Льоня так само відкрив мені очі на багато речей. Спершу він мені не подобався, але згодом, познайомившись ближче, я змінила свою думку про нього…

– Льоню, ти навчиш мене «розводити по повній»? – запитала я, коли ми прогулювалися Донецьком. – Петя сказав, що ти мене навчиш.

– Звісно, навчу, – сказав він серйозно.

– Спершу поясни мені, що це означає і як ти це робиш.

– Це просто. Ти бачиш дівчину. Подумки складаєш її психологічний портрет. Заговорюєш до неї. Акуратно і грамотно, крок за кроком, вивідуєш всі її мрії, бажання… все, в чому вона боялася зізнатися навіть собі. Витягаєш усе це з її голови, а натомість вкладаєш в її мозок те, що потрібне тобі. Якщо в неї взагалі є мозок.

– Тобто ти наперед, ще до знайомства з дівчиною, маєш щось на меті, розумієш, що ти хочеш отримати на виході, потім розкладаєш по поличках її мозок, забираєш всю потрібну тобі інформацію і змушуєш повірити в те, що ти єдиний у цьому світі, хто може здійснити всі її бажання і мрії?

– Десь так.

– І так можна з будь-ким?

– Ну, ти ж сама бачила, – він сміявся.

– То ти мене навчиш?

– Так.

– Але мені, у принципі, нічого не потрібно від людей. Я й так отримую все, що хочу. Навіщо це мені?

– Тому що ти не належиш до «масовки». Ти – інша. Ти й сама знаєш, як спровокувати ті чи інші ситуації і досягти бажаного результату, але ти також повинна знати, як не стати жертвою такої ситуації. Тобі дуже пощастило, Руденька. Для тебе це ще одна школа життя. Ти – частина команди.

– Мені приємно бути частиною вашої команди, а не її жертвою. – Я усміхалася. – І я рада, що ти тоді причепився до мене в автобусі, який віз нас до літака… хоча тоді я не надто зраділа.

Моя позиція була дуже проста: кількість зароблених або вкрадених грошей може зробити з чоловіка олігарха, але кількість зароблених або вкрадених грошей не можуть перетворити олігарха на чоловіка. Чоловік – або чоловік, або ні. Третього не дано. Неважливо, як часто він дарує квіти, неважливо, скільки коштують його подарунки, неважливо, скільки гарних слів він говорить. Важливо, які вчинки він здійснює. А квіти, подарунки, слова і Мальдиви – це не вчинки. Це частина вічної гри, яка рано чи пізно підходить до свого логічного завершення… потім з’являються нові гравці, і все повторюється. Як каже Петя і його друг Фредерік Беґбеде, або Фредерік Беґбеде і його друг Петя – кохання живе три роки. Цілком з ним згодна. Але є кохання, яке живе завжди. Питання у вчинках. Я це знала. І Петя з Пітбулем знали, звідки мені це відомо. Так само, як знали й причину, чому я з ними…

Петя… Він надзвичайний… Надійний друг… Чудовий психолог… Цікава особистість… Людина-легенда… Мій Старший Товариш… Петя Лістерман… Він легко переконав мене замінити сигарети круасанами з «Волконського». Він змусив мене полюбити рибну юшку. Він показав мені всю «красу і недоступність» цього світу, яка так легко падає в його обійми в обмін на задоволення всіляких людських потреб. Неважливо, як часто його звинувачують у всіх існуючих і неіснуючих гріхах, неважливо, як часто його називають Дияволом і Люцифером… важливо інше… За що ви його звинувачуєте? За те, що він чесніший за вас усіх? За те, що він відкрито задовольняє всі ваші фізіологічні чи духовні потреби, втілює в реальність ваші мрії, про які ви самі ж йому й розповідаєте? Чи за те, що він влаштовує ваші долі так, як вам того хотілося? На відміну від Люцифера, він не вимагає взамін ваші душі. Йому потрібні лише ваші тіла, з якими ви так легко розлучаєтеся. А якщо ви потім утрачаєте свою душу – то це вже ваша проблема, а не проблема Петі. Він нікого не змушує. Йому це не потрібно. Адже ви самі цього хочете. Ви можете звинувачувати його в чому завгодно і ненавидіти його за те, що він вам колись допоміг, але зізнайтеся: він чесніший за вас усіх. Він нічого від вас не приховує. А якщо ви йому просто заздрите, тоді хто заважає вам? Спробуйте познайомити красу з грошима і створити свою власну імперію… Тільки у вас не вийде. Для того, щоб знайомити красу з грошима, треба бути Петею Лістерманом… Я бачила його пафосних імітаторів… вони не викликають нічого, крім усмішки на моєму обличчі. А якщо ви вважаєте Петю просто хлопцем, «якому колись пощастило», тоді чому ви біжите до нього через весь клуб, щоб він при всіх потис вам руку, або дзвоните йому о третій ночі, вмикаєте гучний зв’язок, щоб вас чули ваші друзі, і з фамільярними нотками в голосі запитуєте його: «А де ти сьогодні тусуєш?» Відповідь проста: ви хочете справити враження. Просто тому, що ви з ним знайомі. Але чи знайомий з вами він? Він завжди зробить вигляд, що так, – для того, щоб ви не виглядали ідіотами в очах своїх же друзів і знайомих. Тож скажіть йому «ДЯКУЮ, ПЕТЮ» за все, що він для вас робить, а не виніть його за свою власну чванливість.

Чи посварив він Бреда Пітта з Анжеліною Джолі? Чи викрадав Памелу Андерсон? Чи «підганяв» мулаток для Роберта де Ніро? Так. Я свідок. Чи допомагав він Ользі Куриленко залізти у «Джеймса Бонда»? Так. Однозначно. Він такий. Був би без нього «Секс у великому місті?» Був би. Але нудний… і економ-варіант.

– Юлю, ми приїхали… – сказав водій, який усю дорогу зі мною про щось теревенив. – Я допоможу вам з валізою. І… ви дуже… Може, залишите мені номер телефону?

– Дякую. Я сама якось розберуся з валізою… На все добре.

Я попрощаюся з водієм, візьму свою валізу, переді мною відчиняться двері терміналу і… за кілька годин у мене виникнуть проблеми з паспортом на українському кордоні…

P. S. Коли мені було вісім років, батьки взяли мене з собою в мою першу подорож Європою: Прага, Париж, Венеція, Флоренція, Рим, Сан-Марино… Я вела щоденник. Щоночі я занотовувала до зеленого зошита із зображенням Дональда Дака ті речі, які справили на мене найбільше враження. У цьому щоденнику є дві гарні фрази. 1) Сан-Марино – це держава, яка працює на туристів. У ній дуже багато сувенірів та лікерів. 2) Для того щоб позбутися всіх гріхів, треба було погладити ніжку святого Петра.

Останній запис було зроблено після відвідин собору Святого Петра у Ватикані.

P. P. S. Господи… я не пам’ятаю, які гріхи у мене були у вісім років, але дякую Тобі за те, що через шістнадцять років Ти подаруєш мені мого особистого Святого Петра і зробиш це фантастичним чином у той період мого життя, коли мені буде це так необхідно…

26 липня 2010 року… вечір

Звонит он, и город меняет тон,

И даже черные светлеют полосы,

Каждый раз, когда перед его голосом,

Мобильник пишет ей: «Платон».^[9]

Бориспільський аеропорт… Який він мені дорогий… Рейс на Риґу затримувався на годину. Через поганий моральний і фізичний стан мені несила було настроїтися на улюблену Хвилю Позитиву. Куди я лечу? Яка Юрмала? Температура тридцять вісім давалася взнаки… Я сиділа в товаристві паперових хусточок і весь час чхала, з очей невпинно струменіли застуджені сльози… Вдень мені було відчутно краще. Може, це кара за те, що я з вини свого водія розгулювала територією чоловічого монастиря без хустки на голові? За мною з цікавістю спостерігали пасажири мого потенційного рейсу. Особливо один гуртик латвійських чоловіків – вони необачно вирішили поспівчувати моєму чханню і поганому настрою. Черговий телефонний дзвінок посилив мій і без того пригнічений душевний стан: аж сорок хвилин наводилися аргументи, чому саме мені поки що не зможуть повернути п’ятнадцять тисяч доларів за невиконану роботу… п’ятнадцять тисяч доларів, які належали не мені, а Йому. І я чудово розуміла, що Він мені дарує цей борг, але мене дратувала сама ця ситуація: хотілося наговорити грубощів чоловікові в слухавці… але я стримувалась, розмовляла з ним жорстко і тактовно. А чоловічий голос у моєму iPhone’і все розповідав мені про чергові наїзди спецслужб, продажні структури, паскудних людей… Мені захотілося розбити телефон… я втомилася… за останні кілька місяців. Занадто багато всього на мене навалилося… і це «занадто багато» вкотре кардинально змінило моє життя… чи зруйнувало його… Особливої різниці я не відчувала. У мене більше немає дому… родини… друзів… але найстрашніше, що мені не дзвонить Він… На цій позитивній ноті приємний жіночий голос запросив усіх пасажирів, які вирушають на Риґу, пройти на посадку…