І ще…

До одного зі стільців був пристебнутий кайданками він сам – міліцейський бранець. На другому ж стільці, присунутому впритул до стола, зсутулився якийсь огрядний незнайомець. Цікаво, хто він? Розглянути сидячого заважав не так стіл, як світло лампи, що било просто в очі. Усе зорганізовано в кращих міліцейських традиціях: напівморок у кімнаті із заштореними вікнами, на столі допотопна лампа з конічним абажуром, що концентрує світло, абажур розвернутий таким чином, що яскраве світло б’є прямо в обличчя людини, пристебнутої до стільця кайданками…

– Де це я? – промимрив Олег. Та ледь журналіст заговорив, як старший сержант одразу знову тицьнув горлечко пляшки йому в зуби й спокійно наказав:

– Пий.

– Нащо?… – просичав крізь стиснуті зуби журналіст і спробував вивернутися.

– Пий, сучаро! – голос міліціонера був крижаним від гніву, змішаного із презирством, але незнайомець, що сидів за столом, тихо мовив:

– Відставити.

Старший сержант негайно підкорився.

– Ти що ж це, писако, горілочку не любиш, чи що? – поцікавилися з-за світлового конусу.

– Якщо чесно, то віддаю перевагу коньяку, – знехотя зізнався Олег. І одразу зрозумів: якщо під час допиту (а це був допит, не інакше) відповідатиме на запитання, то встановить психологічний і емоційний контакт з цими людьми. От чого тільки не вистачало, то це психоемоційного контакту! Нічого їм не потрібно розповідати! Ані слова ані про що!!! Навіть про те, що він надає перевагу коньячку перед горілкою…

– Ах, як шкода, голубчику! – відповів голос з-за світлового конусу. – Шкода, що заздалегідь не поцікавилися твоїми смаками. А до речі, у якій компанії пити коньячок волієш: із дівчатками чи ні?…

Олег ледь не бовкнув щодо розлучення із дружиною, а отже, свого статусу вільного самця в повному розквіті сил, але вчасно стримався. Вчинити так означало видати інформацію про особисте життя. А довідавшись про колишню дружину, це падло, чого доброго, довідається про Вітальку!..

Тому відповів доволі сухо:

– Щодо компанії – залежно від обставин.

– Отже, наше суто чоловіче товариство повинно тебе задовольнити. А от з горілкою прокололися, не засуджуй за це нас, прошу! І щодо коньячка – вибачай вже якось. І поки горілочку пропонують – пий, писако, й ґав не лови. Насолоджуйся, допоки я тобі це дозволяю.

Від ковтка горілки в голові трохи шуміло, проте Олег спробував зосередитись і запитав:

– Якщо горілка, то нехай буде горілка. Ви мені краще поясніть, де це я й навіщо оце все.

Для зрозумілості журналіст поворухнув скованими руками.

– А ти як думаєш, голубчику?

– Ну-у-у… Напевно, я тут через справу, в якій прийшов до міліції.

– От бачиш, голубчику, ти все і сам чудово розумієш!

– І певна річ, ви хочете про щось довідатися від мене, почути якісь пояснення, розпитати…

– А оце вже ні. Якого чорта лисого тебе розпитувати, коли ми й самі, без тебе вже все з’ясували?!

– Що – «все»?…

Почуте не вкладалося в голові. Адже по всьому виходить, що допитувати його збираються – інакше навіщо до стільця прикручувати?! Його ж могли вбити спокійненько, доки він непритомним був… Чому ж не вбили?

– Якщо ти, голубóчку, настільки тупий, що й дотепер анічогісінько не допетрав, то не пхав би носа в кримінальщину, – презирливо мовили з-за світлового конуса. – Ну хочеш, я сам розповім тобі про все, еге ж?

– Ну гаразд, давайте…

– Отож, голубчику, у середу, 5 червня після прес-конференції депутата Маслаченка до тебе підійшли троє покидьків. З них громадянин Апальков представився Атосом, громадянин Сергійчук – Портосом, громадянин зі смішним прізвищем Мжичик – Арамісом. Трохи згодом до них приєдналася громадянка Городоцька, що назвалася, бачте, «пані д’Артаньян». Отак ви й познайомилися. Згадані громадяни на правах самосуду за допомогою декількох хитромудрих комбінацій спровокували інших громадян на вбивство декількох небажаних їм осіб. А саме, були вбиті громадянка Музиченко, яку вони називали поміж собою «мадам вербувальницею», громадянин Довгий на прізвисько «Патрач», а в колі суддів-самозванців – «Патрач Тринадцятий» і…

Раптово із геть незрозумілої причини голос за світловим конусом замовк. Трохи почекавши, Олег обережно додав:

– І ще записний наркоман Олексій Мертвиченко…

– Так-так, іще вони шляхом самосуду ліквідували громадянина Мертвиченка на прізвисько «Мертвяк». І всі три ліквідації, голубчику, відбулися на твоїх очах.

– Саме так, – журналіст спробував зачепитися за останні слова. – Я тільки спостерігав за тим, що відбувається. Тобто став усього лише свідком! Я ж не брав ніякої участі в…

– Але ж ти не заявив у міліцію про неподобство, що коїться, вірно?

– Не заявив, тому що…

– Не має значення, чому саме ти не заявив про неправомірні дії громадян Апалькова, Сергійчука й Мжичика вкупі із громадянкою Городоцькою, – повчально мовили з-за світлового конусу. – З мене досить і того, що ти не заявив. А отже, фактично став співучасником неправомірних дій цієї четвірки. Тим паче, тобі, голубчику, закортіло дешевої слави і трішечки брудних грошеняток, тому ти задумав накатати кілька статейок про все побачене у свій «Кур’єрський експрес». А це вже, вибачай за відвертість, пряма співучасть у неправомірних діях групи названих громадян – адже від початку в плани четвірки входила публічна реклама їхньої так званої «очисної» діяльності. Тепер ти нарешті зрозумів, у яке лайно вляпався?

«Що вляпався, то це вляпався, причому по самісінькі вуха», – подумав Олег, уголос же вимовив:

– Я іншого все-таки не розумію.

– Чого саме, голубчику?

– Якщо вам дійсно все це відомо, якого дідька я тут роблю? – журналіст знову обвів поглядом кімнату. – Я приїхав у міськміліцію на Володимирську вулицю, але там стара будівля, а з вигляду цього от приміщення не можна сказати, що ми перебуваємо в тім же будинку.

– Вірно, тебе відвезли в інше місце.

– Але навіщо?

– Бо я захотів з тобою побалакати.

– То, може, ви хочете довідатися, де перебувають «мушкетери»?…

– Не верзи дурниць, голубчику. Ми й без тебе знаємо, що тіла громадян Апалькова, Сергійчука та Мжичика, а також громадянки Городоцької з вівторка зберігаються в морзі славетного міста Тернополя.

– Тобто ви навіть знаєте?…

– Ми все знаємо, голубчику. До речі, випий горілочки, пом’яни їхні грішні душі.

Старший сержант знову тицьнув журналістові в зуби горлечко пляшки, і цього разу той слухняно сьорбнув.

– От і молодець, що слухаєшся. Отак от ми з тобою швидко закінчимо…

– І я зможу бути вільним? – з надією мовив Олег. Та чоловік за світловим конусом продовжив говорити, немовби й не розчувши його:

– Із чистильниками твоїми от яка кепська штукенція вийшла. Наказав я їх затримати за будь-яку ціну, а тернопільці взяли та й перестаралися! Ну, провінція – що ж ти хочеш, голубчику?! Накажи дурням Богові молитися…

Невідомий аж крекнув від досади, пояснюючи:

– Розумієш, голубчику, я всього лише попросив доправити до мене трьох ушльопків і їхню фіфу, бо хотів поговорити… дуже-дуже хотів перемовитися з одним… із тим сучарою, у якого кумедне прізвище. А тернопільці вирішили, що мені з ними розмовляти не обов’язково. Що у разі чого мене влаштують їхні трупи. Брали цю четвірку у горах, громадяни Апальков, Сергійчук та Мжичик почали захищати громадянку Городоцьку. А там, у горах, всяке може статися. Ну, отож і сталося…

Олег хотів запитати, чому невідомого цікавить саме історія Араміса, якого він назвав Мжичиком – тобто вбивство наркомана. Однак спитав він про інше:

– Отже, всі четверо загинули у горах?

– Так, усі четверо. Я знаю, про це розповіла «Магнолія ТВ». Точніше, ми дали дозвіл, і у цій програмі розповіли про…

– Стривайте-но! Таким чином виходить, що ви довідалися про мене не від «мушкетерів»?! Так, чи я чогось не второпав?…

– Зрозуміло, не від них. Чотири трупи ні про що таке не розпатякають.

– А від кого ж тоді?