Зійшов коло повороту в селі, де церква, перехрестився, подумав, що оно тої будівлі коло церкви за його пам’яті не було. Біле-біле село, присипане, мов борошном питльованим, лежало перед ним. Те, до якого він так прагнув.

— То ми тута житимо? — озвався Марко.

— Так, сину.

— Доки мама не приїде?

— Ага, — зітхнув.

Далі він місив замети на сільській вулиці, волочачи за плечима великий речовий мішок, а правою рукою міцно тримав синову руку в теплій рукавичці, вив’язаній мамою Асміне, котра десь там у горах альбо була прощена своїми одноплемінниками за давній гріх із ним, або ж лежала забита чи скинута в урвище. Панасові хтілося вірити, що вона жива, тільки стискав груди щемний жаль розлуки, хоч уже й не такий болісний, як при прощанні восени.

— Мама повернеться, приїде до нас, — запевнив тоді сина.

Чи повірив хлопець татовим словам?

Утоптував ледь помітну стежку крізь білий, наче святковий сніг, а як стало геть грузько, звелів синові, аби ступав у його сліди. Син трохи прочалапав, спіткнувся і тоді Панас промовив:

— А знаєш що, Марочку?

— Що, тату?

— Сідай-но ти мені на плечі.

— Як то? Вам… тяжко буде.

— Нє, — сказав Панас. — Я нагнуся, а ти залізай. Ще й не такого підіймав.

І присів. Малий завагався.

— Я ж солдатський син. Дійду і сам.

— Сідай, — велів Панас.

Марко таки заліз на плечі. Панас понатужився і підняв. Ой, тєжко вже. Захитався. Мусить іти. Трохи похитуючись, потюпав далі. Село, засипане снігом, лежало перед ним те й не те. Старенькі, вкриті білими шапками хатки, мовби присідали, придивляючись до дивних подорожніх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тоді в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиї то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи є досі теї люди, чи вже зовсім інші? Ніде нікого, геть дрімотне село. Й нічого не змінилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.

— Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, — сказав до сина.

Нагнувся, присів і раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.

— Отакої, — сказав Панас. — Ти не забився?

— Нє, тату, — сказав Марко. — Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собі понесу.

— То й добре. Бо я, кажись, таки уїздився.

Обтріпались, потюпали далі. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’їдеш. Та й де його кінь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловік, та й по всьому. Або там, на Кубані, з Асміне лишитися, або десь у тих степах, за Дніпром, де землі солдатам багацько мона було взєти… Захазяював би…

І тут на нього напала впертість. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дійде… Он же ще їдна вуличка, й хата їхня буде.

Бабу зобачив якусь побіля доми неїної, привітався. І хто ж то стоїть, на чоловіка в шинелі пильно примружено зиркає? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…

Він стояв і кликав теплю хвилю радості, а вона не приходила.

«Як же ти довго ходив по світах, солдате», — подумав.

Але за цією прийшла інша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цеє засніжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’ється. То ж димок, що зачинає моє серце зігрівати».

Гаряче бажання побачити когось зі своїх, мов хвиля у великій ріці, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупі з ним хвіртку відчиняє.

— Ми вже прийшли, тату? — чує голос Марка.

— Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.

Забряжчала клямка, скрипнули двері. І гарячий, застійний, напівзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив двері до хати, які цілих двадцять п’ять літ, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за поріг, проказав:

— Доброго здоровля сему дому. Хай пан Біг помагає.

Од ночовок, у яких лущили горох[21], підвела голову худорлява молодиця. Коло неї двійко дітей — вже майже зуросла дівчина і хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в їхній хаті хазяює? І тут здогадався — то ж, певно, жінка Тарасова, а то їхні діти. А мама, де ж мама?

— Доброго й вам здоровля, — почув. — Ви-те до кого? Ци мо’ просити щося прийшли, так ми бідні… Та й учора тико буле тута просячі люде…

— Ни просити, хазяюшко, привітати вас у своїй хаті та поклонитися, — сказав Панас. — Не пізнаєш? Та й де би… Бо і я ни могу признатися, чия ти… А я Панас, Тарасів брат. А де він сам, хазяїн?

Жінка подивилася, перемінилася на лиці й сплеснула руками.

— Боже мій… Панас! А ми думали…

— Що я пропав? — Панас усміхнувся. — А я живий, хазяюшко. Йди-но, почоломкаємося.

Жінка вийшла з-за стола, обняла, до грудей притулилася. Потому на Марка кивнула — хто то? Ваш син? Панас пояснив — так, то мій син. Її лице, на якім до радості явно примішувалася тривога, просіяло. Певне, подумала — просто в гості приїхали, а не посягати на хату. Сказала, що Тарас до дєдини[22] подався, просили там по хазяйству помогти, а син, Петрик, до хлопця Буцишиного за річку побіг. Ото-он Мокринка, середульша, скоро дасть Біг і заміж пора буде віддавати (дівчина зашарілася), а то Кіндратик, грамотєй, певно, буде, бо в церковноприходську записали.

— То у вас четверо дітей? — перебив її сокоріння Панас.

— Четверо, двох ще Бог забрав, хлопчика й дівчинку, малєйкими. А найстаршу, Стипанку, то вже й замуж оддала. Внука маємо, а типерки другим груба[23].

Охоча на слово виявилася Тарасова жінка, його братова. Про всіх родичів розказувала, про те, хто вмер останнім часом, а хто замуж збирається. Про те, що батюшку їхнього на більшу парафію мають переводити, а кого їм пришлють — невідомо. За якимось сотим чи й більше словом нарешті Панас узнав, що звати неї Варка, з Чинбарів, кутка, та ж ви-те знаїте, при в’їзді, Адама Слісаря, по вуличному Кабздися (засміялася) дочка. Панас дістав зі свого мішка подарунки — їй хустку велику, гарну, шальоху празничну, валянки Тарасові, мо’ подійдуть, ноги в них вроді однакові, дітям гостинці, шматок в’яленої ковбаски та ще й блєшчину горілки. Зовсім посвітліло лице братової. Кіндратик з Марком забалакав. Щоб остаточно розвіяти сумнів, Панас повідомив, що на хату їхню ни посягатиме, грошенят має трохи, то якщо є підходяща, щоби продавали, то купив би. Варка — та вроді таких нима, хіба в баби Мотрихи, їдна вона живе, дома, правда, на курячих ніжках, доживає віку, як і баба, та мона поладити. Нарешті добрався Панас до запитання, яке й хотів, і боявся задати, — про маму Юстину.

— Ни дуждалися вас мама, — зітхнула Варка. — Три роки як приставилися. Боліли перед тим, і все питали, ци Панаса ни видно. Дітей посилали на шлях подиветися. Вєрили, що ви-те вернетися, ой вєрили… Бо ж ме грішним ділом думали, що ви-те десь пропали.

— А хтось із тих, хто тоді за мною пішов, вернулися?

— Нє, — зітхнула Варка. — Нихто. Тико Петро Дикунів літ пєтнайціть, як пришкандибав. На костурі, й рука покалічена. Килько літ ще пожив, жинетися навіть пробував. Та Бог іначе розсудив. Ци янгол їхній. А решта — то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невідомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрічєли?

— Нє. З Гараськом та Павлом Явтуховим у їден полк попали. Тико ж Павла в Австрії, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Він казав…

І умовк. Тяжко стало всередині. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а він то чого затєвся?.. На кого образу затаїв за той свій вчинок, чого себе геть із цього світу викинув? Міг би писаря попросити, міг… Асміне послала, а чи послала…

— Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровлє на всі свята свічку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тій молитві й од неї слова будуть…