— Дєкую і за те, що дозволяєте хоть жити, — глумливо одказав Матвій.
Тесть оддав Богу душу восени, намучившись і застогнавшись, на його похоронах Марися всю дорогу промовляла, як заведена, їдне слово:
— Таточку, таточку, таточку, ой, таточку…
Матвієві ж вона сказала:
— Молитимуся, аби він до тибе типеречки ни приходив. Таточко моцний, він із могили вилізти може…
— І коли ти вже порозумнішаєш! — Матвій сплюнув на дорогу і вийшов, щоб ни вдарити дурну бабу.
За місяць по тому він дізнався, що набирають охочих поїхати десь у південну степову Україну, подивитися, як то там добре люди живуть і господарюють у тих їхніх колхозах. Матвій рушив до сільради й почав просити голову, що й він хоче поїхати, подивитися.
— Беремо бідних, майбутніх колхозників, а ти — як ни куркуль, то підкуркульник, — суворо сказав голова Степан Семенаха, колишній капезеушник[41]. — Нащо воно тобі.
— Тре, — одказав Матвій. — Вельми тре. Я, може, тоже хочу побачити щасливу жизню. Мо’ й собі до вас пристану. Возьміте…
Він таки упросив записати його на ту поїздку, приніс голові літрову банку сметани та добрий шмат сала. І таки поїхав, і про тую поїздку написала районна газета, і було там сказано, що виявив бажання ознайомитися з радісним колгоспним життям навіть багатий селянин Матвій Терещук, а побачене змінило його свідомість.
— То навряд, — буркнув Матвій, коли йому прочитали тую замітку.
Їздив-бо він зувсім для гинчого — подивитися на тамтешню землю, на той багатий чорнозем, про який чув. Чорнозем, густий шмат землі, якого взяв до рук, вразив своєю масністю, такою досконалою, що Матвієві аж душно стало. Подумав, що люди тут у золоті повинні ходити, у молоці купатися, а доми оно які незавидні, гірші, як у них. Як їхали поїздом, крізь вікно дивився, як потім вийшов за село, дух захоплювало — скільки ж землі в тому степу, і ни тобі болітця, ни корчів, ни лісу, усе земля та й земля. Багата, тлуста. Він таки привіз торбинку, хай і невеличку, «щасливого добра», як подумки назвав ту землю. Висипав перед самісіньким вікном, щоби бачити, як вранці встає.
Війна, що прийшла наступного літа, мало змінила Матвієве життя. Ходив коло поля й худоби, ні в поліцію не пішов, ні в українську партизанку. То було ни його, то було для нього щось таке, що відшумить, як часом буря за вікном. Лишившись удвох з Марисею, Матвій малу-помалу почав почувати до жінки більшу прихильність, часом і тиха ніжність повівала, якої соромився. Якось увечері, не в ліжку, а просто так, пригорнув. І відчув, як Марися дрібно-дрібно задрижала. Схилила йому голову на плече й він почув шепіт:
— Матвієчку, Матвієчку… Ой, Матвієчку…
Та йому раптом почулося те неїне, як за труною йшла:
— Таточку, таточку, ой, таточку…
Відштовхнув дурну жінку. Вийшов надвір, побачив, як з-за гірки виповзла тінь, і здригнувся: «Купріян?». Тьху, до чого довести себе можна. Старий сам винен, що накликав на себе біду, ни тре було зариватися, його чєсниця уже відспівана.
Біда прийшла, як, наблукавшись та насіявши смерти десь там на сході, у їхні краї вернулася справжня війна. До того хіба були чутки, що в місті жидів німаки геть усіх вибили, та ще поляки в сорок третім пусля Покрови до села навідалися. Мо’ й спалили б, як сусідські Полапи, та порятувала полячка Зоська Цвіркуниха, що з прийшлими, котрі людей у церкві мали палити, про щось там по-своєму переговорила. Відтоді Зоську в селі вважали мало ни за святу, а яка з неї свята, баба як баба, панство своє давно забула, зате цигарку за цигаркою смалить, а хіба то бабське діло…
Німцив погнали, загорєнци вийшли з лісу, де ховалися од вивозу в Германію перед приходом червоних. По пару днях другі совєти стали брати до свего війська. Принесли повістку й Матвієві. От того призову був їден спосіб порятуватися — піти в ліс до «степанових хлопців», стати повстанцем. Та то було як з вогню в полум’я кинутися. Не вірив Матвій, що теї лісові хлопци червоних подужають, раз уже Гітлеряка з такою силою драпака дає.
Матвій тримав у руці повістку і відчував, як його огортає дивна жага. То була жага жити — зара, сьогодні, завтра і ще багацько літ. І страх… Не так умерти, загинути на війні, як того, що він умре, пропаде, й так і не дізнається якусь важливу таємницю, котра призначалася тільки йому.
Йому одному.
Од Бога ци од цего світу.
Таємниця стосувалася землі.
Землі, яка є в нього, й землі на всенькому білому світі.
«Що ж то таке?» — Матвій подумав це й витер змокрілого лоба.
Запекло всередині. Серце? Нє, ни схоже. То що? Як узнати, що його мучить? Може, він просто боїться смерти? Так од свого ни втечеш, долю ни перехитриш…
Зрештою рішив піти до баби Насті Луцихи. Вона вміє вгадувати, яка дитина буде — хлопець, а чи дівчина — то, може, і йому скаже: вернеться з війни ци нє?
Баба, проте, сказала, щоб не вигадував. Щодо діток, то так, али ж на те, хто має на світ Божий явитися — хлопчисько ци дівка — на те особливі прикмети є. А заглянути, що жде? Куди? Хочеш почути правду альбо солодкої брехні ждеш?
Баба Настя зазирнула Матвієві ув очі.
Зітхнула.
— Те, що тибе, чоловіче, мучить, — більше за тибе. Воно таке, що нічим його ни дустати. Думаю, що ти так хочеш узнати якусь тайну, що мусиш вернутися. Тико скинь з душі камінь. Тєжко його на вуйні нести буде.
Камінь Матвій спробував скинути. Сходив на могилки[42] і постояв коло могили тестя. Просив прощення за те, що, ни хотячи того («Тико чи ж не хотячи», — подумав), вкоротив йому віку. Таки вкоротив.
«Ви-те, Купріяне, вдалеся добрим хазяїном, — подумки звертався, — а чого ж дочка така низдала? Щось про душу неїну казали, а я глухий до теї душі. І де мині взєти слуху? І якби ни брат мій, то хіба б я прийшов тоді свататися…»
Відчував — не ті слова приходять, камінь не підважують, а що ще міг сказати?
«По-інакшому все їдно жити ни вмію, і за те простіть, Купріяне, — попросив. — А як мине вб’ють на тій вуйні, то кому од того полегшає? Самі казали ви-те, що пропаде тоді Марися, як сама зостанеться».
Диво-дивне, од згадки про свою непутьову та покірну йому жінку начеб полегшало на душі. Може, й камінь, каменюка той покотився?
Вернувся — непутьова Марися тут як тут:
— Ни бійся, я таткові ни скажу, що ти до нього ходив.
Хоч злися, хоч бий, хоч до ніг припадай, хоч плач, хоч скач, як то кажуть…
А жінка далі:
— На хуторі, за Перечипом, баба є сліпа, то по руці долю може вгадати. То мо’ й тобі сказала б, чи живий вернешся… Мині ж угадала.
— А ти що, ходила до неї? — витріщився Матвій.
— Ага, давно. Ще як молодюською була. Про чоловіка питала та долю, де вона пасеться. — Очі Марисі зволожилися. — Сказала баба, що вийду замуж, вдатний буде чоловік, вельми вдатний, і діток багацько. Я тогді додом як верталася, то всю дорогу сміялася од щістя. А бач… Правду про чоловіка сказала, тико про діток збрехала. А може, й ни розгледіла, воне ж малейкі.
І плакати, і сміятися од тої мови Матвієві хотілося. Ни заплакав і ни засміявся. Вийшов, щоб перед дорогою далекою щось на хазяйстві пудрихтувати. А десь за годину не стримався й до Марисі:
— Як ту бісову бабу, кажеш, звати?
Марися зиркнула якось так радо, мовби їй бозна-яку добру звістку приніс.
— Пріською й звати. За тим селом, там дуб такей пошті усохлий коло дороги росте, тамика й хутір їхній. Їдь, чоловічку, мо’ й успієш.
Матвій таки поїхав. Скочив на коня й помчався, мовби од біди якоїсь утікав. Найшов і хутір, і бабу. Старезна, порохно сиплеться, видать, управду сліпа. У хаті, де на лавці чипіла, вже ледь видно було. Та світло їй нащо? Як признався, чого приїхав, сказала:
— Видно, ти чужий чоловік, здалека. Якби по голосу упізнала, може, щось і сказала б.
— Із Загорєн я… А більше нащо вам знати?
— І то правда, — згодилася баба. — Дай тоді хоч руку.