– Так ох…но… Що ти йому сказала? Коли летиш? – з посмішкою запитав Петя.

– Ніколи. Я подякувала йому і подарувала пачку сигарет.

– Збожеволіла? Він що, не сподобався тобі? Чи ти Швейцарію не любиш? – Петя кинув на мене свій хитрий погляд.

– Звичайно… річ тільки в цьому… Я Францію люблю. – Мене підкидало від сміху, і плед весь час сповзав з моїх плечей.

Щоразу, коли припинявся дощ, я поривалася підвестися з-за столу, але Петин голос спиняв мене: «Руденька… зараз знову почнеться дощ… невже ти не розумієш, що коли вже потрапила в мої лапи, то з них тобі не вирватися і дощ тебе не врятує? І латвійська наречена одразу мене помітить, якщо ти встанеш».

Ми пили чай, сміялися, Петя розповідав, на які категорії поділяються дівчата, ставив мені запитання, на які я відповідала без відповіді… і… нарешті остаточно й безповоротно заспокоїлося нічне ризьке небо:

– Все. Ми пішли гуляти. – Я різко скинула плед і підвелася з-за столу.

– Собака скажена… я так тебе й не зрозумів. Ну куди ти зібралося, курчатко? Зараз знову почнеться дощ.

– Петю… правда… я обожнюю дощ… і ми вже третій день збираємося з Елею погуляти Юрмалою.

– Гаразд… я тебе відпущу за однієї умови. – Петя загадково посміхався.

– Кажи, але я все одно піду. – Ми з Елею вже стояли біля столу.

– Якщо вам дорогою трапиться аптека, купиш нам зубну пасту? – серйозно спитав Петя. – У нас закінчується.

– Яку саме? – вирішила уточнити я.

– Найкращу. І поцілуй на прощання старшого товариша!

– У мене до тебе питання, Петю, – раптом вихопилося в мене. – Я ж можу поставити тобі одне запитання?

– Авжеж, давай. – Він уважно дивився на мене.

– Як ти почав цим займатися?

– Чим? – з посмішкою запитав він.

– Тим, чим займаєшся. Це сталося випадково, чи у такий спосіб ти реалізував задумане? – Була певна причина, чому мені хотілося знати відповідь на це запитання.

– Руденька… колись я зможу тобі розповісти… коли ми питимемо з тобою шампанське на тенісному корті. Згода? – Мені здалося, що він раптом зніяковів.

– Домовилися. Бувай. Дякую за приємний вечір.

– Напиши мені sms-ку, як купиш пасту! – кинув мені Петя на прощання.

Петя мав рацію: дощ почався знову… точніше, не дощ, а злива. Мій білий сарафан став прозорим, Елині брюки можна було викручувати, але ми й далі гуляли… Ми сміялися і насолоджувалися цією ніччю, її специфічним настроєм. Аптека вже була зачинена… О четвертій ранку ми повернулися до готелю… а вже за кілька годин я вирушила на ранкову пробіжку… і на зворотному шляху все-таки купила найдорожчу зубну пасту, яку тільки можна було знайти в Ризі. Мені хотілося зробити хоч щось приємне людині, яка знову змусила мене сміятися і повернула мені відчуття дитинства. Я не була впевнена, що знову зустріну Петю… але, з огляду на грайливий настрій моєї долі… здається, я таки мусила його зустріти.

Передостанній вечір нашого перебування в Юрмалі… Рядові сукні… рядовий концерт… Ми з Елею стояли на східцях біля входу до «центрального штабу» «New Wave», і вона відлучилася на п’ять хвилин – збігати до Наташі. Чекаючи на свою подругу, я підкурила сигарету…

«Ррруденька»… – почувся знайомий приємний голос. Я озирнулася і побачила Петю. Він посміхаючись уже прямував своєю особливою ходою до мене. За ним ішов Льоня, як завжди, із серйозним виразом обличчя: він уважно слухав розповідь якогось чоловіка.

Петя легенько обійняв мене, викинув мою сигарету, вдаючи, що ми танцюємо…

– Маленька, ну де ти нап…ла стільки гарних сукенок? – Він намагався розгледіти лейбл на моєму сарафані.

– Пам’ятаєш, ти в мене питав, чим я займаюся? – Я щосили намагалася стримати усмішку. – Я шию…

– Собака скажена… я тобі не вірю. – Петя сміявся.

– Петю, я маю для тебе подарунок…

– Для мене? Який? – Він щиро здивувався.

– Найкращий… – Я дістала із сумки наворочену упаковку з тюбиком зубної пасти і простягла йому.

Петя не звернув уваги на назву, його погляд відразу ковзнув по ціннику, який я спеціально не зняла – щоб не сумнівався, чи є в Ризі «справжня паста».

– Йоп… Руденька, ти здуріла? – Він вивчав химерну упаковку. – Льоню, дай мені двадцять євро. Руденька купила нам італійську зубну пасту…

– Чи ти збожеволів? Збираєшся віддавати мені гроші за зубну пасту? – Мені було дуже смішно.

– Звичайно. А ти як думала? – На відміну від мене Петя не жартував і дійсно намагався втиснути мені ті двадцять євро.

– Ну припини. Це ж смішно. Вважай, що це сувенір.

– Пітбулю, ти це бачив? Дарує подарунки, ще й грошей не бере… Дякую, Руденька. Я тобі теж що-небудь подарую, – збентежено пробурмотів він.

– На здоров’я.

– Але прошу: поклади подарунок до себе в сумку. Мені нікуди… Я в тебе заберу після концерту, – пообіцяв Петя.

– Пробач… не можу. А раптом ми не побачимося після концерту? І до того ж… у тебе такий кумедний вигляд у білій сорочці від Ralph Lauren… з тюбиком зубної пасти. – Я більше не могла стримувати сміх.

– Собака скажена…

У цю мить до нього підійшли якісь знайомі олігархи і одразу ж зацікавилися чудодійною коробочкою в його руках.

– А… це? Це рідкий кокс. От… Руденька щойно з Куби повернулася, привезла мені подарунок. – У Петі на обличчі не смикнувся жоден м’яз.

Чоловіки здивовано витріщилися на мене.

– Так… це новий тренд… і перевозити зручно. – Я ствердно кивала головою.

– Дорога штука! Хочете спробувати? – Петя відкрив коробочку, дістав тюбик, і поволі почав відкручувати вигадливої форми ковпачок.

– Ні-ні… дякуємо, Петь… ми підемо… побачимося на концерті. – Вони якось дивно на мене подивилися і сховалися в натовпі VIP-блукальців.

Петя й справді зробить мені подарунок. Напередодні нашого від’їзду і розставання він, на знак вдячності за італійську зубну пасту, подарує мені… свою нову книжку, в якій від руки напише кілька речень. Одне з них буде італійською: «Andiamo in Italia insieme…»^[12] Але я не полечу з Петею до Італії наступного дня, хоча мені дуже цього хотілося. Не полечу з однієї-єдиної причини, яку я не зможу йому озвучити. Я подякую йому, відмовлюся і мотивую це «особистими проблемами». Петя серйозно подивиться на мене і скаже: «Який Дніпропетровськ? Назви будь-яку проблему. Я вирішу». Але я не назву своєї проблеми. Ми розпрощаємося «до вечора» у старому місті в Ризі, і він ще раз попросить мене «подумати». Я засмучусь… бо тут і думати нічого – полетіти я все одно не зможу. Петя з Пітбулем і ми з Елею розійдемось у різні боки… Мій безхмарний настрій зіпсується, і навіть лагідне ризьке сонце цьому не зарадить.

– Щось трапилося? – запитала Еля, помітивши, що не усміхаюся.

– Та ні. Просто не хочу завтра летіти додому, – відповіла я.

– А що тобі Петя в книжці написав? Ти нахмурилася одразу, як її розгорнула.

– Запропонував разом полетіти завтра до Італії, – сумно сказала я.

– То чому ж ти засмутилася?

– Бо мені б дуже хотілося з ними полетіти. З ними цікаво й весело. І… Петя здався мені справжньою порядною людиною…

– Тоді в чому проблема? Лети! Тебе ж удома нічого не тримає. Чи ти боїшся?

– Ні, не боюся… чого боятися? У мене вдома є одне не з’ясоване питання. Це по-перше… А по-друге, я не брала ліків про запас… уперше в житті. Я взяла рівно стільки, скільки потрібно було на Юрмалу, із запасом на один-два дні – на випадок, якщо повториться наша з тобою історія з Парижем.

– А без пігулок ти не можеш?

– Ні. Це як інсулін. Життєво важливо. Я за будь-які експерименти, але не за такі.

– То можна ж купити, Юлько. Чи в Італії їх може не бути? – Еля намагалася знайти вихід.

– Не знаю, думаю, що мають бути. Але, по-перше, упаковка коштує п’ятсот євро, а по-друге, потрібен рецепт, якого в мене немає.

– Шкода… – моя подруга щиро засмутилася.

– Авжеж… шкода. Ну… значить, не судилося. Хай там як, але я дуже рада, що з ними познайомилася. Сподіваюся, ми ще побачимося увечері.