Отже, період щасливого везіння невдовзі змінився смугою тяжких страждань. І тоді прихильник миролюбної доктрини замислився над тим, чи варто ризикувати життям і проливати кров за такого короля, як Ян ІІ Казимир?! Адже Немирич прагнув зробити інше: власноруч збудувати земне царство справедливості…

Частина ІІ

Блукання між трьома державами

Глава 8

Зборівська катастрофа

Головний маєток Юрія Немирича — Горожки, квітень 1648 року

Ще тільки в’їхавши до садиби, Юрій зрозумів: щось не так… Придивився до невеличкої юрби на чолі з коханою дружиною — а хто це поруч із нею?! Ага, он воно що!.. Втім, він уже приїхав, тож зараз усе з’ясується.

— Ну от я й повернувся, — мовив Немирич, легко зістрибуючи на землю і при цьому роблячи знак челядникам, шоб попіклувалися про коня. Далі озирнувся, кивнув почту: мовляв, ви також на сьогодні вільні. Потім лише наблизився до дружини, яка завмерла попереду всіх з лагідною посмішкою на милому личку.

— Ельжбето, кохана моя…

Вони не поцілувалися, тільки обійнялися доволі церемонно й не надто пристрасно (щоб не виставляти справжні почуття перед чужими очима). Тільки тут він нарешті кивнув синові, проте звернувся все одно до дружини, як до повноправної господині:

— А Томасик що тут робить?

— Батьку…

Хлопчина хотів наблизитися до тата, але, вловивши у його голосі невдоволення, завмер на місці.

— Тата! Тата плиіха!!! І-і-і!..

Маленька пустунка Барбара вирвалася від служниць і кинулась до батька. Юрій на бігу підхопив донечку на руки, поцілував, проте одразу ж по тому повернув найближчій зніяковілій служниці й повторив запитання:

— Ельжбето, все ж таки поясніть, чому наш син удома?

Немирич бачив, що хлопець хотів розповісти про все сам, тому суворо позирнув на нього: мовляв, нехай відповідає матір, як господиня.

— Я гадала, що настали небезпечні часи, тому наказала забрати Томасика з Кисилина. Краще, щоб тепер ми всі разом зібралися, ніж він у школі, а ми тут без нього.

Саме на таке пояснення Юрій і сподівався.

— Батьку, я…

Було очевидно, що хлопчину збентежило прохолодне ставлення тата.

— Не будьте настільки вже суворим до свого любого синочка, — нарешті не втерпіла Ельжбета. Юрій розумів, що дружина має рацію. Звісно, Томасик вже не маленький хлопчик, тому Немирич намагався поводитись із сином, як з дорослим. Проте дитина — це все ж таки дитина…

— Ну що ж, підійди, — мовив він значно м’якше. Опустивши очі додолу, Томасик наблизився до батька, вони нарешті обійнялись. Потім Немирич попрямував у глиб ошатного будинку, дружина у супроводі покоївки й син пішли за ним. Челядники розійшлися у справах, включаючи служниць із маленькою Барбарою. Всі без зайвих настанов розуміли: якщо за нинішньої ситуації їхній пан повернувся після терміново скликаного сейму, він говоритиме насамперед із сім’єю, а вже потім і з рештою. Тільки літній Самійло на правах одного з найстаріших челядників родини Немиричів пішов за ними й у найбільш недоречний момент спитав:

— То що накажете, пане, подавати обід чи як?..

— Згодом, Самійло. Зараз обідати невчасно.

Челядник пішов геть, подумки дивуючись, з якого це дива обід може бути невчасним. Юрій же привів усіх до вітальні, власноруч причинив двері, попередньо перевіривши, чи не пішов за ними той-таки Самійло. І тільки після того звернувся до сина ласкаво:

— Томасику, любий мій, вибач, що на людях я змушений виявляти до тебе суворість. Просто ти колись успадкуєш всю мою маєтність, тому не маєш демонструвати перед чужими очима слабкість. Тоді як сьогодні…

Тепер він звернувся до Ельжбети:

— Серденько моє! Чудово розумію жіноче прагнення зібрати родину разом у скрутний час. Проте ситуація не настільки загрозлива, щоб відривати нашого Томасика від навчання у Кисилині.

— Але ж!..

— Ельжбето, кохання моє! Можу лише ще раз повторити вам: ситуація аж ніяк не загрозлива. Ну хіба раніше не бувало козацьких бунтів?!

— Але мені чомусь лячно, дуже лячно!..

— Ельжбето, кохання моє! Припиніть це, прошу.

— Гаразд, як скажете.

Дружина закусила губу і відвернулася. Ясна річ, переляк і відчуття небезпеки нікуди не поділися, проте собою вона оволоділа. Ну, нехай хоч би так…

— А ти, Томасику? Чи зрозумів мене?

— Так, батьку, зрозумів.

— От і добре. А тепер, коли вам усе зрозуміло, ще раз запевняю: все буде добре, все владнається вже найближчим часом.

— Щось мені підказує…

— Ельжбето! Знов?..

Дружина вмить замовкла. Юрій подивився на неї з докором. Що з нею сталося, справді?! Що за дурниці їй віщує оте жіноче серце?! Тільки-но пообіцяла припинити безглузду істерику — і ось, будь ласка, знов!

— Ельжбето, люба моя, ще раз закликаю вас до спокою й розсудливості. Ну справді, нічого страшного не сталося! Ну почубилися Богдан Хмельницький і Даніель Чаплинський. Ну втік один з них на Запорозьку Січ. Ну почав розсилати звідти листи й відозви скрізь і всюди. Повторюю: щось подібне ставалося вже десятки разів! І щоразу все вирішувалось на краще. Вирішиться й тепер.

Немирич замовк, перевіряючи, яке враження справили його слова на дружину. Ельжбета ж навіть тепер не подивилась чоловікові прямо в очі. Отже, все ще не вірить. Ох уже ці жінки з їхніми жіночими серцями й дурними передчуттями!..

— Сейм постановив вислати на розгром бунтівника Хмельницького тридцять тисяч добірних вояків.

— Тридцять тисяч! Овва!..

Це Томасик вигукнув, не приховуючи захвату. От в чому полягає різниця між чоловіком і жінкою: він ще хлопчик неповнолітній, проте розуміє незбориму силу тридцятитисячного воїнства. Тоді як доросла жінка на подібні речі не реагує зовсім.

— Так, синочку, тридцять тисяч. І поведуть їх у бій наші найкращі полководці: великий гетьман Потоцький та польний гетьман коронний Калиновський.

— Ух ти!!! Це ж чудово!..

— Ще б пак, синочку, ще б пак! Перед такою силою ніхто не встоїть.

— А ви?..

Тепер Ельжбета нарешті дивилась невідривно в очі чоловікові.

— Серце моє, ви про що?

Він і справді не зрозумів запитання дружини.

— Ви що робитимете?

— Те, що й належить у подібній ситуації: збиратиму посполите рушіння[31] у Київському й Волинському воєводствах.

— Тобто вже зараз…

— Ні-ні, Ельжбето, ви не зрозуміли. Воювати зараз у перших лавах я не піду. Ті тридцять тисяч, про які я щойно сказав, — це лише передові війська.

— Тоді навіщо вам збирати посполите рушіння?

— По-перше, моя люба дружинонько, не тільки мені. Різні полковники збиратимуть посполите рушіння у різних воєводствах — так вирішив сейм. По-друге, не сумнівайтесь, що наші незрівнянні полководці Потоцький і Калиновський розіб’ють передові загони бунтівників.

— Але тоді…

В очах Ельжбети читалася надія, що на тому все окошиться, посполите рушіння загалом не знадобиться, й її коханому чоловікові не доведеться вгрузати у небезпечні військові справи.

Ох ці вже жінки!..

— Але тоді, моє кохання, доведеться виловлювати дрібну дичину — окремих «зайців», які дременуть від козаків після їхньої поразки. Оцим і займатиметься наше посполите рушіння. Й я у тому числі.

— Тільки цим?..

— Тільки цим, моє серденько.

– І не більше?

— Слово шляхтича! Більше того: я не одразу поїду скликати посполите рушіння: спочатку проведу з вами вдома цілий тиждень, лише потім.

— Так вирішив сейм?

— Так вирішив сейм. Бо нема чого квапитися.

— Дякую, мій ненаглядний.

На обличчі Ельжбети сяйнула посмішка. Вона з полегшенням зітхнула, підійшла упритул до чоловіка, рвучко обійняла та поцілувала його, не зважаючи на присутність майже дорослого сина. Томасик теж лагідно посміхнувся, потім хитро примружився.

вернуться

31

 Шляхетське ополчення.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: