– Я – малий підприємець, звати мене Васьковським Дмитром Інокентійовичем, – заговорив ледь тремтячим голосом перший учасник прес-конференції (хоча його ПІБ і рід занять були написані як на табличці, виставленій попереду нього, так і в розданому учасникам прес-релізі). Було очевидно, що виступати перед широкою аудиторією й загалом перебувати в центрі уваги він не звик. – Отож, я вже геть дійшов до краю, аж ось до такого геть непереносимого розпачу. Саме так…

Сіромаха відсапався, нишком позирнув на народного обранця, який розвалився поруч у кріслі. Навіщось пригладив ріденьке волосся, наліг грудьми на стіл, за яким сидів, і випадково перекинув пару поставлених занадто близько мікрофонів. Поки майбутній самоспаленець сором’язливо перепрошував, а журналісти поправляли мікрофони, Ростислав Маслаченко поблажливо спостерігав за всією цією метушнею.

– Отже, ще раз вибачаюся… Це тому, що як я вже говорив, я дійшов до розпачливої межі… до розпачу. Коли в нас була криза, я ще якось викрутився… хоча дуже вже заїздили мене колектори від банку, де я взяв кредит… Тобто на мене наїжджали колектори, я хотів би так сказати…

Підприємець знов позирнув на депутата, той цього разу підбадьорив його:

– Сміливіше, сміливіше, не соромтеся розповідати широкій громадськості, як з вами повівся антинародний режим!..

– Ні, під час кризи мені ще потрафило: колекторів скасували, і з банком я ще сяк-так домовився, за що спасибі…

Але тут Маслаченко різко перервав бідолаху:

– Це з минулим антинародним режимом вам вдалося домовитися сепаратно, на відміну від інших підприємців! Розповідайте-но краще, як повівся з вами нинішній антинародний режим!!!

– Так, повівся… Оскільки зі старими… із цими, які з минулого ще банку та ще й із податковою, я домовився…

Новий запобігливий погляд на депутата.

– Отож нові податківці вирішили, що оскільки я ходив під старими, то й почали мене дружненько пресувати з…

Хвилин п’ять підприємець, який завинив перед владою, доволі непевно мимрив про нові лиха, після чого підсумував з несподіваною рішучістю:

– Загалом, я не маю сил уже терпіти всі ці митарства. Тому от твердо вирішив: найближчим часом вийду перед Кабінетом міністрів разом з усією своєю родиною, обіллю всіх нас бензином і одразу підпалю на знак протесту проти цієї ганебної влади! Все!

Ці слова подіяли на Олега, немов холодний душ. Він оглянув журналістську аудиторію. Найближче до столу, за яким зібралися учасники, сиділа зграйка молоденьких дівчат із крихітними яскравими нетбуками. Іззаду було видно, що в кожної на екрані чорніло всього по два-три рядки: отже, дівчата виклали вступну промову цього вилупка буквально парою фраз і тепер чекали на продовження. Іншу частину журналістської аудиторії становили «старі вовки», які слухали виступ без найменших емоцій. Телеоператори застигли за камерами. Загалом, усі були напрочуд спокійними.

– Отже, шановні колеги, ви бачите, до якого розпачу довели злочини нинішнього антинародного режиму цю нещасну людину. Тому сьогодні ми скажемо наше дружне рішуче «НІ!» аморальним розгнузданим діям офіціозних злочинців з високих кабінетів…

Наступні чверть години Ростислав Маслаченко патетично і докладно живописав, як саме варто говорити рішуче «НІ!» аморальним злочинцям від влади. Зграйка дівчат збудилася: кожна старанно виклацувала наманікюреними пальчиками на своєму нетбуці щось розлоге – хоча не зовсім зрозуміло, які свіжі геніальні думки можна відшукати у промові «вічного клоуна». Нехай його виступ гарно зрежисований, навіть перед дзеркалом відрепетируваний, однаково пан Маслаченко вже неодноразово повторював усе це із найрізноманітніших приводів, нічого нового ніколи не додаючи…

«Старі вовки» відверто нудьгували, вислуховуючи люту банальщину, і навіть потроху позіхали. Один взагалі пішов, на прощання махнувши рукою. Частина операторів заходилася знімати відеоряд – тобто дівчат, які зосереджено строчать на нетбуках.

Далі настала пора запитань-відповідей. Красуні з першого ряду по черзі уточнювали, якого саме віку і статі діти малого підприємця, як звуть його дружину, чим вона (дружина тобто) займається, якого конкретного чиновника бізнесмен-невдаха звинувачує у своїх нещастях, та інше в тому ж дусі. «Старі вовки» вже клювали носами. Відеоряд (тобто гарненьких дівчат, які щось запитували) тепер знімала інша частина телекамер. Депутат поблажливо кивав, з переможним виглядом роздивляючись довкола.

А перед очима Олега постала зовсім дика картина. До будинку Кабміну під’їжджає розкішний депутатський «майбах». З нього висаджується родина Васьковського Дмитра Інокентійовича, одягнена, немов на парад. Під прицілом телекамер вони прямують до урядового будинку. Тут відбувається короткий жалобний мітинг. Потім підприємець… вірніше, цей плюгавенький лисуватий придурок бере з рук пихатого від гордості депутата каністру з бензином, старанно обливає смердючою рідиною свою красуню-дружину, двох білявих хлоп’ят. В останню чергу – себе. Привезений у вантажівці оркестр починає грати похоронний марш, а лисуватий вилупок чиркає запальничкою. І на майданчику перед Кабміном спалахують чотири живі смолоскипи…

Уявивши все це, він ледь дочекався черги, щоб поставити запитання:

– Олег Нежданий, газета «Кур’єрський експрес». Скажіть будь ласка, пане підприємцю, чому ви вирішили спалити себе і свою родину, а не тих-таки податківців, які вас «пресують»?

– Га-а-а?… Як, тобто, податківців?!

Розгублений голос Васьковського Дмитра Інокентійовича пролунав у повній тиші. Олег відчув, що тепер саме на нього витріщилися усі: організатори прес-конференції, які сиділи за столом, дівчата, які відірвалися від нетбуків, «старі вовки», які миттю прокинулися, об’єктиви телекамер. Тому він пояснив якомога спокійніше:

– У ваших діях немає ніякої логіки. Вас «пресують» податківці, ваш бізнес на межі банкрутства. Однак замість того, щоб у критичній ситуації захистити родину, ви погрожуєте вбити дружину і двох малолітніх, ні в чому не винних синів – причому в найжорстокіший спосіб! Отже, відповідайте: чому ваша агресія спрямована не просто на себе самого, але також на ваших близьких? Чому б замість цього не спалити, приміром, податківців, які розорюють ваш бізнес?

– А-а-а… Як це – податківців спалити?! Їх же той… не можна!.. – промимрив ошелешений пан Васьковський і, немовби шукаючи підтримки, скоса позирнув на народного обранця. Втім, хоча обличчя депутата невдоволено перекосилося, пан Маслаченко не відреагував. Тому Олег продовжив упевнено гнути свою лінію:

– Ви сказали, що податківців спалити не можна – але чому?!

– Бо це ж злочин… убивство…

– А хіба спалювати живцем свою дружину й ні в чому не винних дітлахів – не злочин?! Ви чоловік і батько, то захистіть рідних, а не нищіть їх!!! Інакше який з вас мужик!..

Але тут нарешті луснув терпець у депутата. Різко викинувши вперед праву руку з відстовбурченим вказівним пальцем, він зойкнув у патетичній манері:

– Це провокатор!

– Я не провокатор, – спокійно заперечив Олег. – Я власкор «Кур’єрського експреса» Олег Нежданий.

Але заперечувати скандальному політикові не мало сенсу. З-за спини Маслаченка вигулькнув широко усміхнений прес-секретар:

– Шановні учасники, попрошу не звертати уваги на цю дурнувату провокацію! Ми ще перевіримо акредитацію людини, яка назвалася журналістом шановного видання. Поки що попрошу охорону виконати свою роботу, а ми тим часом продовжимо…

Побачивши, як піднялися, розправили плечі й пішли до нього два здоровані, які доти з нудьгуючим виглядом сиділи на бічних місцях, Олег уривчасто кинув:

– Добре, сам піду, – забрав зі столу диктофон і попрямував до виходу. Його душа кипіла від обурення. Ні, справді, що ж це коїться?! Тим, хто витріщається на «вічного клоуна» Маслаченка, втюхується такий собі жахлик про публічне вбивство дружини й малолітніх діточок невезучого бізнесмена – а всій журналістській братії на це плювати!!! Або мовчать у ганчірочку, або уточнюють несуттєві деталі.