— Що таке?!

Воєначальник стрепенувся й заходився оглядати ряди свого воїнства, шукаючи, хто ж заговорив.

— Я це сказав, я.

Уперед виступив присадкуватий кремезний шляхтич, що здався Жолкевському нібито знайомим.

— Що ти мав на увазі, дозволь довідатися?

— Ти, пане гетьмане, одержав своїх бранців, тепер ми хотіли б розібратися зі своїми холопами.

— Тобто?..

— Тобто ми хотіли би пройтися табором бунтівників. І якщо хто з нас помітить когось зі своїх служників–утікачів або селян з наших земель, а також їхніх жінок, їхніх дітей і старих, той поведе знайдених із собою.

— Що–о–о?! Що він говорить?! — злякалися повстанці.

— А те, що всі упіймані втікачі будуть обов'язково покарані кожен своїм паном, щоб надалі іншим неповадно було бунтувати.

— Але ми так не домовлялися! Ми привели наших ватажків, за це пан Жолкевський пообіцяв відпустити всіх нас... Усіх до єдиного!..

— Так, я обіцяв, — підтвердив коронний гетьман табору, — і дане мною слово тримаю.

— Пропустіть нас! Зараз же! — загаласували колишні повстанці, — нас сам пан коронний гетьман відпустив!..

— То як, отже, відпустив?! — в'їдливо засміялися шляхтичі. — Ну, хай робить, що хоче, от тільки ми вас не відпускаємо. Тому всім стояти, де стоїте!!! Нікому не йти!!!

— Ми відмовляємося вам підкорятися! — обурилися перелякані люди, надто добре розуміючи, до чого все йде.

— Е–е–е, ні, не бувати тому!!! Якщо по–доброму йти з нами відмовляєтеся, то начувайтеся!!! — палко вигукнув кремезний шляхтич, хижо блиснувши очами. — Пан Жолкевський командував нами, поки йшла облога табору бунтівників–схизматиків. Тепер же, після нашої перемоги, він нам не проводир, тож ми одержимо своє на цілком законних підставах.

— Що–о–о?! Тепер уже шляхта надумала бунтувати проти мене — коронного гетьмана табору?!

— Ти, пане Жолкевський, нам більше не командир. І хочеш чи ні, але кожен з нас одержить те, що хоче, і перешкодити нам ніхто не має права.

І здійнявши над головою шаблю, кремезний шляхтич закликав:

— По конях, шляхетне панство! Покажемо клятим бунтівникам, чиї вони холопи!!! Якщо не можна забрати втікачів із собою, нехай подохнуть тут же, не сходячи із цього самого місця!..

— Отямтеся!!! Що ви робите?!

Та заклик Станіслава Жолкевського потонув у кінському тупоті, брязканні зброї і збруї: не слухаючи більше коронного гетьмана табору, шляхтичі понеслися до того місця, де важкі облогові гармати пробили в чотирьох рядах возів найширший коридор.

— Ну, що скажеш на це, пане гетьмане? Чи не говорив я тобі, що саме шляхетне панство виявило кровожерливість, а не ми!..

Воєначальник подивився на криво усміхненого однорукого Матвія Шаулу, однак швидко відвів очі, будучи не в силах знести їдкий погляд бранця. Залишалося чекати, коли шляхтичі нарешті вгамують свій гнів.

Судячи із пронизливих зойків, що доносилися з табору, і стогону людей, там коїлося щось жахливе. Раптом з коридора, пробитого гарматними ядрами в рядах возів, виїхав самотній вершник і галопом понісся до гетьманської ставки. Коли він під'їхав доволі близько, полонені ватажки почали виявляти ознаки хвилювання, а Матвій Шаула навіть мовив коротко:

— Ех, даремно це, даремно!..

І хвилини не минуло, як чорний від кіптяви вершник у брудному порваному одязі зіскочив з худого огиря й кинувся до Станіслава Жолкевського з благанням:

— Зупиніть цей жах! Зупиніть цих бузувірів, там же мої люди!!!

— Кого це лихий приніс?.. — коронний гетьман табору уважно придивився до прибулого й, не приховуючи здивування, вимовив: — То це, здається, його самозвана величність — цар Наливай власною персоною?! Звідки ж ви тут узялися, ваше самозванство?..

— Облиште, пане Жолкевський, ви ж прекрасно знаєте, що я і в думках не мав на польський трон претендувати...

— Не знаю і знати не хочу! — відрізав коронний гетьман і грізно обернувся до бранців, та Наливайко заговорив якомога більш проникливо:

— Не гнівися на моїх побратимів, вони лише намагалися врятувати свого проводиря.

— Тоді чого ж тебе сюди принесло?! — поцікавився пан Жолкевський.

Матвій Шаула роздратовано пахкнув коротенькою люлькою.

— Я примчався благати тебе, пане Жолкевський, щоб ти припинив побоїще! Там же беззбройних убивають!!! Там таке коїться, що!..

Вільний отаман витягнув з піхов шаблю й поклав до ніг коронного гетьмана табору зі словами:

— Ось, пане Жолкевський, дивіться: віддаюся добровільно в руки вашої милості — лише зупиніть криваве побоїще!..

Полководець глибоко зітхнув і засмучено мовив:

— На жаль, я не маю сил щось вдіяти! Своєю завзятістю й непокорою, своїми богопротивними витівками ви викликали лютий гнів шляхетного панства. Тепер гнів цей повинен насититися холопською кров'ю, інакше його не вгамувати. Що ж стосується твоєї самозваної величності... Сам розумієш, Северине, відпустити тебе я тепер ніяк не можу. Хоча добровільну здачу в полон урахую й виявлю милість, забезпечу тобі та твоїм полоненим товаришам охорону.

Пан Жолкевський обернувся, різко мотнувши головою убік Наливайка, й наказав своїй охороні:

— Взяти його, зв'язати, очей не спускати! Стерегти уважніше від інших... і навіть уважніше від он того однорукого! Ці два бранці найважливіші.

Матвій Шаула роздратовано пихкнув люлькою і процідив крізь зуби:

— Даремно!!! Все це даремно!!!

Того травневого ранку в зруйнованому під час облоги Солоницькому таборі шляхта безжально порубала не тільки безліч повстанців, але й беззахисних жінок, дітей, старих. Дехто потонув у болоті, рятуючись від переслідувачів. Живими залишилися тільки ті, хто сховався під возами або перебував у далеких куточках табірного простору.

Пан Жолкевський виявився неспроможним зупинити цей спалах сліпої люті. Його скарга Сигізмунду ІІІ Вазі на недостойну жорстокість шляхти залишилася без уваги.

Що ж до козаків під проводом Криштофа Кремпського, що вирвалися зі справжнісінького пекла вже після початку артобстрілу, то за два дні переходу від Солоницького урочища вони зустрілися із запорожцями, яких Каспар Підвисоцький вів на допомогу наливайківцям. Довідавшись, що виручати більше нікого, вони разом повернулися на Запорозьку Січ.

Так завершилося героїчне повстання під проводом Северина Наливайка... Поки що доля його проводиря залишалася невизначеною.

— Прошу, ваша високосте!

Скрипнули товстелезні дубові двері, ледь відкрився прохід, уперед відразу прослизнув смолоскипник, щоб освітити дорогу високошляхетній відвідувачці. Окрім трьох охоронців, її супроводжував особисто начальник замкової охорони, готовий у будь–який момент прийти на допомогу особі королівської крові. Анна ступала повільно, уважно вибираючи місце на нерівній кам'яній підлозі, куди можна було поставити ногу без ризику посковзнутися.

Подейкують, що князь Острозький спочатку пропонував розмістити бранців у підвалах свого тутешнього замку, дотепер недобудованого. Але, ясна річ, нерозумно було розраховувати, що сейм погодиться на це: адже головний підбурювач голоти колись служив у пана Костянтина Василя сотником надвірної корогви. Усі розуміли, що князь Острозький — безумовно, людина спритна, і якщо його послухати, то обставини цілком можуть скластися найсприятливішим чином для втечі Наливайка з–під найсуворішої охорони. Тому від душі повеселившись над пропозицією старого пройдисвіта, сейм дружно вирішив ув'язнити мерзенних убивць в Уяздовському замку: так надійніше!

Або такий анекдотичний випадок. Говорять, нібито в перші ж дні після арешту цей мерзотник Наливайко написав листа самому імператорові Рудольфу ІІ, посилаючись на те, нібито останній подарував цьому бунтівникові особистий штандарт і дозволив звертатися по допомогу в будь–який скрутний час. Ясна річ, імператор висловив із цього приводу цілком зрозумілий подив, однак дивує інше: сам по собі факт звернення до Рудольфа ІІ. Схоже, цей Наливайко ціни собі не складе!.. А найбільш незвичайним є факт відповіді на подібне звернення!!! Пояснення може бути єдиним: Наливайко попросив про послугу людину, у якої багато років служив сотником надвірної корогви — князя Костянтина Василя, а вже той знісся з імператором й одержав від нього негативну відповідь.