– Добре, і це приймається, – погодився журналіст.

– Якщо не вірите, можете подивитися наше відео.

Араміс потягнувся до мишки, щоб розбудити комп’ютер, однак Олег зупинив його:

– Стривайте, не треба: я вже все зрозумів. Вербувальницю без довгих пояснень зарізали, кров злили в пісок, немов на фільтрувальний папір, сліди вбивства сховали, а труп відвезли, наприклад, у багажнику автомобіля на Пущу-Водицинський цвинтар.

– Так, тіло сховали у величезний пластиковий мішок для сміття, щоб кров не забруднила багажник, – підтвердив «мушкетер», – і відвезли на околицю цвинтаря зовсім в інший район Києва. Як і всюди, там є «собачники», які ранком вигулюють домашніх улюбленців. Одна з «собачниць» і наштовхнулася на тіло, викликала міліцію…

– Стривайте, я про інше. Якщо у вас є відеозапис убивства, отже, ваша компанія про все знала заздалегідь – тобто у ніч із середи на четвер?

– Так, ми про все знали, – спокійно підтвердив геній технічних наук.

– А чому ж міліція дотепер ні про що не відає?

– Ми не збираємося повідомляти міліцію, – холодно мовив Атос. – Нам просто хотілося знати, як здохне ця мерзота – отож ми знаємо! Особисто нам хотілося. Мені й д’Артаньян особливо. Через що саме хотілося, цілком маєте розуміти.

– Але якщо ви заздалегідь знали, де її вб’ють…

– Ну, знали, і що з того?

– Знали, інакше не змогли би приховану відеозйомку зорганізувати! Отже, знали ви – загалом-то, приватні особи. Але чому ж тоді про це не знала міліція?! Або чому швидко не довідалася…

– А ти впевнений, що наша моторна доблесна міліція ХОТІЛА б довідатися про це? – доволі жорстко поцікавилася д’Артаньян. Як і під час минулої зустрічі, на відміну від хлопців, вона безцеремонно «тикала» Олегу. Скориставшись його розгубленістю, дівчина додала з легким торжеством у голосі: – Отож-бо й воно, що міліції ця справа глибоко фіолетова, тому менти дотепер не знають ні місця здійснення вбивства, ані самого вбивцю.

– Отже, вам убивця теж відомий?!

– Зрозуміло. Арамісе!..

Смикнувши мишку, геній технічних наук розбудив сплячий комп’ютер, відкрив одну з тек на робочому столі й урочисто проголосив:

– Знайомтеся, от він, наш теперішній кілер! Відповідно до класифікації, заведеної у нашій невеликій, але злагодженій групі чистильників суспільства від негідних елементів, дістав прізвисько Патрача Тринадцятого.

Виниклий на екрані монітора тип, ймовірно, переміг би в будь-якому кастингу на роль типового вбивці: важка квадратна щелепа, потужні надбрівні дуги, глибоко посаджені вічка, приплющений ніс, низьке, немовби зрізане чоло… Жах!

– Патрач – це, ймовірно, на честь знаменитого Джека-Патрача? – припустив журналіст.

– Можна подумати, ти знаєш когось іншого з настільки специфічним ім’ям! – посміхнулася д’Артаньян.

– Як не дивно, знаю: Патрачем звали чорного дога в моєму улюбленому кінофільмі «Зорро». У тому, де Ален Делон зіграв.

– Ален Делон?… Не пригадаю щось.

– Не дивно. Я ж трохи старший від вас.

– У кожному разі, ми не стали б називати кілера собачою кличкою, – сказав Атос.

– А чому номер тринадцятий? – поставив нове запитання Олег. – Де дюжина попередніх Потрошителів?

– Ніде. Патрач одержав такий дивний номер на додачу до імені через катастрофічну невезучість.

– Ага! І в чому ж вона проявляється?

– Хоча б у тім, що зараз Патрача Тринадцятого вже немає в живих, як і його останньої жертви – мадам вербувальниці.

– Що-о-о?!

Шокований Олег по черзі оглядав «мушкетерів», немовби вишукуючи найменші ознаки підступу на їхніх обличчях. Але ні, не схоже, щоб із ним жартували. Здається, вони всерйоз…

– Отже, сьогодні мене запросили, щоб отак залюбки повідомити про нове вбивство?

– Ну-у-у… до певної міри так і є, – криво посміхнувся Атос. – Хоча якщо точніше, то запрошували вас дізнатися не про вбивство, а про те, що сьогодні біля полудня з нашого суспільства вичищено чергового мерзотника.

Журналіст знову подивився на екран монітора й вимушено погодився:

– Так, цей тип явно не подаруночок… Тобто не був подаруночком ні для кого. Але я от чого не розумію: минулого разу ви показали у всіх подробицях, як готувалася провокація проти мадам вербувальниці… До речі, як її звали? Я ж навіть імені цієї мадам дотепер не знаю.

– Коли наша очисна операція завершиться, вам передадуть усі необхідні матеріали, не переживайте. А поки що, пане власкор, спостерігайте й не втручайтеся в процес. Адже якби у вас на руках виявилися всі необхідні дані, ви б втрутилися, чи не так?

– Можливо, і втрутився б.

– Ну, от бачите! Тому…

Однак Олег досить безцеремонно перервав «мушкетера»:

– І все-таки я хочу зрозуміти, чому цього разу мене не увели в суть справи поступово, а поставили перед фактом: ось тобі, пане журналіст, Патрач Тринадцятий – він покидьок і сволота, однак уже мертвий покидьок і мертва сволота!

– Події розвивалися настільки стрімко, що чекати вашого приїзду не було найменшої можливості.

– Тобто?…

– Тобто Патрача вколошкали сьогодні близько полудня. Буквально через кілька годин після того, як він зарізав вербувальницю… Не могли ж ми зателефонувати його майбутнім убивцям і попросити: хлопці, відкладіть-но ваші бити, поки до нас не підскочить власкор «Кур’єрського експреса», що по наших матеріалах репортаж робити збирається!

– Отже, кажете, битами його вколошкали?

– Хоча в бейсбол наш народ не грає, однак бейсбольні бити у спортивних магазинах продаються. І хтось же їх купує… Втім, кому я це розповідаю?! Як талановитий журналіст, ви повинні знати, хто саме в нас купує бити й навіщо.

Олег знов подивився на екран і промимрив:

– Ну, так, ну, так… Битами, отже…

– Ага! Зовсім як у тім анекдоті – семеро на одного. Знаєте анекдот?

– Не знаю й знати не хочу. Що семеро на одного – мабуть, зовсім не дивно: отакий пітекантроп… Напевно, не слабкий був парубійко?

– Колишній спортсмен. Вільна та греко-римська боротьба – чули про такі олімпійські види спорту?

Журналіст перевів погляд на Портоса і зненацька зрозумів: з моменту їхньої сьогоднішньої зустрічі це були перші слова, ним вимовлені. Дотепер говорили лише Атос, Араміс і д’Артаньян, зате Портос мовчав. Але чому?! Тепер же раптом заговорив… Дивно.

Втім, вдаватися в пояснення з «мушкетерами» Олег не став:

– Взагалі-то ясно, чому семеро з бітами на одного колишнього вільного борця. Але все-таки, за що його уколошкали?! Зібрали аж сім «бейсболістів» – цілу команду. Потім ще треба було вистежити, підкараулити… Якось воно надто заморочливо виходить. А що занадто – те не здраво.

– Якщо йдеться про відновлення справедливості в бандитському середовищі, всі заморочки геть. Розправляються швидко й чітко, бо ці люди, як правило, жартувати не люблять.

– Отакої: до чого тут бандити?!

– А до того – прямо й безпосередньо.

– Але ви ж тільки-но стверджували, що цей самий Патрач Тринадцятий спортсмен, борець…

– Я сказав, що КОЛИШНІЙ спортсмен. А насправді цей покидьок зі спортом, зокрема з вільною боротьбою, вже давно зав’язав.

– «Покидьок»! – Олег навіть язиком цмокнув від обурення. – Знову ви про небіжчиків погано озиваєтеся. Не можна ж отак, справді…

– Мені можна, – із загадковим виглядом мовив Портос.

– Цікаво, чому?

– Рахунок у мене до Патрача був. Адже саме через його підлість я змушений був залишити спорт.

– Тобто?…

Журналіст недовірливо оглянув «мушкетера» від маківки до п’ят. Ну так, міцний парубійко, плечистий. Хоча якийсь занадто товстий, мабуть… навіть вайлуватий… І ходить перевальцем… Втім, книжковому Портосу таким і належить бути.

– Бачу, ви не вірите. Ну що ж… Мало кому демонструю це, але задля вас зроблю виняток.

«Мушкетер» нахилився, засукав якнайвище праву холошу й продемонстрував пару грубих довгих шрамів на передній частині гомілки, що починалися з самого коліна.