— Немає в нас більше ненечки...

— Тобто як це? — не зрозумів князь. Та юнак наказав сердито:

— Помовч, Іренко, я говоритиму, якщо вже почав, — і пояснив:

— Нам це тітка Софія сказала. Мовляв, померла ваша матінка, царство їй небесне. Померла, так що забудьте про неї, бідолашну. Тоді ми й розсудили, що найкраще до твоєї княжої милості відправитися.

— Ах, який жах! — закивав співчутливо Василь Костянтинович. — Горопашні дітки, з такої далечіні добиралися... Але як?! На що ж ви жили увесь час неблизького шляху?

— У нас хрестики срібні були та ще сережки в Іренки, от ми їх і продали.

Погляд князя мимоволі ковзнув по дитячих шийках, худих, немов у курчат, і перемістився на рожеві від морозу вушка дівчинки. Острозький був пригнічений побаченим. Його глибоко зачепило, як дивилися на нього сповнені напруженого очікування очі сиріток.

Якийсь час князь вагався, не знаючи, як продовжити розмову — і взагалі, чи варто продовжувати. Він чомусь розгубився під поглядами трьох злиденних шарпаків, насилу підшукуючи слова, якими найкраще можна було висловити почуття, що переповнили його серце.

— Що ж, милі мої, батька я вам повернути не зумію, — нарешті мовив Василь Костянтинович, — однак же подбаю про вас замість нього... Агов, Федоре!

— Так, ваша милосте?..

— Послухай–но, Федоре, сьогодні зранку ти велів прогнати звідси цих нещасних сиріток, намагаючись позбавити їх будь–якої можливості навіть на значній відстані побачити мене.

— Але ж я не знав, що ваша світлість зацікавиться!..

— Ах, облиш, — князь лише рукою махнув. — Зрозуміло, не знав. Як і я не знав, що сирітки є дітьми мого вірного служника Анджея Бірковського. А тепер це відомо й мені, і тобі. Тож буде цілком справедливо, якщо саме ти подбаєш про дітей. Отже, простеж особисто, щоб їм усім було надано гарне житло, їжа й новий чистий одяг. Нехай про них піклуються до тих пір, поки я не вирішу подальшу долю кожного з них. Зрозумів?

— Буде виконано, ваша милосте! — вклонився начальник охорони.

— А ти, люб'язний, — обернувся Острозький до дворецького Якова, — завтра ж відправляйся в Гусятин. З'ясуй докладно, у яких умовах діти там жили. Розшукай також їхню тітку... як там звуть її, тітку вашу?

— Тітка Софія, — підказав юнак.

— От–от! Розшукай цю саму Софію й вивідай у неї все, що можна. Після повернення про почуте доповіси мені особисто. Зрозумів?

Дворецький вклонився й мовив коротко:

— Ви, ваша світлосте, найшляхетніший з людей!

І слідом за цим звернувся до сиріток:

— Дякуйте хазяїнові і йдіть за Федором, він про вас подбає.

Дівчинка граціозно присіла й, піднявши на благодійника ясні очі, мовила з неприхованою вдячністю:

— Спасибі, ваша світлосте!

Наймолодшенький з дітей низько вклонився й подякував, розтягуючи кожне слово ледве не по складах:

— Дя–а–аку–у–у–ю–у–у–у... ва–аша–а... сві–ітло–ос–те–е–е...

Старший же промовчав, тільки кивнув різко.

— Оце і є твоя подяка? — здивувався Василь Костянтинович. Цього разу князь не стримався, і його брови повільно поповзли нагору.

— Я краще відслужу твоїй князівській милості вірою і правдою.

Острозькому сподобалася грубувата, але відверта відповідь юнака.

— Саме з отаких молодих людей виростають чудові воїни, — похвалив він.

— Я виховаю його солдатом, Якове. — замислено мовив князь. — Гадаю, це найкраще, що можна зробити для цього хлопця.

— Цілком згоден з вашою милістю, — поспішно підтакнув дворецький.

— От і добре. Його покійний батько...

Тут Василь Костянтинович немовби ненавмисно поперхнувся, а відкашлявшись, продовжив з підйомом у голосі:

— Його покійний батько Анджей Бірковський також був добрим воїном. Ах, Якове, Якове! Який же чудовий цей Божий привілей, подарований нам, сильним світу цього — творити добро заради торжества краси й справедливості! От тільки...

Князь замислився на мить, але зрештою вирішивши, що вірному дворецькому можна довірити настільки таємні думки, докінчив:

— Тільки це недешево мені обходиться, Якове. Дуже й дуже недешево!.. От чому я не можу часто творити добро. Так–так, і такому могутньому магнатові, як–от я, також доводиться бувати ощадливим. Ти ж бачиш, що хоча навіть Господь Бог добрий і ласкавий, але ж не до всіх, далеко не до всіх... А якщо подумати гарненько, то навіть на мене милосердя Всевишнього проливається далеко не завжди. Отак–то.

Отже, троє дітей залишилися в Острозькому замку. Коли через два дні Василь Костянтинович побачив їх, як вони гралися на садовій галявині, чисто вдягнені, умиті, нагодовані, — то дуже здивувався тому, наскільки разючо вони змінилися.

За тиждень дворецький Яків повернувся з Гусятина й доповів князеві Острозькому все, що вдалося вивідати про сиріток. Вони дійсно виявилися дітьми збіднілого Анджея Бірковського, якого сусіди називали «Наливайком». Після смерті батька виховувалися у двоюрідної тітки з материного боку на гроші, які регулярно висилала їй удова. Але оскільки матір розпродала все майно, кошти нарешті скінчилися. З тих пор тітка Софія перестала піклуватися про зайві роти. Тоді вдова Бірковського Марися відправилася за допомогою до сина Дем'яна, який жив окремо. Але так до нього й не дісталася. А куди пропала в дорозі — одному Богові відомо!..

Вислухавши звіт дворецького, Василь Костянтинович вирішив взяти сиріт до себе на виховання: хлопчиків прилаштували в нещодавно засновану в Острозі слов'яно–греко–латинську школу[38], а дівчинку віддали в монастир, щоб потім її можна було вигідно видати заміж, наділивши багатим посагом.

— Подбаю про нещасних сиріток, як про своїх рідних діток: дуже вже вони мені до душі припали! — пояснив князь. — А ти, Якове, відшукай–но скоріше тут, в Острозі, їхнього брата. Матір їхню Марисю також продовжуй шукати. Але з ними потім розберемося. Що ж до цих чудових діточок, то ти час від часу доповідатимеш мені особисто, як просуваються справи у кожного. Грошей не шкодуй: милосердні діяння й мені, і тобі на тім світі зарахуються.

Яків сумлінно виконав доручення. Щоправда, з'ясувати щось про безслідно зниклу вдову так і не вдалося: либонь, вона дійсно померла в дорозі...

Брата теж не вдалося розшукати, хоча насправді підозрілий князь Василь Костянтинович вже давно здогадався, що його помічник Дем'ян і є одним з братів Бірковських. Недарма цей хитрун на пам'ятному нічному допиті не виказав князеві справжнього прізвища свого батька — Анджея Бірковського. Навпаки, навмисно назвав вуличне прізвисько їхнього сімейства — Наливайки. От негідник — князеві в очі брехати!..

В тому, що брати Калиновські забили до смерті лише главу сімейства Анджея Бірковського, Василь Костянтинович побачив зрештою особливий знак долі. Мабуть, вищі сили розпорядилися таким чином, щоб саме він подбав про сиріток... і можливо, колись вони ще стануть йому в нагоді, хтозна! Головне — не дати княгині Олені жодного шансу побачити спадкоємця... Але це було неможливо: Гальшка не виїздила за межі Дубна, діти ж жили тут, в Острозі.

Наймолодший з братів — Пилип, виявився занадто хворобливою дитиною. Він вгасав тихо й непомітно, незважаючи на всі турботи, і через півроку після появи в Острозькому замку хлопчика не стало.

Зате інші почувалися доволі непогано. Щотижня Яків відвідував Ірену в монастирі сестер василіанок, час від часу балував дівчинку солодощами, незважаючи на суворості монастирського статуту. Окрім того, раз на місяць дворецький відвідував Острозьку школу, щоб поцікавитися навчанням Северина. Про цього княжого підопічного вчителі озивалися з незмінною похвалою:

— Прекрасний парубійко! Старанний, допитливий, працьовитий, акуратний, слухняний. Вчиться із задоволенням. Щоправда, у граматиці, риториці, діалектиці й музиці йому не дуже таланить, зате з арифметикою, геометрією й астрономією справи значно кращі — а саме ці науки дуже потрібні військовій людині. З огляду на деяку здібність до мов, на нього чекає блискуче майбутнє. Чудовим воїном стане.