Батько Остапа ледь не зойкнув. То, на селянський розум, були великі гроші. За них можна було купити корову, коня, реманент, мо’, й землі.

— То згода?

Антон Терещук подивився на сина. Йому було шкода відпускати сина невідомо куди. Але гроші! Великі гроші!

— Добре, — сказав Антон. — Я згоден.

Маленький Остап тимчасом зирнув на велику графиню й графиню меншу, його ровесницю. Страх — розлуки, невідомого — пронизав його. Він побачив раптом перед очима велику яму, воронку, куди його почав затягувати чорний вихор.

— Тату! Таточку! Мамо!

Він вигукнув це й кинувся до батька. Але побоявся доторкнутися і вхопився за материні ноги.

— Я ни хочу… Ни хочу нікуди їхати, — захлипав малий Остап.

Мати погладила сина по голові, сказала тихо, але ніжно і водночас твердо:

— Ни плач. Ти нікуди ни поїдеш.

Раптом контрастом до дитячого плачу й страху хлопчика пролунав дзвінкий сміх. Теж дитячий. То сміялася графиня Ліонелла.

— Він боїться! Боїться! — закричала вона. — Я хочу, щоб він був моїм слугою!

Управитель поглянув на графиню. Та кинула кілька слів. Затим озвався управитель.

— Сімсот. — І глянув на графиню. — Тисяча рублів. Ми заплатимо вам за рік служби вашого сина тисячу рублів.

Антон Терещук ледве не задихнувся од почутого. Перед ним поставала перспектива стати в майбутньому, може, й найбагатшим господарем Млинища, а то й усіх Загорєн. Перешкодою був тільки його син, цей малий засранець.

— Сину, — сказав батько з прохально-погрозливою інтонацією. — Слухай, сину…

Син підвів голову. Подивився на батькове лице, яке не віщувало нічого доброго. Потім обвів поглядом інших. І зустрівся очима з маленькою вельможною примхливицею. Дівчинка дивилася примружено, весело й одверто насмішкувато. Під тим поглядом Остапові сльози враз почали висихати. Він побачив в очах дівчинки виклик. До того ж вона відверто насміхалася, ця вродлива панська лялька.

— Я згоден, — тихо сказав хлопець. — Я згоден бути їхнім слугою.

Дівчинка заплескала в долоні. Хотіла простягти своєму новому персональному слузі, який у майбутньому мав стати другом, руку, маленьку свою ручку, але передумала.

Так почалося нове Остапове життя. Ідучи до палацу, він почув з примхливих вуст, що були в кареті зовсім поруч, незнайоме слово, сказане Ліонеллою італійською, пізніше він дізнається, що воно означає «боягуз». Остап не був боягузом, він уже купався в ямах на річці, ловив руками раків і сам ходив до лісу, щоб побачити вовка. Він боявся тільки чужого світу, відчував дитячою інтуїцією, а вона є найправдивішою, що той незнайомий світ може його проковтнути й не повернути назад.

Новий світ одразу запропонував свої спокуси. Ці спокуси мали різні назвиська: іграшки, панський одяг, небачені овочі-фрукти, які танули в роті, шоколадні ласощі. Втім, до останніх Остап лишався байдужим. Що ж до решти… А решта була велика й неосяжна. Із села поїхали до міського палацу, де пробули лише кілька днів, далі через Київ до Криму, після двотижневого відпочинку на південному узбережжі, в палаці біля Ялти, де до них на пару діб приєднався граф Тальміоні, потягом дісталися до столиці. Тут затрималися до зими. Підданий Російської імперії, граф вирішив зробити кар’єру в цій варварській країні й, потрапивши до міністерства закордонних справ, швидко набув слави одного з найздібніших кар’єрних дипломатів. За плечима в нього вже була робота в посольствах у Нідерландах і Швеції, а тепер він упевнено підбирався до посади товариша (себто заступника) міністра. Він умів розставляти й переставляти чиновників, мов управний гравець фігури на шаховій дошці. Його прихильники шукали багато впливових і багатших фігур при імператорському дворі. Щодо дружини, то граф Рафаель обрав таку тактику — від давав графині Марії повну свободу, вона могла пересуватися Росією і країнами Європи, куди їй заманеться, але коли була потрібна чоловікові на світських прийомах, балах, а іноді як доречний антураж при зустрічах з іноземними високопосадовцями, то мусила бути в Санкт-Петербурзі. Графік певних зустрічей чи прийомів граф знав наперед, в інших випадках до його послуг було новоявлене диво техніки — телеграф. Телеграма з умовними словами змушувала відкладати всі справи і побачення (так-так, побачення) і мчатися (сама чи з донькою) до північного міста, яке наскрізь продували також варварські вітри і де графиня мерзла навіть у дорожезних соболевих шубах. За кожну таку поїздку і з’яву її чекала винагорода, а часом і їй необхідне знайомство з «особами, наближеними до імператора».

Гра в родині Тальміоні велася з обопільною вигодою.

Нічого цього Остап, особистий слуга і друг маленької графині Ліонелли, звісно, не знав. Хлопчик з поліського села спершу чманів од частих змін обстановки, від розкоші численних палаців, де вони зупинялися, від одежі, у яку його вбирали. Він був слугою, але жив не разом з іншими, дорослими слугами, а в окремій кімнаті — так було скрізь і всюди. Такою була примха, одна з численних примх, графської доньки, яку мама безмежно любила — єдину істоту в цілому світі — й називала відразу двома ніжними пестливими іменами — Ліо і Неллі. Графиня Марія вже давно визначила для себе, що в майбутньому в її доньки має бути найвдаліша партія не лише в Росії, а й у Європі. Для цього були всі підстави: їхній титул, знатність, розкішне генеалогічне дерево роду, яке коренями сягало Середньовіччя й проростало відразу в двох державах — Російській імперії й Італійському королівстві, блискуча кар’єра чоловіка і його майбутня посада. А ще не в останню чергу — краса й розум самої Ліо-Неллі.

Спершу графиня затурбувалася, коли постала найдивовижніша з примх її дива, сонечка, квіточки, чи не з’явилися, бува, у доньки якісь передчасні, хай ще й дитячі почуття до цього хлопчиська, хлопа, раба, замурзиканого селянського сина?.. Проте незабаром вона заспокоїлася. Маленька графиня поводилася з цим хлопчиком саме як зі слугою, з живою іграшкою, котра випадково потрапила до рук і рано чи пізно мала набриднути.

Остап небавом, поступово, переконувався, що Ліо-Неллі вимагає від нього неможливого — бути слугою, відданим, вірним, який терпеливо зносить оті примхи й образи, водночас — вірним, справжнім другом, якому довіряють всілякі таємниці й вимагають відданості й любові. Ліо викликала його до себе й наказувала грати з нею, виступати навіть у ролі великої живої ляльки, яку можна було смикнути за руку, ногу, ніс, покарати. Остапа ніколи не брали на зустрічі з участю інших вельможних дітей, але, вертаючись, Ліо-Неллі детально розповідала йому про ці збіговиська, про те, як вони гралися, яка кривляка ця маленька графиня, княгиня чи герцогиня (або графчик, князьчик), одним словом, не раз гострила зубки на вельможних ровесниках. Остап слухав і не слухав. Мусив слухати, ще й вставляти якісь слова. І водночас мова дівчинки навпроти нього начеб даленіла й даленіла, слова ставали чужими, геть чужими, хоч він уже добре навчився російської мови й дедалі краще розумів італійську. Але та мова не проникала в його душу.

Остапова душа лишалася вільною.

Хоча в ній часом починалося скімлення: бо життя в графських і всяких інших покоях не можна було рівняти із існуванням в курній сільській хаті, як не можна було порівнювати одяг і харчі. Не мусив щоранку-раненько вставати, ледь очі продирав — йти пасти гусей чи корову, або допомагати батькам по господарству. Панське життя, навіть у графського слуги, не можна й віддалено рівняти з мужицьким. Він був кмітливим хлопцем, тому міг би пристосуватися, якось призвичаїтися, стати частиною цього нового життя. Кажучи по-теперішньому, міг зробити кар’єру біля графів, з часом, може, й стати управителем котрогось з маєтків — на Поліссі, в Росії чи й Італії. Та коли починала скімлити душа, а може, й щось інше, йому на підмогу приходили подвір’я, стежка, що вела до воріт і од воріт, запах стружки з-під батькового рубанка, міцний круп коня, до якого торкався, сонце, що заглядало у вікно, коло якого вдома спав, і ще багато чого, що було рідним, чого позбувся, але про яке було солодко згадувати. Остап досі належав цьому, вже віддаленому світові. Не раз він дивився на вродливе лице Ліо-Неллі, на кучерики, що падали на лоба, на губи, котрі розкривалися, мов пелюстки дивно прекрасної квітки, на помах ніжних, мов крила в лебедів, що прилітали до них у село, вій. Якось подумав, що все те живе саме по собі, гарне й захопливе, не належачи нікому, навіть тій же Неллі. Бо Неллі вимагала неможливого — бути слугою, незмірно нижчим від себе, і воднораз справді другом, який мусить вислуховувати дівчачі теревені й таємниці, ба більше — перейматися ними.