Жінки зашуміли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула італійською:

— Sme ere[22]!!!

Настала тиша.

— Ваша величносте, цей негідник не тільки викрав Олену Острозьку, але й обвінчався з нею, не діставши дозволу опікунів. Тобто всупереч їхній волі. Подумайте, о сину мій і королю, всупереч волі опікунів! Ви один із цих опікунів — тобто негідник виступив проти волі вашої величності.

— Добре, я зрозумів і це, — замислено кивнув Сигізмунд. — Безумовно, і тут мерзотник винний, тому відповість за всією суворістю закону. Але можете нарешті сказати, хто ж він такий?!

Королева обернулася й запитально глянула на Беат.

— Хто він? — нервово й нетерпляче повторив король.

І тоді Беат проскреготала:

— Князь Дмитро Федорович Сангушко.

У кабінеті його королівської величності зависла гробова тиша. Князь Сангушко?! Найчарівніший улюбленець усього двору?.. Як таке можливо?!

Нарешті Сигізмунд спробував заперечити:

— Послухайте–но, Беатрис, напевно, сталося прикре непорозуміння. І взагалі, із князем можна домовитися... Наприклад, визнати шлюб недійсним... повернути вам улюблену дочку... Зрештою, зажадати від злочинця компенсації у вигляді грошей або майна!

Але тут зненацька для всіх закричала принцеса Анна:

— Ні, Сангушка варто стратити!!! Знищити без найменшої пощади!!! Він негідник, злочинець, ошуканець, мерзотник!!! Що буде, якщо всі наслідуватимуть його приклад і почнуть викрадати безневинних дівчат для наруги, а тільки собі на потіху?!

— Чуєте, ваша величносте, чого вимагає принцеса? — Очі Беат метали блискавки. — Якщо ви справедливий правитель, то зупините скоєне беззаконня, але якщо...

Не дослухавши, король махнув рукою, демонструючи тим самим, що розмова закінчена, і полишив кабінет.

Слідом за Сигізмундом вибігла заплакана Анна. Ніхто не намагався зупинити її: весь королівський двір знав, що принцеса небайдужа до Сангушка — а тепер вона сама зажадала для цієї людини смерті...

Ніким не зупинена, Анна втекла в палацовий сад, де довго й нестримно ридала, прощаючись із дівочими мріями, яким ніколи не судилося збутися.

На терміново скликаному сеймі доля Сангушка була вирішена: князя оголосили державним злочинцем, за його голову призначили нагороду.

Ловити втікача спохопилися чимало бажаючих не тільки через запропоновані гроші. Адже тепер нареченим Олени–Єлизавети–Катерини Острозької міг стати саме той, хто виконає волю сейму й короля!..

Такий поворот справи відверто спантеличив Беат. Ситуація помінялася аж ніяк не в кращий бік: замість одного шанувальника в її дочки з'являлася ціла юрба перспективних наречених, відповідно, шанси зберегти сімейні гроші лише для себе танули на очах. Подумки княгиня обурювалася на саму себе, що послухалася поради клятого Папагоді. Звісно, треба було тишком–нишком домовитися із Дмитром Федоровичем!.. Беат спробувала знов сунутися до короля, але Сигізмунд більше не хотів слухати її.

Зі свого боку і принцеса Анна, охолонувши, подумала про те, щоб просити брата про помилування для князя. Але так і не наважившись знов постати перед королем, замкнулася у своїй кімнаті, де безупинно молилася й ридма ридала.

Дивлячись на сестрині страждання, Катаржина сама попросила його величність короля Сигізмунда ІІ Августа повторно скликати сейм, щоб замінити страту майновою і грошовою компенсацією постраждалій стороні. Що зрештою й було зроблено.

Але надто пізно: за порадою Василя Костянтиновича Дмитро Федорович разом з молодою дружиною втік чи то в Чехію, чи то в Моравію. Оскільки полювання на нього вже почалося, королівські гінці просто не встигали сповістити всіх про перегляд вироку. Тим паче, гінці не могли дістатися за кордони Польщі...

Сангушко був приречений.

Ніщо не передвіщало прийдешнього лиха. Усе почалося менш ніж за годину перед світанком, коли пронизливий крижаний дощ вщухнув, а небо затягнуло сизими хмарами. Від яскравого блиску місяця й зірок не залишилося й сліду. Навколишній світ буквально потонув у мороці.

На заїжджому дворі було тихо і спокійно. Челядники тільки–но почали прокидатися, струшуючи залишки сну й поступово збираючись із силами, щоб відправитися хто на кухню розводити вогонь, хто на двір годувати худобу та іншу живність. Саме тоді у двері затишної маленької кімнатки на другому поверсі, де зупинилася князівська пара, тихо постукали. Стривожений князь Сангушко різко підхопився з ліжка й кинувся відчиняти, але перед цим про всякий випадок нервово поцікавився:

— Хто там?

— Це я, Анджей, — пролунало з–за дверей. — Ваша милосте, відчиніть, мені необхідно сказати вам щось надзвичайно важливе.

Дмитро Федорович миттю вислизнув у коридор, але відразу завбачливо зачинив за собою вхідні двері. Тут його справді чекав охоронець Анджей, світловолосий, високий і могутній хлопець років двадцяти семи. Зараз у його великих карих очах читалися одночасно повага й переляк.

— Навіщо будити мене так рано? — накинувся на охоронця Дмитро Федорович.

— Княже, мені здається...

— Якого греця тобі там здається?! Ти ж знаєш, що княгині потрібен спокій! — роздратовано перебив служника Сангушко.

— Пане, мені здається, що нас вистежили люди Зборовського, — боязко повторив служник.

— Чого ти це вирішив? — князь миттю посерйознішав.

— Учора пізно ввечері, коли ми саме закінчували вечеряти, на наш заїжджалий двір прибули двоє підозрілих чоловіків. Вони обережно спостерігали за нами на відстані, потім підкликали хлопчиська–служника і щось у нього довго розпитували.

— Може, це просто місцеві жителі, охочі до новин? — з надією припустив Дмитро Федорович.

— Ні... Пішовши за ними, я довідався, що в ялиннику в них заховані коні. Тоді я повернувся на заїжджалий двір, осідлав коня й кинувся навздогін, але пустився цей клятий дощ. Ех, і до чого ж дивовижна земля Богемська: чи бачив хтось, щоб посеред зими отакий дощ ішов!..

— І що ж далі? — перервав нарікання охоронця князь.

— Ну так, ваша милосте, далі... Я ледь розбирав сліди, незабаром збився зі шляху й повернувся назад на заїжджалий двір. Тут знайшов служника–хлопчиська і як міг, розпитав його про дивних відвідувачів. Той розповів, що незнайомці повідали про жахливого державного злочинця, що начебто зупинився тут, на заїжджалому дворі. Згадували Зборовського. Я думаю, йдеться про вас, мій пане... За вашу голову оголошено величезну нагороду — двісті золотих червінців.

— І як ти вчинив далі? — сумно спитав Дмитро Федорович.

— Замкнув хлопчиська в прикомірку й відразу ж до вас кинувся.

Нічого не відповівши, Дмитро Федорович повернувся в кімнату, спочатку кинувся до розчахнутого вікна, але, трохи подумавши, попрямував до сусіднього — прикритого віконницями. Відтіля обережно, через шпарини оглянув прилеглу територію. З вікна другого поверху відкривався прекрасний краєвид на вулицю: звідси як на долоні проглядалася більша частина центральної площі Лисок–над–Лабою. Поки все тихо... Князь дещо заспокоївся й звернувся до охоронця:

— Спасибі, Анджею, ти все зробив правильно. Терміново буди інших, нехай збирають речі, сідлають коней. Ми відправляємося в дорогу.

Анджей негайно побіг виконувати доручення Сангушка. Незабаром речі були зібрані, коні осідлані. Тоді в очікуванні сигналу на від'їзд служники вирішили трохи підкріпитися. Трапеза була в самому розпалі, коли до них приєдналися князь із княгинею.

Дмитро Федорович був одягнений у жупан і дорогий дорожній кунтуш[23], прикрашений великими ґудзиками–самоцвітами й облямований соболями, на ногах князя красувалися м'які сап'янові чобітки. Княгиня також вдяглася по–чоловічому й стала схожою не на тендітну молоду жінку, а на витонченого хлопця–пажа. Однак подружня пара навіть не встигла приступити до їжі, коли в трактир увірвався один з козаків і з порога загорлав: