Усміхнувся з тої думки-химерниці й відчув, як на плече кладе м’яку лапку дрімота.

Параску він побачив під вечір, як вертався з лісу, туди ходив по зеленички. Полоскала в Мережці одежину. Хотів було, як намітив, позв пройти і відчув — не зможе. Потягло до тої, яку все ще любив, подумав навіть — а може, почуте вчора йому приснилося, привиділося? Про ту підслухану розмову він удома ні матері, ні братові не сказав. Тільки в лісі подумав з гіркою усмішкою: «От би тую Діву, Діву Млинища стрітити, хоть би їй пожалівся». Та в лісі тико двох грибників надибав, словом-другим перекинувся.

Параска підвела голову. Як зачула його ходу, подивилася сумно-сумно, а може, йому так здалося?

— По гриби ходив? Міг би й мине покликати…

— А тре? — не стримався Панас.

— А чого ж нє? Ходили ж ни раз.

— Ходили…

«Вже як чужі», — подумав Панас.

І далі — чужими, виявляється, і були. Нічого, станемо рідними…

— Я вчора той…

Затнулася, збилася, зам’ялася, слова в горлі забулькали.

— Знаю, до хрещеної бігала, — перебив, підправив її виправдання Панас — чути брехню з цих вуст йому раптом стало нестерпно.

— Тре було…

Вона ще раз підняла голову, очима зблиснула. Їхні погляди зустрілися. Гарні, великі, ледь зеленкуваті очі пропекли його наскрізь. Наче докоряли за його щастя, удачу, за те, що остається… Ци так здалося?.. Сум, що сидів у глибині цих диво-очей, раптом наче покликав його за собою. Ходімо кудись, далеко звідси, оповім тобі про печаль, якої ти ще не знаєш…

«Я знаю», — ледве не промовив Панас уголос.

— Приходь на свіжі зеленички, — сказав натомість.

— Прийду, як попораюся…

Параска навіть силувано усміхнулася. Панасові раптом здалося — та усмішка пахне полином. Гіркою травою, що невідомо, як висіялася. Відвернувся і рушив. Уже як відійшов трохи, озирнувся. Параска дивилася йому вслід і щось ніби шепотіла. Може, яке закляття посилала, може, про щось просила. Про що? Махнув рукою.

Дівчина й собі змахнула. Так, мовби хтіла злетіти, одірватися од землі, й не могла.

«Мов птаха з підбитим крилом», — раптом не знати чого подумав.

Параска одвернулася, нагнулася над водою. Панас пройшов іще трохи й тут жаль не знати чого стиснув груди, а на очі виступили сльози. Зрозумів — любить, любить, кохає її, таку явно згорьовану, з лицем, що обрамлював незримий вінок ледь прихованих печалей, досі найріднішу й найбажанішу. Він любить її, любить ще більше, ніж досі, й бажає їй щастя. Та чи зможе їй подарувати, принести це щастя замість Пилипа, і як те зробить…

Наступна думка спинила його, кинула спершу в жар, а потім обдала льодяним холодом: «Я можу піти до війська, у рекрути, замість Пилипа. Казав же той поручик, чи нє, то староста, що може бути заміна… Ци то він уже сам вигадує?»

«Як би там ни було, тре спитати у старости», — подумав Панас.

Озирнувся. Село починали огортати перші сутінки.

«Боже, що я надумав? — Панас зупинився і відчув, як весь дрижить. — То ж двайціть п’єть літ служити. Стико літ! Али ж Парасочка буде щаслива. Щаслива з гинчим, али щаслива…»

Пройшов ще трохи, он уже й дома[19] їхня видніється. Нивже й неї доведеться покинути? І маму… Ну, в мами ще їден син, Тарас зустаниться…

Тут він пригадав, що мама казали — хто Діву тую побачить, того великі переміни в житті чекають… Али ж казали матінка, що то добрі переміни… А що ж він ото надумав…

Сон тієї ночі ніяк не міг прийти до нього. Спершу похропував, а потім стих брат, застогнала, щось забурмотіла у сні мама Юстина, знов застогнала — а далі знову тиша.

Ця тиша висмоктувала його душу.

Урешті-решт Панас не витримав, тихенько встав, одягнувся і вийшов надвір. Обдало осіннім жовтневим холодом, по небу між хмарами «то виринав, то потопав місяць», як напише років за сорок по тому Тарас Григорович. Панас Терещук не знав жодного вірша, невідомим йому було й слово «поезія», хіба що кілька пісень напам’ять знав, міг заспівати, ідучи з іншими парубками із вечірніх посиденьок, чи на весіллі чиємусь.

Щемний жаль обволік душу, мов туман.

Його весілля не буде. А чого не буде?

Він ішов і йшов вулицею, одною, другою, доки не опинився перед містком через Мережку. Перейшов, наче сліпий, місток, не спіткнувся жодного разу, хоч дошки на містку були поламані. І тут збагнув — то ж до лісу ноги несуть. Отак, серед ночі, під місяцем, що оно визирає з-за хмари. Йде й не боїться. Невідомо чого простує.

Нє, він знав чого. Побачити тую білу жінку. Діву. Діву Млинища, як мовили мама! Нехай або забере його до себе, або скаже йому, що робити, як далі бути. Піти до війська, як ні з того ні з сього надумав, ци лишитися й боротися за щастя своє, за Параску…

Ось і ліс, дорога лісова. Десь закричав, змусив здригнутися нічний неспальник пугач.

«Пугу-пугу, забери в мене тугу», — подумав Панас.

Все ж не спинився, хоч до холоду, який облягав його, додався, мов несподіваний нічний зустрічник, притому дедалі чіпкіше, страх. Здалося, щось майнулося між дерев. Вертатися? Дарма, піде далі. Звів очі до неба, вгору. Та ні білої жінки, ні хоча б білої плями не побачив.

«Боже, воля твоя, — подумав. — Я у Божій волі. Одбери вже в мене розум, якщо не даєш поради. Прийди, біла Діво, ти знаєш, як мині чинити далі».

Далі чомусь подумалося, що Діва тая має бути схожою на Параску. Може, то й була вона?.. Али ж лице зовсім інше. Ни впізнаване й ни знане.

Спинився. Зрозумів, що от-от заридає. Не зі страху, з розпуки, із жалю до себе, із того, що не може вибрати, вирішити, а тре вибирати. Тре конче вибирати.

«Господи, чого ж ти ни хочеш мині помогти?» — спитав Панас.

І далі подумав: «Діво, Діво Млинища, ци ти є, ци тибе нима? Чого ти з’явилася й ни хоч явитися зновика? Явися, а нє, то убий, залоскочи, випий мою кров… Нивже навіть цего ни достойний? Я, що стоїть отут серед лісу, вночі, чоловік, якого ни люблять, зате який любить сам… де моє щістє, моя доля, хто неї виколише для мене бідолашного».

Відповіддю йому була тиша довкола й далекий, ледь чутний лісовий шум.

Небом пливли хмари, виглядали зорі, али типерка він і не зміг би визначити, де котра з них та, що з’явилася, коли Діва Млинища на небі зникла. Затуляє, певно, хмара те місце. Не дивиться зірка на нього.

Панас відчув: тре вертатися. Ані тут, де він бачив Діву Млинища, ні далі в лісі, її не стріне. Вона ж являється раз на сто літ, то чого ти хочеш, чоловіче? Чого хочеш, сам як палець, серед глухого нічного лісу…

Після другої своєї, ще безсоннішої ночі Панас вирішив насамперед сходити до старости. Спитає, чи то справді мінятися можна, за когось на службу йти, чи йому тоді почулося. Уже при виході з хати спинився, майнула думка — може, тра спершу з матір’ю й братом порадитися? Відкинув спокусницю, бо відчув — можуть його уговорити, піддасться, бо… Бо хоче піддатися. Може, проте, старости й удома ни застане.

Староста Юхим, однак, був удома. Вистругував голоблю до воза. Відколи старостою призначили, чи не вперше й приходив отак-о до далекого родича Панас. Вітаннє, кілька слів про життє-здоровлє, й почув Панас, як язик до піднебіння тулиться, мовби прилипає.

— Щось сталося? — староста, певно, вловив його настрій, приховану тривогу.

— Сталося, дєдьку Юхиме, — Панас зітхнув тихо, та в грудях запекло.

— То кажи… Цим можу — поможу. Якщо свататися хочеш — то типерка тобі можна.

І тут Панас одним духом, переступаючи через оте спокусливе «можна», випалив — без запитання про те, чи йому ни почулося — що хотів би сам до війська піти служити.

— Сам? — староста вельми здивувався. — Мо’ земельки дармової захотілося… Так до неї дорога у два десятки з половиною літ пролягає. Мона й ноги поломити, а то й у ту землицю самому лягти.

— Я ни через… Ни за землю і ни за гроші…

Важко-важко вимовляв Панас слова-жорна… Слова… Слова- буци… Буци?..

— Тоді чого ж?

— Замість Пилипа хочу піти… Буци, Єрчикового сина…