Ну, надворі Якилина, мати Тетянчина, накинулася — нащо прийшов, і без тибе тоскно, слаба-слабуща дочка, нащо було до тих панів пхатися. Все ж, повагавшись, Остап рішуче проказав, що Тетянку мусить побачити. Нима такого права в них, щоб ни пускати. Якилина таки одступилася.

Його наречена, яку тепер мовби забирали од нього, лежала на ліжкові геть бліда, помарніла. Як ступив до хати, привітався, тільки й прошелестіла:

— Нащо прийшов?

— А, певно, нащо? — спробувала втрутитися Якилина, та Остап так зиркнув на неї, що після його слів «Лишіть нас удвох» таки позадкувала з хати.

Остап присів на лавку, подивився на змарнілу, висохлу дівчину.

— Як ти? — спитав. — Кепсько? Болить?

— Як бачиш, — ледь почув її слова.

— Бачу, — сказав з натугою.

По довгій мовчанці Тетянка й вимовила, що ни тре було йому приходити, що вона його ні в чім не винить, що сталося, те сталося, тико не бути їм типерка разом, у неї перед очима весь час та смердюча яма стоїть і вони в тій ямі, тоже смердючі, огидні. А то приснилося, що він скидає неї в ту яму.

— Тетянко, що ти, то ж сон.

— То й що?.. Він уже ни забудиться…

Остап не знав, що сказати.

Сидів і думав, що вперше слова втікають. І найдалі ті, які найбільше шукає.

Там, у ямі, він думав, і вдома — як то все забути?

Тепер знав — тре забувати.

— Ни бачив тую Діву ще?

Тетянка спитала якось так — в’їдливо, мовби Діва, з’ява якої порятувала їх, заслуговувала осуду, а може, й була схожа на ту пані. Пані графиню.

— Нє, — сказав. — Я тико сьогодні вперше на вулицю вийшов за цеї дні.

— То йди пошукай неї, — сказала Тетянка й одвернулася.

Остап сидів і думав, що потрібних слів нема, а які-небудь, аби щось сказати, промовляти не хочеться. Виходило, що тая графиня перемогла. І їх, і їхню любов.

Підвівся, кашлянув. Потупцяв на місці. Врешті вимовив:

— То я пуйшов. Виздоровлєй. Прости.

Вже коло дверей почув тихий, слабкий голос:

— Остапе… Не йди.

Матвій Терещук ніколи не бачив свого батька Остапа. З пізнішої розповіді матері Тетяни дізнався, що батько наприкінці літа штирнайцятого року був забраний до царської армії, а через пару місяців, «десь пусля Дмитра, а може, й Михайла[32]», як казали мати, прийшла бомажка, що солдат — рядовий Терещук Остап Антонович — зложив голову «за веру, царя и отечество». Мама Тетяна лишилася вдовою з п’ятьма дітьми — двоє дочок і троє синів. Сама й давала їм раду, хоч на вдовине обійстя було чимало охочих — Терещуки-Рекрути мали добре хазяйство, яке Остап успадкував од покійного Антона, ще й примножив, та й Тетяна у сорок літ виглядала ще контетною[33] жінкою. Рішила Тетяна сама дати всьому лад — і сім’ї, й господарці — бо чужий чоловік він і є чужий, а вона своїх діток вельми любила. Дочки вдалися вродливими й розумними, тож одну за одною повидавала замуж, тим більше, що й приданого не шкодувала. Син Онисим у приймаки пішов. Син Митро тоже женився, жінку взяв собі роботящу та на язик гостру, вже через рік по весіллі в хаті з’явився внук, а через рік внучка, затим ще внук. При цій сімейці й підростав Матвій, і було йому ни вельми солодко. Робота його не лякала, тривожило інше. Ще як був підлітком, то Митро заявив, що хай ни надіється, хазяйства він ділити ни стане, а Митрова жінка Панаска прозоро додала, що двом невісткам в одній хаті буде тісно. Мати останнім часом хорувала, та вони й ни вельми на неї зважєли. Мав Матвій надію на військову службу, а там уже, вернувшись, долю визначив би, та до Війська Польського його не взяли, знайшли якийсь ґандж ув очах, сказали, що на курячу сліпоту схоже. І правда, очі у Матвія з настанням темряви геть сліпли, нічогісінько не бачив. Через років три, після того, як баба Настя якихось крапель дала і наказала, що більше чорниць тре їсти, пройшло. Та то сталося пізніше. А вже треба було долю визначати, та як? Мав було дівчину, проте застереження, щоб не смів приводити ще одну невістку, спиняло, й доки вагався — гинчий, Трохим Якубовський з Чинбарів, посватав, а Василина й рушники подала.

— А чом би тобі, братику, в приймаки ни піти?

Слова ці сказані вже були не вперше. Досі Матвій то віджартовувався, то навіть спробував піти навкулачки. І дарма, бо старший брат виявився сильнішим.

Тепер же, почувши слова, що вже набивали оскомину, промовив зло і насмішкувато:

— То, може, й порадиш — до кого?

— А чом би й нє, — Митро стояв з сокирою в дужих руках і його усмішка у відповідь, здавалося, заграла на лезі. — От хотя би до Лапущика. Господарка в нього не з останніх. А загнеться старий — тобі все й останеться.

— Що?

Матвій кинувся на брата, той вдарив обухом по руці. Засичав од болю, мусив одступити.

Старий Лапущик дістав своє прозвисько за те, що колись, у молодості, був до дівчат вельми охочий, ни одну справді лапав, та склалося, що лишився старим парубком і женився вже, коли за тридцятник літа добряче похилилися. Жінку обрав, правда, на літ десять молодшу за себе, та, як у селі казали, швидко заїздив, більше роботою й кулаками, ніж у ліжку, і лишився сам з двома доньками-підлітками. Старшу оддав замуж, ледь сімнадцятий минув, а от молодша… Менша Лапущикова дочка вдалася і невродлива, і на розум не багата. З дитинства, як ходила з пальцем, засунутим до рота, та так та звичка й лишилася. Майже не розкривала на мову рота, а як щось казала, то до купи рідко складалося. Могла, йдучи селом, прямо під чиїмось тином, на вулиці, сісти справляти нужду. Лице видалося таким, про яке кажуть, що сокирою витесане, до того ж виросла худа-худюща, і сусіди переговорювали, що, певне, Лапущик на їднех помиях дочку тримає та лушпинні з бульби.

Одним словом, охочих брати таку, чи йти в приймаки, не було. Спершу й Матвій відкинув навіть саму думку поєднатися з Лапущиковою Мариською. Уявити свею жінкою цю сухоребру й придурочну не міг.

Проте минав час і якось на вулиці він зустрів Марисю (в селі по-різному казали, як її звати, — одні, що Маруська, другі, що Марина), зустрів і…

Марися йшла навстріч, хилитаючись, мовби од вітру, посміхалася, але, як завважив Матвій, не дурнувато, а начеб приязно, до чогось заохочуючи. І як порівнялася, промовила голосом тихим, що раптом огорнув чимось лагідним і теплим:

— Доброго здоровля, дядечку Матвієчку.

— Здорова була, — відповів Матвій. — То ти мине знаєш?

— А чом би й нє? Хіба ми не з їдного кутка?

Сказала — й вулицею покотився легенький смішок, а вона подибцяла собі далі, сором’язливо опустивши очі. Та без пальця в роті.

Матвій подивився їй услід і вперше подумав, що, може, то й справді був би вихід.

За місяця півтора він перейшов місток через Мережку. Там на частині Млинища, підкутку, як казали в селі, й яка називалася Заріччям, знаходилося зо два десятки хат. Купріян Лапущик жив скраю, геть на краю Заріччя, Млинища і Загорян, у хаті під невеличкою гіркою. Матвій подумав, що, звісно, спершу ліпше було переговорити з самою Марисею, та зійде й так, піде ва-банк, як поляки мовлять.

Старий Купріян глипнув на прийшлого неприязно, хоч і не без цікавості. У цій крайній домі гості були нечастими.

— Земельки меї захотілося? — Купріян зиркнув уже майже презирливо, коли Матвій виклав, що хоче найближчої неділі заслати сватів. — І до господарки, певно, приглєнувся? Ну, правду ж кажу?

Матвій відчув, як у нього засвербіли руки.

«Стара пика», — подумав злісно, проте його злість адресувалася не тільки господарю, а й самому собі.

— Чом ви-те, дєдьку, думаїте, що ваша дочка ніц не варта? — Матвій намагався говорити спокійно.

— Чого вона варта, те я їден, може, тико й знаю, — сказав Лапущик. — А те, чого ни знаю, зара в самої Марисі спитаємо.

Він устав, одчинив бокове вікно з того місця, де сиділи, гукнув:

— А йди-но сюди, Марисю! Та швидше. Діло на цілих сто злотих є. А мо’ й більше.