Валера напружив пам’ять і дійсно пригадав, що в той нещасливий день незадовго до закінчення роботи в редакції вибило світло. Отже, він справді знайшов те, що шукав! Щоправда, читати статтю загиблого власкора на місці не наважився – просто відновив файл під ім’ям!! ndido1. doc, зберіг собі на флешку в теку найважливіших матеріалів!!! NB, а читанням ризикнув зайнятися вдома, лише спровадивши дружину в спальню. І тепер треба було вирішити: що ж робити з цим сюрпризом далі.

Ну, за гамбурзьким рахунком…

Насамперед зрозуміло, що опублікувати викривальну статтю просто зараз немає найменшої можливості. Не те щоб Валера боявся за свою шкуру. Просто настільки серйозні обвинувачення, як работоргівля й примус до проституції, вимагають бодай якихось доказів – а де вони?! Про це знав один лише Олег Нежданий (у миру – Марцулан, усередині редакції – Петрович), тіло якого в неділю, 23 червня вони всім колективом проводили до крематорію Байкового цвинтаря.

Втім, не він один знав: Петрович же не з пальця матеріал висмоктав! Напевно, є людина… або навіть люди, від якого (або від яких) припливла використана ним інформація. Але як їх відшукати, людей цих?…

Хоча якби тут був замовник, який надав підтверджувальні відомості, то за минулі два тижні він би напевно з’явився. А оскільки замовника немає… То що, невже ж Петрович сам усе це розкопав?! Цього не можна виключати. Журналіст він досвідчений, дарма що у власкорах сидів. І все-таки з відділом «Кримінал» він співпрацював рідко… якщо взагалі співпрацював! Таким чином, головна версія полягає в тому, що замовник, який надав Петровичу матеріали, таки був, але кудись зник у невідомому напрямі.

Цікавий розклад виходить: замовник зник, автор статті ні з тих ні з сих напився і стрибнув з даху, переодягнені в цивільне міліціонери в присутності головного редактора «Кур’єрського експреса» стерли файл із редакційного комп’ютера… Але про що сама стаття?! По суті, про мафію, яка обманом постачає «живий товар» у закордонні борделі. Усі причетні до написання статті зникають або гинуть. Слідом ідуть люди в цивільному, сліди підчищають, а сам головред їм потурає.

Подібний хід подій, по-перше, говорить про можливу причетність до темної справи «перевертнів у погонах». Але якщо це так і є, тоді Петрович міг не сам з даху стрибнути, а його звідти могли попросту скинути. Або не з даху. Або не скинули, а прирізали. А може, вкололи чимось. А результати судмедекспертизи підробили. Тепер тіло кремували – і все, нічого не доведеш! Небезпечно все це, ох, до чого ж небезпечно…

Але по-друге… і це найгірше: Валера не міг заприсягнутися, що головред славетного «Кур’єрського експреса» не заодно з гіпотетичними «перевертнями». Почалося все з дурного питання на планірці, чи не пише хтось із журналістів чогось неузгодженого з начальством. Споконвіку головред такими речами не цікавився! А тут раптом будь ласка… Далі відбулася його бесіда з Петровичем, після якої власкор вилетів сам не свій, учинив скандал, поїхав в УНІАН… А вночі покінчив із собою. І після всього головред приводить двох у цивільному, особисто риється в комп’ютері Петровича й мовчки дивиться на те, як люди в цивільному його знахідку безповоротно стирають. Ох, до чого ж підозріло!..

Що маємо в сухому залишку? У нього на руках майже готова (ще без косметичної літредактури, але то справа смаку) викривальна стаття без єдиного доказу. Автор статті звів рахунки з життям. Сам чи не сам?! Хтозна… Замовник зник. Куди?! Бозна… І на таких умовах йому гіпотетично протистоять «перевертні в погонах», які покривають торговців жінками, і власний головний редактор!!!

Жах.

Та ще й якщо врахувати, що під боком вагітна молода дружина, яка через три місяці має народити дівчинку!.. А отже, вона надовго засяде з дитиною вдома, і саме Валері доведеться працювати за двох… ба навіть за трьох! Який же сенс займатися тепер статтею незрозумілого походження, коли його супротивниками можуть виявитися ті ж таки «перевертні в погонах» і навіть власний головред?! Якщо він не помилився в припущеннях, то Петрович спробував зіграти проти них – а через це відправився ногами вперед у крематорій…

А раптом ці самі «перевертні» почнуть погрожувати не йому особисто, а його дружині?! Мало що вони можуть зробити з вагітною вперше жінкою, аби тільки її чоловік-журналіст надійно язика проковтнув!!!

А раптом візьмуться за його батьків або за тестя з тещею?…

Жах, суцільне страхіття…

То, може, краще забути про кляту статтю Олега Нежданого «Квиток в один кінець»?! Зробити вигляд, немовби її немає й загалом не було ніколи? Просто стерти файл із комп’ютера… Отак запросто взяти і знищити файл…

Валера міцно замружився, розтер палаюче обличчя долонями. Підвівся, пройшовся по кімнаті. Вийшов на балкон, постояв там якийсь час. Дуже хотілося курити, але заради майбутнього немовляти він обіцяв дружині кинути згубну звичку.

Тож обійдемося без рятівної сигаретки – хоча з нею й легше.

Легше вирішувати проблеми.

Хоча що тут вирішувати?!

Валера знав себе й прекрасно розумів, що справи цієї просто так не облишить. Хоча б тому, що уява вже намалювала на місці ймовірної жертви Антоніни Музиченко його майбутню дочку, яка ще не з’явилася на світ, але неодмінно народиться гарненькою… схожою на них із дружиною одночасно… От виросте вона – а назустріч їй і вийде така собі тітка із привабливою пропозицією попрацювати з вигодою в далекій екзотичній країні! І що після цього скаже його наймиліша на всьому білому світі дівчинка?! «Тату, ну що ж ти?! Чому не дав ходу статті, завдяки якій всю цю мафію посадили б?! Адже твій власкор, цей самий Олег Нежданий, заплатив за матеріал власним життям, а ти взяв та й знищив його працю! Цей журналіст мене захистити намагався, а ти що ж наробив?! Ех, тату, тату…»

Невідомо, що могла би сказати його майбутня дочка в отакій ситуації: може, саме це, може, щось інше. Може, взагалі промовчала б.

Зате зрозуміло, що тепер Валера повинен діяти у такий спосіб, щоб подібна ситуація не виникла вже ніколи!!! А отже, він все ж таки діятиме. Можливо, звільниться з «Кур’єрського експреса», щоб, скинувши тягар редакторських обов’язків, на правах фрілансера[45] провести журналістське розслідування, відновити старі й роздобути нові докази злочинної діяльності торговців «живим товаром».

Можливо, потайки від усіх візьметься за з’ясування подробиць загибелі самого автора матеріалу – Олега Нежданого: зрештою, про діяльність Антоніни Музиченко йому стало відомо з нічим не підтвердженої статті, тоді як Петрович був співробітником їхньої газети. Тут легше копатися.

А можливо, вдасться розшукати якусь закордонну організацію, що видає ґранти на проведення журналістських розслідувань?! Подейкують, є й такі. Особливо тут, у Києві. Тоді питанням грошей можна не перейматися, становищем фрілансера особливо не засмучуватися.

Загалом, Валера прекрасно розумів, що файл, роздобутий у настільки незвичайний спосіб, знищити неможливо! Не можна й кидати цю справу. Ніколи й нізащо. Не такий він, щоб лишати поза увагою подібні речі.

А який він тоді?…

Якщо бути гранично чесним – то виходить, що дурень! Клінічний ідіот, який укотре вже вирішив плисти проти плину життя. Різниця хіба в тому, що тепер у нього за плечима молода вагітна дружина.

Втім, таке справді стається з ним аж ніяк не вперше. Причому він завжди вигрібав на мілководдя. Що ж, вигребе і тепер!

Та й загалом, хіба в усі віки, завжди і скрізь світ не тримався саме на отаких твердочолих дурнях, здатних гребти проти плину і йти проти ураганного вітру?! Тільки завдяки їхній упертості людство не загинуло й не загине надалі.

Саме так!..

Київ, 22.06–16.11.2013 року

Тимур і Олена ЛИТОВЧЕНКИ

кв.6, буд.№ 57, вул. Костянтинівська, Київ, 04071

Тел.: (093)246-44-67, (096)499-79-72, (093)246-49-71, (044)425-35-28