– А професор Брольш? Він же теж ваш начальник? І він начальник доктора Малаги, чи не так?

Вони здивовано дивилися на мене і посміхалися.

– Судячи з усього, ти дійсно любиш боротися, – сказав доктор Літке і розреготався.

Мені здається, що десь у глибині душі вони теж не надто любили доктора Малагу.

Через кілька годин молоденькі санітари збирали у величезний пакет всі подаровані мені м’які іграшки, шампуні, шоколадні цукерки, барвисті листівки – скромне придане мого нового життя… Я переїздила в палату до мами. Я здобула свою першу маленьку перемогу. Я попрощалася зі своєю італійською сусідкою по палаті, і ми побажали одна одній удачі. Пообіцяла, що буду її відвідувати.

P. S. Через рік, випадково зустрівши мене в одному зі світлих коридорів Університетської клініки міста Ессена, доктор Малага кинеться обіймати мене з такою батьківською ніжністю і любов’ю, що поламає мої сонцезахисні окуляри. Я відкину залишки окулярів убік і відповім йому взаємністю. Цього разу я не приховуватиму від нього своїх сліз, бо це вже будуть зовсім інші сльози – прозорі краплі нескінченної радості і вдячності.

11 липня 2003 року… ранній ранок

Любе дзеркальце, скажи

Та мій сумнів розв’яжи:

Хто на світі наймиліший,

Найгарніший, найбіліший? О. С. Пушкін «Казка про мертву царівну та сімох богатирів» ^[37]

Мене везуть… знову ці білі стелі… я бачу, як один з медбратів відчиняє двері якоїсь кімнати… Але де моя мама? Ви знову мене колотимете? Різатимете? Знову трубки? Я не хочу… будь ласка. Мені обіцяли, що мене відвезуть до мами в палату. І… це дійсно палата… Я бачу дівчину… вона лежить і дивиться телевізор… точніше, вона дивилася в одну точку, але при цьому працював телевізор… Де моя мама?

«Ein, zwei, drei»^[38]… і я вже в повітрі… Молоді сильні медбрати підняли моє тіло і перетягли його з нош на ліжко. Дивно… я важу п’ятдесят п’ять кілограмів… невже один би не впорався?

– А ви впевнені, що я маю бути в цій палаті? Наскільки мені відомо, я маю лежати в одній палаті з моєю мамою. – Я запитувала, хоча заздалегідь знала, що німці не помиляються.

– Ні-ні… усе правильно. Це розпорядження доктора Малаги. Ми повинні були перевезти тебе з реанімаційного відділення до цієї палати. Тобі тут буде дуже добре. Якщо тобі щось знадобиться, ти можеш натиснути на кнопку. Якщо ти захочеш спробувати підвестися – просто простягни руку до трикутника над своїм ліжком… і підтягнися, як на турніку… тільки обережно. Скоро тобі привезуть їжу. У тебе все буде чудово. Ти можеш дивитися TV на різних мовах, слухати музику…

– Добре. Дякую. Коли я зможу побачити свою маму?

– Дуже скоро.

– Дуже дякую. А можна одне прохання?

– Так, звичайно.

– Я хочу бачити доктора Малагу.

– У нього завжди багато справ. Але якщо тебе щось турбує, ми зможемо в нього запитати.

– Ні, дякую. У мене до нього особиста розмова. Хай він відвідає мене, як тільки зможе.

Медбрати переглянулися, заусміхалися і вийшли з палати.

Дівчина й далі дивилася в одну точку. Вона мала змучений і нещасний вигляд. Час від часу вона голосно стогнала. Вона дивилася TV в навушниках, щоб не заважати мені… на випадок, якщо я захочу подивитися інший канал. На її TV мигтіли італійські субтитри. Напевно, вона італійка. Чомусь одразу згадався Лондон і мій італійський хлопчик на ім’я Андреа Симонетті. Його тато був власником якогось італійського футбольного клубу…

Я теж увімкнула TV… знайшла англійський канал… але я, так само як і ця дівчина, нічого перед собою не бачила, а дивилася в одну точку. Я злилася. Я не розуміла, навіщо мене обдурили. Мені ж обіцяли, що я буду в одній палаті з мамою. Мені зовсім не хотілося лежати поруч із цією дівчиною.

Дівчина зняла навушники… і застогнала. Я відчула на собі її погляд… і теж зняла навушники. Я розуміла її без слів… її очі питали мене тільки про одне: «Ти мене розумієш? Тобі так само боляче, як і мені?»

– Come ti senti?^[39] – спитала я.

Її очі спалахнули від щастя…

– Tu… parli Italiano?^[40] – в її голосі було стільки італійської надії, що я не змогла їй збрехати, хоча мені не дуже хотілося розмовляти.

– Si, un po… Hai male?^[41]

– Si… tanto… e tu?^[42]

– Si… e sono cosi stanca… e ho fame… molto…^[43]

Через п’ять хвилин у палаті зібрався цілий натовп. Вони всі прийшли відвідати її: галасливі, веселі, темпераментні італійці… Її батьки… і її хлопець. Вони дуже голосно торохтіли, щось жваво обговорювали, жестикулювали і розпитували її про мене. Моя сусідка вже знала, що я розумію, про що вони говорять, тому я вирішила одягнути навушники, щоб їх не бентежити.

– Її звуть Джулія, їй тільки-но виповнилося вісімнадцять років… і їй так само боляче, як мені… – Це було останнє, що я почула, перш ніж у моїх вухах зазвучала німецька мова з телевізора.

У цю мить я побачила, як відчиняються двері палати. Нам принесли їжу.

Я не їла вже три чи чотири дні… мені було «заборонено». Але коли я побачила перед собою тацю, я сторопіла: смажена курка… Пармська шинка… Камамбер… спагеті «Болоньєзе»… Я сяк-так стягнула з себе навушники і погукала молоденьку сестричку:

– Пробачте, ви, мабуть, помилилися… Я тільки після трансплантації… Мене буквально півгодини назад перевели з реанімації до палати… і… в Україні мені не дозволяли їсти навіть яблука…

– Тобі можна абсолютно все. Так сказав професор Брольш. Тебе ж доправили до нас літаком з Ізраїлю… тобі там теж щось забороняли? В Ізраїлі навіть виразку шлунку лікують кока-колою… Смачного. – І сестричка попрямувала до моєї сусідки.

Я була така голодна, що ладна була їсти руками… але я не могла… Я не могла підвестися… не могла дотягнутися до заповітного трикутника, який висів над моїм ліжком… Трикутник надії… Здавалося, що виделка і ніж були від мене так само далеко, як Австралія… найменший рух завдавав мені дикого болю, і цей біль був набагато сильніший за відчуття голоду. Я відчувала всі запахи… дивилася на цю їжу… але я була безпорадна… я була звичайною ганчір’яною лялькою. Я просто відвернулася від таці до стіни, заплющила очі й намагалась не дихати, щоб не відчувати хвилюючий аромат італійської пасти… Я відчувала на собі чийсь пильний погляд. І раптом мою сумовиту тишу порушив гарний чоловічий голос, який пролунав зовсім близько: «Julia… devi mangiare qualcosa…»^[44]

Італійський бойфренд моєї сусідки по палаті мовчки взяв з моєї таці ніж і виделку… відрізав шматочок пармської шинки і простягнув мені… До горла підступив клубок… і з моїх очей бризнули сльози… Цей незнайомий чоловік… він годував мене так, як годують дитину… чи кохану жінку, а я жадібно ковтала все, що він мені давав і крізь сльози повторювала «Grazie… Molto grazie… Grazie mille».^[45]

У палату знову зайшли санітари. Один з них, молодий вродливий хлопець, підійшов до мене. Я дізналася, що його звуть Геральд.

– У тебе все гаразд? Як їжа?

– Чудово, дякую. Мені допомогли поїсти. – Я з вдячністю подивилася на італійського хлопця своєї сусідки по палаті.

– Ти хочеш умитися?

– Дуже. Хочу відчути дотик води. Але я…

– Я допоможу тобі.

– Яким чином?

– Я тебе віднесу. Не бійся, я не завдам тобі болю.

– Гаразд.

Мені завжди хотілося, щоб чоловіки носили мене на руках. Але це був не той випадок… Він обережно розплутував якісь дроти, трубки, крапельниці… обережно взяв мене на руки, але я закричала. До мене дійшла вся суть вислову «пекельний біль».

– Прошу тебе… не треба. – У мене потекли сльози.

– Ну ж бо ще раз… останній. Спробуймо один раз, якщо не витримаєш – я дам тобі спокій. Обіцяю, – ласкаво запевнив мене мій санітар.

– Спробуймо. Я витримаю.

Він доніс мене до ванної. Я не розуміла, чому йому так важко. Я важила п’ятдесят з лишком кілограмів…