Не стримавши гніву, комендант аж загарчав від роздратування. Авжеж, зрозуміло: особливе розпорядження! Без нього на острів стороннього просто не перевезли б. Проте ж не дарма… ох, не дарма він був проти цієї затії!!! Справді, хіба мало святих людей жило в Соловецькому монастирі, щоб запрошувати сповідника з-за його меж!
І от будь ласка…
— Який дурень впустив учора до відьми чужого диякона?! — гаркнув комендант, напираючи грудьми на переляканого охоронця.
— Фока…
— Ну, я йому!.. І тобі!.. І тобі!.. — комендант по черзі тицьнув пальцем у груди кожному вартовому. — Ви що, хіба не розумієте, що вже ранок?!
— Розуміємо, але…
— Ви розумієте, пустоголові дурбелики, як довго затягнулася сповідь?! А нумо відімкніть двері камери номер чотири! Хутко!!!
Тремтливими руками охоронець ухопив зв’язку ключів, насилу відшукав потрібний, ледве відімкнув неслухняні двері.
Тієї ж миті загадкове світло, що струменіло з-під дверей, щезло. У напівмороку камери ледве можна було розрізнити мертву ув’язнену, застиглу на ліжку. Отець Димитрій лежав на підлозі, закинувши голову, а його осклянілі очі нерухомо дивилися в стелю.
Комендант перехрестився, підійшов ближче до священика, опустився на коліна, приклав вухо до його грудей і мовив з полегшенням:
— Слава Богові, він дихає!
Потім роздратовано звернувся до застиглих на порозі вартових:
— Ну, чого стоїте, як укопані?! Несіть його на свіже повітря, доки живий.
— Накажете відправити повідомлення до Архангельська?
— Зрозуміло. І коли сповідника на свіже повітря винесете, нехай один з вас за ченцями збігає…
Комендант мотнув головою убік ліжка з мертвою відьмою.
— Бачу, тут не обійшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.
Гримлячи підкованими чоботями, він вийшов з камери. Охоронці кинулися виконувати розпорядження начальства.
Діставшись до воріт фортеці, вершники спішилися, і козак постукав руків’ям батога у ворота. Всередині негайно загриміли кроки, в одній зі стулок на рівні очей розкрилося маленьке віконечко, і похмурий сонний голос прогарчав:
— Хто?..
— Я привіз затриманого до Старця, — пояснив козак.
Пішохідна хвіртка миттю відкрилася, і прибульці без подальших зволікань увійшли до фортеці. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривітно, провів їх довгим коридором і через фортечний двір до низенької прибудови, у вікні якої горіла товста воскова свіча. Постукавшись, охоронець увійшов туди сам. Із будівлі деякий час долинали приглушені голоси, нарешті вартовий визирнув відтіля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудові, доки Старцеві доповідатимуть про їхнє прибуття. Коней же було довірено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробігав поруч.
У прибудові було затісно. За маленьким столиком розмістився лисий дідок з величезною сплутаною бородою, що відстовбурчилася й усіляко йому заважала. Дідок відірвав погляд від книги, у яку щось записував при слабкому свічному світлі, кивнув гостям і заметушився, звільняючи лаву поруч із собою від купи пергаментних сувоїв.
— Сідайте. Мабуть, зголодніли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикує. Нічого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Мені це неначебто дозволено, я ж тутешній писар Матвій. Я весь час метушуся між черню й знаттю, верчуся-кручуся і з тими, і з іншими, бесіди веду, справи всякі вирішую… Сідайте!
Лисий дідок прочинив вікно й гукнув:
— Параско! Параско, у нас гості!..
— Зараз, зараз… — долинуло іззовні. За деякий час на порозі прибудови з’явилася пишнотіла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан і розкішну квітчасту хустку, невдоволено запитала:
— У чому річ?
— Гості в нас, кажу ж тобі! Принеси-но чогось попоїсти, вони з дороги зголодніли.
Красуня невдоволено пирхнула:
— Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…
— Та все неси, все! — роздратовано махнув рукою писар.
Молодиця принесла гостям казанок холодної каші й глечик молока:
— От! Це все, що є.
— А ложки?.. — набурмосився писар.
— Свої треба мати, — невдоволена Параска кинула на стіл дерев’яні баклуші[6]. — Оцим їжте, іншого немає.
Втім, ледве гості приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий і наказав прибульцям йти за ним. Приїжджі мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумівши, що й до чого, єхидно поцікавилася:
— То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пішла собі.
І поволі розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зітхнув і повернувся до свого столу.
Тим часом гості увійшли до Старця. Був він високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокійними, впевненими світлими очима, у яких світився ясний розум. Коли гості увійшли, Старець відірвався від читання якогось сувою. Якнайщільніше закутавшись у сіру вовняну накидку, він кивнув охоронцеві — той миттю вийшов геть. Тоді Старець повернувся до гостей і почав уважно розглядати їх.
Його кімната не відрізнялася особливою розкішшю й розмірами. Приміщення навіть здавалося надто просторим через майже повну відсутність меблів: лише попід далекою стіною стояли стіл, два стільці й невеличке різьблене крісло з високою спинкою.
— Ласкаво просимо, — нарешті прорипів владним голосом загадковий чоловік, якого іменували Старцем. — Я уважно слухаю.
— Я мав доправити заарештованого до вас, Старцю, — мовив козак. — А тепер дозвольте мені піти, оскільки завдання моє виконане.
— Прекрасно, — кивнув той, — можеш іти.
Козак вийшов. Затриманий запитально дивився на Старця.
— Що тебе бентежить, юначе? Сідай, розмова у нас не скора.
— Я не розумію, куди потрапив і з ким розмовляю? — неприховано обурився затриманий.
— Неважливо, Михайле… тебе, здається, саме так звуть?
— Так.
— Ну, отже, служу я в Розрядному приказі[7], звати мене Федором. До речі, про нашу розмову не повинна знати жодна жива душу. Домовились?.. І до речі, давай-но все-таки присядемо, бо я вже літній, а в ногах правди немає.
Федір почимчикував до далекої стіни, а там розташувався в кріслі. Михайло слухняно пішов слідом, опустився на стілець навпроти Старця й поцікавився:
— А що, хіба в мене є вибір — домовитися або?..
— Вибір є. Ти можеш мовчати й жити спокійно. А можеш по дурості пробовкнутися комусь про нашу розмову. Але отака кепська штукенція, Михайле: тільки-но це станеться, як ти разом з усією родиною без суду й слідства опинишся в холодній. І це ще в найкращому разі…
— Я зрозумів, — похмуро пробурмотів затриманий. — Що ж, давайте швидше закінчимо нашу розмову, оскільки…
— Але ж я сказав, що говоритимемо ми довгенько, тому наберися терпіння. До речі, обідом тебе нагодували?
— Писар наказав одній молодусі накрити нам стіл. Щоправда, вона не дуже квапилася, тому перекусити ми так і не встигли.
— От же ж нероба! — обурився Федір. — Добре, після розмови почастую обідом. Отже, почнемо…
Старець миттю зробився дуже серйозним, погляд його тепер був якимсь колючим:
— Розмова ця мала би відбутися із твоїм батьком — священиком Євлампієм. Але як ми довідалися, він нещодавно помер… Тож поговоримо з тобою. Отже, давним-давно, років двадцять тому твій батько дав притулок у себе чотирирічному маляті на ім’я Іван. Я розумію, що багато води відтоді витекло, але все ж таки спробуй згадати. Прошу тебе, це дуже важливо.
— Мій батько Євлампій за своє життя влаштував долю чималій кількості сиріт, — доволі сухо відповів Михайло. — Мабуть, я б ніколи й не згадав про це, але тепер можу відповісти точно: двадцять років тому покійний нині тато надав притулок тільки одному-єдиному хлопчикові. Звали його Тимофієм. Цього сироту наша родина ніколи не забуде…