— Навіщо прибув сюди?

— Викликаний до одного з ув’язнених. Це жінка, вона помирає…

— Ага, нарешті! Приїхав, дочекалися! — вартовий явно зрадів, ще якийсь час помудрував із запорами, потім розчахнув важкі, оббиті залізом ворота й звернувся до гостя: — Заходь, та швидше, бо непогода он як розігралася.

Священик не змусив себе довго вмовляти. Насамперед охоронець провів його в добре протоплене вартове приміщення. Коли приїжджий скинув плащ, то виявилося, що це стрункий парубок у наскрізь промоклому одязі. На вигляд йому було ледве більше двадцяти років, довге темно-русяве волосся струменіло до плечей великими локонами, а блакитні, ледь прищулені очі дивилися на вартового відкрито й довірливо.

— Та ти весь вимокнув! — сполошився охоронець. — Нумо хутко знімай свою рясу, я тебе у щось сухе перевдягну.

— Нам таке заборонено, — лагідно відповів гість. — Ось тримай, просуши хоча б оце.

Він віддав охоронцеві промоклий плащ, підійшов до грубки й простягнув змерзлі руки до її розігрітої стінки.

— Ну, як хочеш, — дещо ображено пробурчав вартовий і продовжив діловито: — То як же його звати?

— Кого?

— Ув’язненого, до якого ти приїхав, зрозуміло.

— Повторюю, це жінка. Невідома.

— Ага, єретичка, нумер четвертий, — кивнув охоронець і довірчим тоном повідомив: — Цю відьму весь наш гарнізон боїться. Подейкують, вона самого царя і його нащадків прокляла, отакої…

— Може, так, а може, й ні, — лагідно мовив диякон. — У всякому разі, який би страшний злочин вона не скоїла, ніхто не має права позбавляти її останньої сповіді.

— Маєш рацію, — неохоче погодився охоронець, замислено смикаючи довгого вуса. — Але ти, людино Божа, однаково будь із відьмою цією уважним. Подейкують, що єретичка ця дуже, дуже небезпечна…

— Неодмінно, — погодився диякон. — Тільки де ж перебуває ця сама єретичка, куди мені далі йти?

— Е-е-е, стривай-но, стривай! — погрозив пальцем вартовий. — Ти не підеш туди один, я сам проведу тебе.

— Але як же таїнство сповіді?..

— До єретички без нашого нагляду нікого пускати не можна, такий порядок! — охоронець випнув груди колесом, від чого набув надзвичайно поважного вигляду. — Й окрім того, без провідника тобі потрібної камери нізащо не розшукати. Тут тямуща людина потрібна.

— Ну, що ж… Якщо інакше не можна, тоді веди мене до ув’язненої.

— А ти вже відігрівся, преподобний?..

— Веди, вона на сповідь чекає.

Вартовий знизав плечима, підкрутив вуса й кинув коротко:

— Гаразд, тоді підемо зі мною.

Для початку він перевірив, чи надійно замкнені монастирські ворота, потім зачинив двері у вартове приміщення й озброївшись смолоскипом, попрямував до тюремного відділення. Священик йшов слідом за ним не відстаючи та з цікавістю розглядаючи на ходу величну споруду.

Монастир являв собою потужну п’ятикутну фортецю, оточену височезними товстими мурами, мав сім воріт і вісім веж. Споруда мала вигляд грізний і суворий, кутові вежі були з’єднані одна з одною критими переходами, де розташовувалися житлові й господарські приміщення.

Священик і вартовий перетнули внутрішній монастирський двір, проминули спочатку триглавий Успенський собор, потім п’ятиглавий Преображенський собор і Благовіщенську церкву, перш ніж пірнути в лабіринт коридорів в’язниці, прихопивши додатковий смолоскип. Важко було уявити, скільки похмурих таємниць зберігалося за холодними сірими стінами з безліччю залізних дверей! Годі й казати, моторошне місце…

Нарешті зупинилися біля невеликих дверцят. Охоронець погримів зв’язкою ключів, шукаючи потрібний, і заходився відкривати проіржавілий замок. Протяг, що гуляв тюремними коридорами, спробував загасити вогонь смолоскипа, чорні тіні й яскраві відблиски затанцювали на сирих стінах, низьких склепіннях і на земляній підлозі. Нарешті дверцята голосно заскрипіли і насилу розчахнулися, тоді тремтливе полум’я осяяло тісну кімнатку.

Камера «нумер четвертий» мала форму усіченої піраміди, що звужувалася від входу вглиб. У довжину приміщення мало близько трьох метрів, завширшки і заввишки біля входу — по два метри, у тупиковому кінці — по метру. У місці стику низької задньої стінки й стелі у товщі муру було прорубано малюсіньке віконце — втім, зараз роздивитися через нього бодай щось вже не було можливості через сутінки, що наступили. У кутку біля сирої стіни приткнулося залізне ліжко з ніжками, намертво вкопаними в підлогу. На цьому вбогому ложі на купі брудного ганчір’я обличчям до входу лежала сива жінка, бліда й виснажена. Кожному, хто подивився б на нещасну, ставало зрозумілим, що вона провела у в’язниці не місяці, а роки. Сірий одяг на змарнілому тілі нагадував безформний саван, пасма поплутаного волосся спадали на втомлене обличчя й величезні згаслі очі.

— Агов, до тебе тут прийшли, — тихо мовив вартовий, пропускаючи священика вперед. Зіщулившись на яскраве світло смолоскипа, єретичка ковзнула поглядом по фігурах прибульців і просипіла слабким застудженим голосом:

— Я знала, що колись до мене прийде священик, але все ж таки сподівалася, що сюди надішлють латинського падре, а не схизматика[5].

— Це неможливо, — коротко відрубав диякон і мимоволі кахикнув: дихати огидним спертим повітрям камери було неймовірно важко.

— Я вже упокорилася із цією думкою, — зітхнула ув’язнена. Диякон почав уважно вивчати її. Здається, не така вже й стара, як здавалося спочатку… Спокійне обличчя, м’який вкрадливий голос… Зовсім ані крапельки не схожа на страшну відьму!

— Залиш нас самих і не турбуй, допоки я не покличу тебе, — звернувся отець Димитрій до охоронця, водночас невідривно дивлячись у зіщулені, трохи червонуваті очі ув’язненої.

— Як завгодно, — з полегшенням зітхнув вартовий. Потім застромив смолоскип у подвійне кільце на стіні біля дверей. Подлубавшись у невеликій торбинці на паску, витягнув звідти свічковий недогарок, запалив його від смолоскипа й поспіхом вийшов геть, закривши за собою важкі металеві двері. Заскрипів ключ у замку, потім отець Димитрій почув, як кроки охоронця стишуються далеко в глибині коридора. Ще кілька хвилин він дослухався до тиші, що настала за дверима, поки не переконався: вони справді лишилися самі.

— Ви прийшли, щоб вислухати мою сповідь, святий отче? — порушила мовчанку жінка. — Це буде остання сповідь… хіба ж ні?..

Диякон гаявся з відповіддю. Він раптом злякався, що якимсь необдуманим словом зіпсує все. Тоді люди, що доручили йому настільки відповідальну місію, залишаться незадоволені виконавцем.

— Я вмираю, отче, я відчуваю: кінець вже близький. Що зараз потрібно від мене? — запитала ув’язнена у священнослужителя.

— Покайся в гріхах, раба Божа, і попроси у Всемилостивого прощення.

— Мені немає в чому каятися.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі жінки при цих словах. Вимовляючи їх, ув’язнена ледь помітно посміхнулася, вишкіривши зуби, що в невірному світлі смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священикові зробилося зле від цієї посмішки. Відчувши, як по спині пробіг холодок, він скрикнув:

— Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуєш, що тобі нема в чому каятися?

Почувши це, ув’язнена різко мотнула головою. Священик внутрішньо здригнувся, тому що її очі спалахнули криваво-вогненним світлом, хоча голос залишився вбивчо спокійним:

— Дурниця. Це сповідь, а не допит, тому я зовсім не маю звітувати про якісь надумані гріхи. Але якщо ви, отче, не розумієте цього, то я не бажаю вас більше бачити. Вертайтесь туди, звідки прийшли — до своєї благочестивої пастви… Ви мене зрозуміли?

Священик не відразу второпав, як відповісти на цей раптовий випад. Така зухвалість спантеличила і злякала його. Ув’язнена поводилася дивно — зовсім не так, як інші засуджені, котрих йому доводилося сповідувати. Обережність підказувала, що краще піти — а раптом відьма замислила зле?! Але диякон придушив у собі цей порив і вирішив залишитися до кінця.

— Покайся в гріхах, — повторив Димитрій, намагаючись нічим не видати свого хвилювання, і простягнув Марині великий срібний хрест. — Покайся і спокутуй гріхи свої, доки не пізно.