Отже, період щасливого везіння невдовзі змінився смугою тяжких страждань. І тоді прихильник миролюбної доктрини замислився над тим, чи варто ризикувати життям і проливати кров за такого короля, як Ян ІІ Казимир?! Адже Немирич прагнув зробити інше: власноруч збудувати земне царство справедливості…

Ще тільки в’їхавши до садиби, Юрій зрозумів: щось не так… Придивився до невеличкої юрби на чолі з коханою дружиною — а хто це поруч із нею?! Ага, он воно що!.. Втім, він уже приїхав, тож зараз усе з’ясується.

— Ну от я й повернувся, — мовив Немирич, легко зістрибуючи на землю і при цьому роблячи знак челядникам, шоб попіклувалися про коня. Далі озирнувся, кивнув почту: мовляв, ви також на сьогодні вільні. Потім лише наблизився до дружини, яка завмерла попереду всіх з лагідною посмішкою на милому личку.

— Ельжбето, кохана моя…

Вони не поцілувалися, тільки обійнялися доволі церемонно й не надто пристрасно (щоб не виставляти справжні почуття перед чужими очима). Тільки тут він нарешті кивнув синові, проте звернувся все одно до дружини, як до повноправної господині:

— А Томасик що тут робить?

— Батьку…

Хлопчина хотів наблизитися до тата, але, вловивши у його голосі невдоволення, завмер на місці.

— Тата! Тата плиіха!!! І-і-і!..

Маленька пустунка Барбара вирвалася від служниць і кинулась до батька. Юрій на бігу підхопив донечку на руки, поцілував, проте одразу ж по тому повернув найближчій зніяковілій служниці й повторив запитання:

— Ельжбето, все ж таки поясніть, чому наш син удома?

Немирич бачив, що хлопець хотів розповісти про все сам, тому суворо позирнув на нього: мовляв, нехай відповідає матір, як господиня.

— Я гадала, що настали небезпечні часи, тому наказала забрати Томасика з Кисилина. Краще, щоб тепер ми всі разом зібралися, ніж він у школі, а ми тут без нього.

Саме на таке пояснення Юрій і сподівався.

— Батьку, я…

Було очевидно, що хлопчину збентежило прохолодне ставлення тата.

— Не будьте настільки вже суворим до свого любого синочка, — нарешті не втерпіла Ельжбета. Юрій розумів, що дружина має рацію. Звісно, Томасик вже не маленький хлопчик, тому Немирич намагався поводитись із сином, як з дорослим. Проте дитина — це все ж таки дитина…

— Ну що ж, підійди, — мовив він значно м’якше. Опустивши очі додолу, Томасик наблизився до батька, вони нарешті обійнялись. Потім Немирич попрямував у глиб ошатного будинку, дружина у супроводі покоївки й син пішли за ним. Челядники розійшлися у справах, включаючи служниць із маленькою Барбарою. Всі без зайвих настанов розуміли: якщо за нинішньої ситуації їхній пан повернувся після терміново скликаного сейму, він говоритиме насамперед із сім’єю, а вже потім і з рештою. Тільки літній Самійло на правах одного з найстаріших челядників родини Немиричів пішов за ними й у найбільш недоречний момент спитав:

— То що накажете, пане, подавати обід чи як?..

— Згодом, Самійло. Зараз обідати невчасно.

Челядник пішов геть, подумки дивуючись, з якого це дива обід може бути невчасним. Юрій же привів усіх до вітальні, власноруч причинив двері, попередньо перевіривши, чи не пішов за ними той-таки Самійло. І тільки після того звернувся до сина ласкаво:

— Томасику, любий мій, вибач, що на людях я змушений виявляти до тебе суворість. Просто ти колись успадкуєш всю мою маєтність, тому не маєш демонструвати перед чужими очима слабкість. Тоді як сьогодні…

Тепер він звернувся до Ельжбети:

— Серденько моє! Чудово розумію жіноче прагнення зібрати родину разом у скрутний час. Проте ситуація не настільки загрозлива, щоб відривати нашого Томасика від навчання у Кисилині.

— Але ж!..

— Ельжбето, кохання моє! Можу лише ще раз повторити вам: ситуація аж ніяк не загрозлива. Ну хіба раніше не бувало козацьких бунтів?!

— Але мені чомусь лячно, дуже лячно!..

— Ельжбето, кохання моє! Припиніть це, прошу.

— Гаразд, як скажете.

Дружина закусила губу і відвернулася. Ясна річ, переляк і відчуття небезпеки нікуди не поділися, проте собою вона оволоділа. Ну, нехай хоч би так…

— А ти, Томасику? Чи зрозумів мене?

— Так, батьку, зрозумів.

— От і добре. А тепер, коли вам усе зрозуміло, ще раз запевняю: все буде добре, все владнається вже найближчим часом.

— Щось мені підказує…

— Ельжбето! Знов?..

Дружина вмить замовкла. Юрій подивився на неї з докором. Що з нею сталося, справді?! Що за дурниці їй віщує оте жіноче серце?! Тільки-но пообіцяла припинити безглузду істерику — і ось, будь ласка, знов!

— Ельжбето, люба моя, ще раз закликаю вас до спокою й розсудливості. Ну справді, нічого страшного не сталося! Ну почубилися Богдан Хмельницький і Даніель Чаплинський. Ну втік один з них на Запорозьку Січ. Ну почав розсилати звідти листи й відозви скрізь і всюди. Повторюю: щось подібне ставалося вже десятки разів! І щоразу все вирішувалось на краще. Вирішиться й тепер.

Немирич замовк, перевіряючи, яке враження справили його слова на дружину. Ельжбета ж навіть тепер не подивилась чоловікові прямо в очі. Отже, все ще не вірить. Ох уже ці жінки з їхніми жіночими серцями й дурними передчуттями!..

— Сейм постановив вислати на розгром бунтівника Хмельницького тридцять тисяч добірних вояків.

— Тридцять тисяч! Овва!..

Це Томасик вигукнув, не приховуючи захвату. От в чому полягає різниця між чоловіком і жінкою: він ще хлопчик неповнолітній, проте розуміє незбориму силу тридцятитисячного воїнства. Тоді як доросла жінка на подібні речі не реагує зовсім.

— Так, синочку, тридцять тисяч. І поведуть їх у бій наші найкращі полководці: великий гетьман Потоцький та польний гетьман коронний Калиновський.

— Ух ти!!! Це ж чудово!..

— Ще б пак, синочку, ще б пак! Перед такою силою ніхто не встоїть.

— А ви?..

Тепер Ельжбета нарешті дивилась невідривно в очі чоловікові.

— Серце моє, ви про що?

Він і справді не зрозумів запитання дружини.

— Ви що робитимете?

— Те, що й належить у подібній ситуації: збиратиму посполите рушіння[31] у Київському й Волинському воєводствах.

— Тобто вже зараз…

— Ні-ні, Ельжбето, ви не зрозуміли. Воювати зараз у перших лавах я не піду. Ті тридцять тисяч, про які я щойно сказав, — це лише передові війська.

— Тоді навіщо вам збирати посполите рушіння?

— По-перше, моя люба дружинонько, не тільки мені. Різні полковники збиратимуть посполите рушіння у різних воєводствах — так вирішив сейм. По-друге, не сумнівайтесь, що наші незрівнянні полководці Потоцький і Калиновський розіб’ють передові загони бунтівників.

— Але тоді…

В очах Ельжбети читалася надія, що на тому все окошиться, посполите рушіння загалом не знадобиться, й її коханому чоловікові не доведеться вгрузати у небезпечні військові справи.

Ох ці вже жінки!..

— Але тоді, моє кохання, доведеться виловлювати дрібну дичину — окремих «зайців», які дременуть від козаків після їхньої поразки. Оцим і займатиметься наше посполите рушіння. Й я у тому числі.

— Тільки цим?..

— Тільки цим, моє серденько.

– І не більше?

— Слово шляхтича! Більше того: я не одразу поїду скликати посполите рушіння: спочатку проведу з вами вдома цілий тиждень, лише потім.

— Так вирішив сейм?

— Так вирішив сейм. Бо нема чого квапитися.

— Дякую, мій ненаглядний.

На обличчі Ельжбети сяйнула посмішка. Вона з полегшенням зітхнула, підійшла упритул до чоловіка, рвучко обійняла та поцілувала його, не зважаючи на присутність майже дорослого сина. Томасик теж лагідно посміхнувся, потім хитро примружився.