— Куди це ти зібралася? — істерично закричала вона.

Ельжбету здивувала настільки несподівана поява: адже в дорозі мати весь час стогнала і скаржилася, як у неї все болить і як вона стомилася. Дядечко її тільки тим і заспокоював, що на них чекає смачна вечеря в затишному готелі. Здавалось, під впливом тих розмов мати втихомирилася. Ельжбета тим паче чекала вечері, оскільки розраховувала знов побачити їхнього рятівника…

Як раптом цей скандал! Чому?!

— Мамо, я збираюся повечеряти.

— Я не піду на вечерю в цьому жалюгідному готелі!

— Тоді я піду вечеряти з дядечком Вацлавом.

— Нікуди ти не підеш! Ні зі мною, ані тим паче без мене!

— Але ж, мамо, я голодна!..

— Нічого, голод — найкращий друг шляхетних дівчат! Ти ж не хочеш перетворитися на Марію, его ж?! — і мати кивнула головою у бік служниці.

— Ні, не хочу, — тихо прошепотіла Ельжбета.

— Тоді лягай спати! Негайно! І з кімнати не виходь ані на крок!

Ковтаючи мимовільні сльози, дівчина роздяглася й лягла у постіль. Барбара наблизилася до ліжка, сухо поцілувала дочку в щоку, прошепотіла:

— Спи, дитино, поїмо завтра ранком, — й загасила свічку.

Юрій миттєво підхопився з ліжка, бо у двері тихо постукали: це прийшов готельний слуга з водою. Немирич нашвидку освіжився, вдягнув чисту сорочку і спустився вниз. Друзі вже сиділи за столом і вечеряли.

– І давно ви тут? — поцікавився Юрій.

— Давненько… — відповів Андрій.

— А чого мене не дочекалися?

— Чекали, просто всі голодні… У кімнату постукали, а ти не відповідав, — пояснив Петро.

— А наші підопічні вечеряти вже приходили?

— Та ні, не було їх ще, — відповів Олександр, проте Петро заперечив:

— Був старий. Покрутився навколо нас, а потім утік кудись.

— Ну, то прийдуть пізніше, — заспокоївся Юрій. Хоча й дарма: ні матір, ні її чарівна дочка, ані дядько до вечері так і не вийшли. «Треба було їх ще тоді на вечерю запросити, щоб як слід зазнайомитися», — докоряв собі за тугодумство княжич.

Прокинувся Юрій на самому світанку, одразу ж спустився униз і спитав в хазяїна готелю про гостей, які прибули вчора. Але той тільки руками розвів і зітхнув тужливо. Виявляється, гості, про яких запитував месьє Немирич, прокинулися ще до світанку, нашвидку поснідали й полишили готель настільки поспішно, нібито їх сам нечистий наздогнати намагався. Та ще й заплатили обмаль…

— А як вони реєструвалися? — поцікавився Юрій і, чудово розуміючи причини невдоволення співбесідника, продемонстрував йому срібняка.

— Самі розбирайте карлючки цього скнари, якщо хочете… — пробурмотів господар готелю, забираючи монету й натомість підсовуючи юнакові книгу реєстрації постояльців. Юрій насилу розібрав, що там написано чи то «Лещ», чи «Леш». Почерк у старого буркотуна, який виявився ще і скнарою, був і справді нерозбірливий. Ото сімейка!..

Відтоді Юрій частково втратив розум. Весь вільний від навчання час (а нерідко й під час студіювання) він не міг думати взагалі ні про що інше — тільки про юну Ельжбету, красуню з ніжною напівпрозорою шкірою і чарівливими очима. Юнак невпинно корив себе за те, що не виявив достатньої рішучості й наполегливості, а тому не дізнався про дівчину все та одразу. Тепер же серце його було навіки розбите.

Втім, незабаром розсудливість все ж таки взяла гору, тоді Немирич вилив драму випаленої невизначеністю душі у своїй першій і останній у житті любовній поемі. Слухаючи цей шедевр, його старший товариш Кшиштоф Арцишевський делікатно натякнув, що таланти юнака явно лежать поза сферою любовної лірики. І цим зробив Немиричу найціннішу послугу: хоча княжич відреагував на нищівний висновок дуже бурхливо, але, не одержавши дружньої підтримки, поступово заспокоївся і знову повернувся до засвоєння різноманітних наук. Адже, власне, він і поїхав до Європи за знаннями, а не за ефемеридою кохання…

Протягом життя Юрій Немирич створив цілу низку теологічних праць, зокрема трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», а також уклав збірку молитов і гімнів для аріянських громад.

Особливе місце в його творчому спадку займає написаний латиною трактат «Discursus de bello Moscovitico ad illustrum Romanum Hojski Vlodimiriensem Capitaneum, affinem» («Розвідка про війну з московитами…»): хоча він був надрукований в Парижі аж 1634 року, проте писався саме тоді, коли Немирич завершував свої студії в Сорбонні. Це засвідчує, що юнак іще в ті часи відчував загрозу, яку становило Московське царство для Речі Посполитої. Поза сумнівом, Юрій розумів, що рано чи пізно справедливість своєї військової теорії доведеться випробувати на практиці…

Старший товариш Кшиштоф Арцишевський закликав юного княжича податися до Південної Америки: разом вони могли би спробувати, доклавши певних зусиль, розгорнути на тих землях социніянську колонію, а з часом, можливо, і цілу державу створити! Однак Немирич прагнув прожити життя на рідній землі. А отже, ще зі студентської лави вважав за краще готуватися до протистояння з московитами. Бо чим раніше почати, тим кращими будуть результати…

Іван Тарасьєвич[13] відсунув подалі купу дрібно пописаних паперів, трохи пом’яв у кулаці не надто довгу, зате пишну темно-каштанову бороду, втомлено відкинувся назад і притулився спиною до стіни хати. Він дуже не любив одержувати отакого штибу доручення, над одним з яких зараз сушив мозок. Ні, зрозуміло, це велика честь і все таке інше в тому ж роді. Та тільки як виконати завдання, якщо до кінця незрозуміло, яким чином до нього взагалі підступитися?! Це ж не посла в чужу землю призначити, це ж!..

Та-а-ак, завданнячко. І все на його приказ валять, тільки на його Посольський приказ. Спробував би хтось інший… так ні ж! Цар-батюшка наполягає: мовляв, твоя це справа, Іване Тарасьєвичу, і нічия більше. І не сперечайся, а краще подумай, як з дорученням упоратися.

От він і думає. Цілий тиждень думає, аж голова від болю репається. Надія й опора наша Михаїл Федорович[14] уже терпець втрачати почав: мовляв, що ж це таке, Іване Тарасьєвичу, на що це схоже?! Або тобі приказ Посольський очолювати набридло?! Мовляв, якщо так — ти скажи тільки, у мене на твоє місце одразу ж заміна знайдеться, а ти геть із царського двору підеш і надалі житимеш, як душі твоїй завгодно. Отакі справи…

Жартує государ, жартує щодо заміни швидкої. Ясна річ! Ну, припустимо, людину на місце Івана Тарасьєвича підшукати можна. Водночас, щоб людині цій вивчитися всім хитрощам та тонкощам справи — це скільки ж часу минути має?.. А втім, хтозна. Може, й не надто вже багато. Тому краще не ризикувати прихильністю государя, а…

У сінях щось грюкнуло, пролунали кроки, потім двері відчинилися, і в хату обережно зазирнув скуйовджений піддячий. Знаючи, що начальство нині дуже стурбоване, а тому не в дусі, він мовив обережно:

— До вашої милості, боярин Рєпнін[15] просяться…

— А-а-а, Борис Олександрович завітав! Так-так, зрозуміло, нехай заходить, і без зволікань.

Іван Тарасьєвич уже перестав сподіватися на Рєпніна-Оболенського, як раптом сьогодні… Невже допоможе?!

Річ у тім, що тиждень тому государ просто на засіданні думи запитав суворо дяка Посольського приказу: «А що можеш розповісти нам, Іване Тарасьєвичу, із приводу мого доручення? Нумо відповідай».

Коли ж Грамотін лише руками розвів, государ і вимовив оту саму фатальну фразу: «Якщо тобі, Іване Тарасьєвичу, приказ Посольський очолювати набридло, ти скажи тільки, у мене на твоє місце одразу ж заміна знайдеться. Ти ж собі геть із царського двору йди і надалі годуйся, як душі твоїй завгодно».