібосольною, і так вже повелося, що в конторі на кладовищі вечорами іноді збиралося вишукане товариство за сулією чогось дуже міцного, не менше шістдесяти обертів, і обов’язково – власного виробництва (це правило!) – взимку, або за пляшкою знову ж таки обов’язково домашнього вина – в теплі пори року. Зазвичай застілля мали філософсько-історичну тематику, тут намагалися оминати побутові теми і не вирішували робочих питань, і, звісно, в колі друзів Сергія Кіндратовича ніколи не пили третій тост, просто оминали, як похоронна процесія оминає дуб посеред центральної алеї. Друзі дивувалися – така ж дружна родина: дружина мила і добра, четверо дітей, восьмеро онуків, тож звідки такі негативні думки про прекрасне жіноцтво? «Довго живу, – скромно відповідав Сергій Кіндратович і додавав: – на жаль».

Проте, женофобія Сергія Кіндратовича носила яскраво підкреслений характер гендерного геноциду та чорного гумору виключно на теоретичному рівні серед обмеженого кола людей. Своє начебто негативне ставлення до жіночої породи Сергій Кіндратович не розголошував із суто комерційних міркувань – справи про відведення місця та інші хвилюючі родичів моменти траурних церемоній йому переважно доводилося обговорювати з жінками: вдовами, сестрами, доньками. Місцеві чоловіки, гірко поминаючи небіжчиків оковитою, традиційно, аж занадто швидко, віддалялися у внутрішні галичини та слобожанщини, не встигаючи за сірою буденністю і перекладаючи всі печальні клопоти на крихкі жіночі плечі. А поховання та все, що з ним пов’язане, – то справа напрочуд делікатна, і тут, якщо не туди, куди потрібно, образно кажучи, викруткою тицьнеш, не так слово скажеш, не так подивишся, не приділиш достойної уваги людині – все, готуйся писати заяву на звільнення.

А Сергій Кіндратович своєю посадою дорожив і роботою пишався, бо небезпідставно вважав, що досяг у своєму рідному місті найвищого службового щабля. Деякі мери і губернатори вже пройшли через його вправні руки, інші втекли при зміні влади, а він – тут, осьдечки, «загадковий і непереможний, як Сфінкс біля пірамід» (цитата теперішнього мера), бо який би президент, голова ОДА або мер не випирався на вершину влади, кладовище – то останнє місце, про яке вони зазвичай згадують. А дарма, як наочно переконливо демонструє тисячолітня практика існування людства. «Вічність, – казав Сергій Кіндратович, – то вам не просто порожнеча, її кимось заповнювати треба!»

Серед місцевого бомонду, в середовищі чиновників, силовиків, депутатів, бандитів, крупних делаварів (при тому, що часто одні й ті ж таки люди займали почергово високі місця у різних відомствах, партіях або сходках крадіїв), директор ЦМК міг себе подати і поставити, як ніхто інший, – ділові якості та вміння жити Сергія Кіндратовича ніколи й ніким не піддавалися сумніву. Його знали і як великого гумориста, багато з жартів директора ЦМК перетворювалися на міські анекдоти: наприклад, якось, покидаючи весілля доньки колишнього губернатора, на всі намагання господаря його затримати Сергій Кіндратович тихенько зауважив: «Та проведіть же мене, заради Бога, швидше до виходу, пане губернаторе, бо це ж куди краще, ніж я вас проводжатиму!»

Не дивлячись на заслужений авторитет і залізні зв’язки, Сергій Кіндратович ніколи безпосередньо не ліз у владу, посилаючись на необхідність тримати нейтралітет у зв’язку зі службовими обов’язками, а особливо наполегливим різнокольоровим партійцям мудро вказував, що присутність кандидата у виборчому списку із назвою місця роботи «директор центрального кладовища» навряд чи додасть популярності політичній силі. На запитання, які ж його справжні особисті політичні вподобання, Сергій Кіндратович зазвичай зважено відповідав, що завжди голосує виключно за Селянську партію. На здивовані запитання, чому його спіткав такий дивний вибір, директор ЦМК зауважував: «Вони також – люди від землі!»

Тим не менш, при будь-якій владі Сергій Кіндратович незмінно знаходився в найближчому оточенні будь-якого мера та мав можливості безпосередньо впливати на рішення різних рівнів – під його незбагненним, на перший погляд, впливом завжди перебували з десяток депутатів міської ради від різних політичних сил та неодноразово перевірених часом та контрольно-ревізійною комісією чиновників виконкому, а за родом діяльності він міцно підтримував стосунки із прокурорами, ментами і суддями, священиками та бандитами. Незважаючи на вік, Сергій Кіндратович був не чужий сучасним віянням прогресу та лексики, хоча ставився до таких своїх забаганок зі звичним гумором. Наприклад, із недавніх пір він полюбляв іронічно називатися «топ-менеджер центрального кладовища». Зараз вже мало хто пам’ятає (зараз взагалі мало хто щось пам’ятає), як важко було молодому хлопцю з райцентру тридцять п’ять років тому розібратися, хто із ху, ким кому який кум приходиться, кому казати «ку!», кого куди покласти і скільки вінків організувати додатково, коли всі хочуть тільки тут і тільки так, бо банально і неправильно судити про людей із зовнішнього вигляду та ще й в ті далекі й начебто соціально рівні часи – можна жорстоко і невиправно помилитися. Але гарні навички комунікації, природна інтуїція та пам’ять на обличчя, прискіплива увага до деталей дозволили Сергію Кіндратовичу швидко набрати досвіду, а потім він уже й сам все наперед знав не тільки про тих, хто до нього прийшов сьогодні, а й про тих, кого принесуть завтра. Бо, хоча місто й мало ще з десяток кладовищ по окраїнах, саме це вважалося найпрестижнішим, і місце тут коштувало – ого-го! Тож будь-який директор ЦМК завжди був людиною небідною і незмінно входив до еліти міста, незважаючи на вік, зріст, стать, орієнтацію або національність.