Вони завезли мене до готелю і чекали, поки кремезний портьє в чорнім костюмі видасть мені картку від номера. Я шукала в сумці магніти з Парижа. На моєму холодильнику була колекція зі 156 штук – марні речі, шматочки спогадів з найрізноманітніших країн та міст. Я завжди купувала пару магнітиків для Нього, бо якось Він мені сказав, що теж почав власну колекцію «через мене»… Я простягнула Йому магнітики, Він уважно їх роздивився і сказав:

– Дякую… Я тобі, звісно, не такі дорогі купую… – Він сміявся.

– Яка різниця? Ти мені все одно їх ніколи не віддаєш.

Ми попрощалися і домовилися зустрітися наступного дня… пообідати.

Я знала, що таке обідати або вечеряти з Ним… Це все одно, що кудись з Ним літати… тобто шансів практично нема… Спочатку Він дзвонив у першій половині дня і суворо-пресуворо забороняв будь-що без Нього їсти, тому що Він «заїде за годину». Я знала, що таке Його «за годину». Коли Він заїжджав по мене о восьмій-дев’ятій вечора, ми шукали кращий ресторан певної кухні, який Він збирався мені показати… саме показати… «бо там дуже дорого»… Він весь час примушував мене сміятися, постійно говорив по двох-трьох телефонах одночасно, не рахуючи гучного зв’язку в машині, і завжди звинувачував мене в тому, що біля ресторану, який Він все-таки знайшов, не виявилося вільних паркувальних місць… Ми годинами їздили колами, аж поки звільниться місце… бо Він хотів, щоб я скуштувала суші або різотто саме в цьому ресторані… Потім Він двадцять хвилин паркував машину, при цьому й далі розмовляючи по телефону і нервуючи… Виходячи з авто, Він неодмінно збивав дверима якогось велосипедиста… Одного разу, не маючи при собі документів, Він відбив дверима свого чергового авто дзеркало у «BMW X5», що проїжджало повз нас… Його відкинуло назад у машину… Він строго на мене подивився і промовив з усмішкою свою улюблену фразу: «Це ти винна»… і перше, що спало мені на думку, було «я з Ним ніколи не поїм». Тільки Він міг відбити дзеркало автомобіля, за кермом якого сидів син американського консула на ім’я Александр… Щоразу я давала собі слово, що наступного разу, перш ніж «обідати» з Ним, я, як мінімум, добре поснідаю. Він купував мені джинси, а потім обурювався, що краще б Він купив щось для мого Йорка… відразу ж дзвонив і дізнавався, де знаходиться кращий магазин дизайнерського собачого одягу, купував пуховик з хутром для мого цуценяти і говорив, що краще б Він купив мені ще одні джинси. Він весь час був чимось невдоволений, але не завжди міг стримувати усмішку. Найкращу усмішку на планеті. Він робив мене найщасливішою дівчинкою… і найнещаснішою, адже я точно знала, скільки протриває це моє цілковите «щастя»: воно закінчиться рівно тієї миті, коли божевільне небо кине черговий байдужий погляд на мій літак і посміюючись спостерігатиме за мною своїми бездонними очима через скло ілюмінатора… і мої очі промовлять у відповідь небу власним дощем. Насправді мене ніколи не хвилювали стрілки годинника, за винятком тих днів, коли вони одного разу зупинилися для мене… а потім для Нього. Він завжди був зі мною. А «завжди» не підвладне Часові.

Ми встигли кілька разів пообідати і повечеряти разом… назавтра у мене був термін у клініці «Charite», яка стала для мене рідною домівкою… і не тільки для мене. Він цього дня відлітав до Відня, просив подзвонити Йому і доповісти, що сказали лікарі. А лікарі сказали, що все «перфект». Тому що кожна зустріч з Ним дарувала мені таку кількість позитивних емоцій, які просто не могли не відбитися на показниках мого здоров’я. Я радісно розповідала Йому все це по телефону, і Він пообіцяв повернутися з Відня і провести мене до аеропорту.

Я сумувала за Ним: годинами просиджувала у вуличному барі «Hotel California», розташованому на найжвавішій вулиці міста, точила ляси з незнайомими дорослими французами та італійками, які за віком годилися мені в дідусі й бабусі… Ми обговорювали тенденції світового ринку нерухомості і дизайнерські дивацтва… залежно від того, яке в кожного з них було заняття у житті. Я сумувала за Парижем. Кілька разів ми зустрілися з Елею і навіть з’їздили до місцевої «Галереї Лафайєт»… але там було порожньо і тоскно. Чи то без Нього було порожньо і тоскно… і якось по-дурному… Мені чомусь особливо подобалося вештатися під дощем вечірнім містом і спостерігати за тим, як лютневий плаксій знищує куплені в Парижі нові черевики. Я принципово не надягала на голову капюшон – мені хотілося кинути дощу виклик. Не знаю, хто переміг… я чи берлінський дощ… Але, однозначно, переміг Він. І Він пообіцяв мені повернутися до того, як я відлітатиму.

Він завжди відвозив мене до аеропорту, і я, з одного боку, – раділа, бо це була ще одна можливість переконатися в тому, як жахливо Він водить машину, а з другого боку, я не могла дивитися, як Він виходить з терміналу… Я завжди боялася, що Він обернеться, і моя реальність просто розтане… Але Він ніколи не обертався… одного разу Він просто повернувся. Я потім так гірко плакала, що випадково проминула паспортний контроль… Мене спинив молодий хлопець з контролю на безпеку – він підвів мене до віконця і сам простягнув мій паспорт літньому німцю. Попросивши мене зачекати дві хвилини, вони повернулися з величезною м’якою іграшкою і шоколадними цукерками з «Duty Free»… І я заплакала ще дужче… Це було в Берліні… Німці ніколи не могли спокійно дивитися на мої сльози… а я завжди знала, що вони педантичні… і сентиментальні.

Так і цього разу… Він відвозив мене до аеропорту… 26 лютого. Еля ще залишалася у своїх родаків, і я дуже попросила її мене не проводжати. Я летіла додому, цього разу прямим рейсом… Увечері мене мав зустріти Гліб… у нас було п’ятиріччя спільного життя. Я купила йому нову тенісну колекцію «Nike» Роджера Федерера…

Ми сиділи в аеропорту, пили апельсиновий фреш… Він розповідав мені про неприємності, які відбувалися в Його житті… і раптом сказав:

– Я подумав… працюватимеш зі мною. І це не питання. У тебе немає варіантів.

– Працювати з Тобою? Чудово. Це означає, що Ти мені частіше дзвонитимеш? – Мені здалося, що Він жартує.

– Ти не посміхайся. Це серйозні небезпечні речі, а не жарти. І повір мені, якщо ти зі мною працюватимеш, то дуже скоро ти перестанеш радіти, що я тобі дзвоню. Ти ж знаєш, я завжди чимось невдоволений.

– Такого не буде. А що я робитиму? – мене зацікавила Його пропозиція.

– Будеш моїм спікером…

– Ти з глузду з’їхав?

– Бачиш… ти вже сумніваєшся…

– Я не сумніваюся… але що коли… я Тебе підведу?…

– Не підведеш. Якщо старатимешся. Ти ж сама кажеш, що отримуєш те, чого хочеш.

– Гаразд… а я зможу суміщати це з роботою в «Opera»? – Я вже розуміла, що Він не жартує.

– Ні… ти не зможеш суміщати це ні з чим. – Він сміявся. – І дивися: якщо ти не хочеш іти з «Opera» – не роби цього.

– Проблема в тому, що там у мене немає практично ніякої роботи… я займаюся виключно політикою. А політику я ненавиджу. І… мені потрібен драйв. І я дуже хочу хоча б чимось тобі допомогти.

– Тоді… подумай… і я подумаю… днів три. Я завтра відлітаю, повернуся у вівторок… обговоримо… – Він стежив за кожним рухом моїх очей.

– Знаєш… я тобі листа написала в iPhone, коли була в Парижі… і дописала, поки ти був у Відні… але вперше в житті не знаю, що з ним робити… Якщо ти збираєшся зі мною працювати, ти мусиш його прочитати… – Я не могла добрати слів.

– Відправ мені. Я люблю твої листи. – Він усміхався.

– Але… ти зі мною більше не спілкуватимешся і перестанеш мені дзвонити… мені так здається… – Я справді так вважала.

– Відправ, я сказав. Що в ньому?

– Нічого особливого. Просто він дуже відвертий.

– Відправ зараз при мені.

– Гаразд… я ще подумаю. Ходімо, бо я спізнюся через тебе на літак. – Я підвелася і почала збирати всі розкидані валізи й пакети, які дрімали на підлозі поруч з нашим столиком.