Що ж, уже чимало… але й не надто багато, між іншим.

Єдине, що насторожує – це завуальована спроба підпоїти співрозмовника. По п’ятдесят грамів, бачте. За співпрацю. Аякже, знаємо ми ці «п’ятдесят грамів»! Легко почнеться, а потім понесеться так, що не зупиниш.

Гм-м-м…

Нарешті Атос приніс мокачіно для Олега, плюс по три порції еспресо й коньяку для «мушкетерів». А ще блюдечко з дрібно нарізаним лимоном і тарілочку з печивом, над якою театрально провів рукою й мовив, дивлячись на журналіста:

– Пригощайтеся!

– Я не просив печива.

– Але наш коньячок без закуски якось…

– От ви й закусюйте, якщо зібралися коньяк цідити.

– Я не гордий, можу й за четвертим збігати.

– А я, знаєте, звик на тверезу голову працювати.

– І що, навіть від п’ятдесяти грамів?… – здивувався Араміс.

– На зовсім тверезу! – Олег дуже виразно подивився на нього й додав: – Випити я завжди встигну, тож давайте-но для початку справою займемося. Здається, ви зібралися мені якусь інформацію викласти? От і викладайте, не тягніть кота за хвіст.

– А ви не надто люб’язні, пане власкор, – невдоволено кинув Портос.

– Цікаво, були б ви самі задоволені, якби вас відірвали від роботи незрозуміло заради чого?! Ну, так, згоден: із прес-конференції Ростислава Маслаченка небагато що вичавиш, але це вже хоч якась синиця в руці, тоді як обіцяний вами цікавий журавель у небі…

– Для початку все-таки поговоримо про Маслаченка. Як би ви, пане власкор, оцінили його діяльність у цілому й нинішню прес-конференцію зокрема?

Всівшися нарешті за стіл, Атос сьорбнув зі своєї філіжаночки еспресо, елегантним рухом долив у неї коньяку й уважно подивився на Олега.

– Е-е-е, так не годиться! – моментально сіпнувся журналіст. – Ви обіцяли мені щось цікаве, а натомість берете у мене інтерв’ю щодо побаченого в «Жовтому будиночку».

– І все ж таки?…

– Викладайте інформацію, інакше я вип’ю свій мокачіно і спокійненько відправлюся до редакції, на прощання зробивши вам ручкою.

– Бачте, Олеже, перш ніж уводити вас в курс справи, не завадило б переконатися, підходите ви для нашої справи чи ні. А вже потім за нами, як-то кажуть, не заіржавіє.

Газетяр перевів погляд на Араміса й промурмотів:

– Отже, ви дотепер не впевнені…

– Ясна річ! Те, що ви сказали й зробили у прес-холі інформагентства – це добре. Однак все-таки хочеться зайвий раз переконатися, що ми не помилилися з вибором. Зрозумійте нас вірно… А втім, на нашому місці ви б теж, найшвидше, двадцять разів подумали.

– Сурикат, – сказав Олег і з меланхолійним виглядом заходився сьорбати через соломинку мокачіно.

– Перепрошую, що ви сказали? – від несподіванки Араміс навіть здригнувся й одразу почав виправдовуватися: – Я не розчув…

– Я сказав, що особисто мені Ростислав Маслаченко нагадує суриката.

Олег зобразив цілковиту байдужість, насправді уважно перевіряючи реакцію «мушкетерів». І хоча це повністю йшло врозріз з його псевдонімом, але першим оживився саме вайлуватий Портос:

– Невже ви полюбляєте мультфільм «Король Лев»?

– Ні, швидше, іноді гортаю «National Geographic» або переглядаю популярний серіал «Дика природа» на каналі Discovery…

– А-а-а, он воно що! Бо ніде правди діти, я подумав, буцімто ви з дитиною «Короля Лева» дивилися, от і запам’ятали дружбана Тимона.

Занадто пізно Олег второпав, що припустився помилки, мимоволі повідомивши підозрілій трійці цінну інформацію про своє особисте життя. І до чого ж точно вгадав клятий Портос! От досада…

На щастя, напруженість моменту залишилася непоміченою, оскільки тепер не втерпів Араміс:

– Стривайте, стривайте! Поясніть мені, у чім річ? Що за журнал, що за кіно?! І хто такий сурикат, врешті-решт…

– Гризун такий, – охоче відгукнувся Портос.

– Мангуст, – поправив «мушкетера» Олег. – У Південній Африці живе, в пустелі Калахарі.

– Так-так, вірно, – кивнув Портос. – Африканський мангуст, загалом. Сурикатів полюбляють знімати, коли вони завмирають, виструнчившись. А в мультфільмі «Король Лев» кращий друг головного героя – саме сурикат Тимон. Смішне таке звірятко, смішне дуже.

– От я й кажу, що Маслаченко на суриката схожий.

– Стривайте, Олеже, якщо ви не з дитиною разом мультики дивитеся… то що ж виходить, дотепер з дитячого віку не вийшли? – Атос схилив голову до лівого плеча.

– При чому тут дитина! На каналі Discovery сурикатів демонструють із ранку до вечора. Просто канал мені дуже подобається.

– Ну, зрештою, воно не так і важливо, – Араміс примирливо махнув рукою. – Отже, по-вашому, саме на суриката Тимона скидається Ростислав Маслаченко, я вірно зрозумів? Тобто, по-вашому, він є комічним персонажем, вірно я зрозумів?

– Ну, так! Смішне таке звірятко, забавне. Чекає-вичікує, виструнчившись на горбочку, а потім…

– А що можете про головного героя прес-конференції сказати?

– Я вже відповів на одне ваше запитання, тож не зобов’язаний відповідати на наступні, – доволі сухо мовив Олег і додав глузливо: – Зрештою, я тут журналіст,

а не ви, тому задавати питання – мій привілей. Ви обіцяли матеріал, але я щось…

– Знов за рибу гроші! – сплеснув руками Араміс. – І чом ви такий нетерплячий, пане власкор?!

– Тому що час – це згадані гроші, а я усе ще не в редакції.

– Ну, дозвольте нам хоч би ще питаннячко задати! А краще два.

Олег навмисно довго тягнув через соломинку мокачіно, мовчки оглядаючи співрозмовників. Подумав: «Точно не розкажуть, у чому там річ, доки не допитають за всією формою! Отже ж звалилися на мою голову…»

– То що ж, дозволяєте нам задати ще пару запитань найкращому співробітникові редакції «Кур’єрського експреса»?

– Добре, біс із вами, валяйте! – нарешті погодився журналіст. – Але тільки не більше двох запитань. З тим, що вже задавали, буде саме три запитання. А Бог, подейкують, трійцю любить.

– От і добре, от і гаразд! – Атос схвально мугикнув, взяв з тарілочки галету, розламав на широкій долоні й закинув до рота шматочок. – Отже, повторюю: ми хотіли б почути вашу думку щодо Васьковського Дмитра Інокентійовича. Що скажете про цього підприємця?

– Та нічого доброго!

– Це зрозуміло, і все-таки…

– Вилупок він. Мерзенний вилупок, якщо тільки все, сказане ним на прес-конференції – це не вимисел, а правда!

– Отже, ви допускаєте?…

– Це третє запитання? – швидко поцікавився Олег.

– Ні-ні, лише спроба уточнити!

Немовби захищаючись, Атос викинув уперед руки, але його жест був настільки енергійним, що рештки розламаної галети полетіли навсібіч.

– Перепрошую, – спохопився «мушкетер» і про всякий випадок озирнувся, перевіряючи, чи не завдав навколишнім незручності своєю необережністю.

– Знаєте, від цього провокатора Ростислава Маслаченка можна чекати чого завгодно, – замислено мовив журналіст. – І хоча все почуте на пресусі доволі схоже на правду, я просто змушений враховувати можливість зрежисованої провокації.

Він щось прикинув подумки й повідомив:

– Ну так, відсотків на десять-п’ятнадцять я віддам за те, що там був розіграний дуже правдоподібний, але все ж таки фарс.

– А в іншому випадку?…

– В іншому випадку Васьковський цей – рідкісний мерзотник, вилупок і сволота. Замість чортових податківців націлитися на свою ж власну родину?! Це просто незбагненно!

– Тоді ще одне запитання…

– Третє, тобто останнє, – суворо нагадав Олег.

– Ну так, зрозуміло.

Атос пригубив коньяк, розжував скибочку лимона, немовби щось обмірковуючи, і попросив:

– Розкажіть, будь ласка, про що збираєтеся писати за результатами всього побаченого й почутого. Про провокатора Маслаченка, про цього смішного мультяшного суриката? Або про рідкісного мерзотника, вилупка й сволоту, який замислив спалити свою родину замість того, щоб захистити?

– Я не зобов’язаний розкривати стороннім подробиці незакінченої роботи.

– І все-таки?…

Якщо чесно, то безглуздий допит вже добряче набрид Олегові. Досадуючи, що погодився на таку дурість, він зненацька здався: