Принаймні Немирич уже починав потроху сумніватися в цьому, бо з побудовою під шведським заступництвом царства справедливості, керованого прогресивними законами на кшталт голландських, м’яко кажучи, складалося не надто добре.

Зокрема, можна було сподіватися, що, ламаючи хребта Речі Посполитій, розтоптавши її гордовиту пиху, повелитель протестантської Швеції насамперед поставить на місце тутешню католицьку церкву. Принаймні социніяни з явним нетерпінням очікували, коли ж нарешті воно станеться. Очікував разом з усіма й Немирич. Очікував, сподіваючись, що відродження їхньої попраної віри аріянської відродить до життя і його самого…

Адже після безглуздо-трагічної загибелі старшого синочка Юрій не оговтався й досі. Ніщо не могло його втішити: ні народження молодшого сина Теодора (ну як тут не згадати старозаповітне «Бог дав, Бог прибрав»?!), ні кохання чарівної дружини Ельжбети, ані успішне прирощування маєтності. Чим далі, тим палкіше Немирич звинувачував у тій жахливій біді социніянську громаду Кисилина. Дійшло навіть до серйозної сварки: Юрій вважав, що кисилинські социніяни загрузли у моральному занепаді, тому на них почали валитися біда за бідою. Тому й синок його улюблений загинув, бо чиста душа втрапила у «грішне» оточення. Социніяни ж відповідали, що Немирич від горя з’їхав з глузду, не інакше…

Як би там не було, та Юрій полишив братів по вірі сам на сам з «чесними любельськими месниками». І навіть із прихованим задоволенням спостерігав за тим, як після кількох дрібних сутичок кисилинську школу закрили, а окремих социніян примусили або покаятися у гріхах та показово перейти у католицтво, або ж назавжди залишити місто.

Раніше Немирич сприяв «польським братам», жертвував аріянській громаді чималі кошти, а тій клятій школі — землю. Якщо його любий Томасик пішов із цього неправедного світу, чом же мають благоденствувати вони — кисилинські социніяни?! І навіщо йому захищати цих безладних безвідповідальних нехлюїв?! Нехай тепер потерпають…

Але Шведський потоп змінив геть усе. Ця недолуга війна виникла абсолютно несподівано, як-то кажуть, на рівному місці. В 1653 році Річ Посполита і Королівство Шведське мали укласти двосторонню союзницьку угоду. Ніщо не віщувало майбутньої біди… Аж раптом в процесі узгодження тексту з’ясувалося, що у преамбулі після перерахування титулів шведської королеви Христини I словесна формула «і таке інше» повторюється двічі, а після перерахування титулів польського короля Яна ІІ Казимира — тричі!!!

Здавалось би, дрібниця, незначуща помилка писаря, виправити яку неважко… Проте шведські дипломати так не вважали: вони угледіли у цьому прецеденті спробу шановної (поки що) польської сторони принизити гідність шановної (безумовно) шведської сторони! Тим паче, шведську корону носила жінка, а ображати королеву — це, можна сказати, подвійна підлість!!! Тому шведські дипломати написали своїм польським колегам дуже розлогого і дуже уїдливого листа, найвишуканіші латинські фрази якого від першої до останньої мали подвійний сенс.

Прочитавши листа, гонорові польські дипломати мало не оскаженіли від люті. З відповіддю також не забарилися… Чим далі розгорявся скандал, тим відвертішими ставали взаємні образи. Про початковий намір укласти союзницький договір обидві сторони вже забули. Коли королеву Христину змінив на троні її брат Карл Густав, ображена Швеція розпочала вже відверту підготовку до війни: дуже вже йому закортіло приміряти ще й польську корону!

Якщо королі почали чубитися, виборюючи один в одного право на польський трон, як же їхнім підданим утриматися від з’ясування стосунків? Звісно, брати социніяни, чиї права були неодноразово й нагло потоптані, масово перейшли на бік шведських загарбників, сподіваючись дочекатися справедливості від нової сили. Та хіба ж Карл Густав Шведський почує розрізнені голоси окремих шляхтичів?! Їм конче потрібен був делегат, який би авторитетно презентував їхню громаду на найвищому рівні.

Хоча за Зборівським миром Київське воєводство відійшло до Гетьманщини, й полковник посполитого рушіння Немирич втратив посаду підкоморія київського, однак він і досі зберігав за собою місце у сеймі як один з найзаможніших магнатів. А отже, зберігся й авторитет. Тому не зважаючи на теперішнє прохолодне ставлення пана полковника, социніяни все ж наважились надіслати до Немирича цілу депутацію.

Мабуть, він би не піддався на вмовляння, якби не Ельжбета. Після загибелі Томаса дружина місця собі не знаходила аж до самісіньких пологів. А потім у неї з’явився новий об’єкт для турботи — маленький Теодорик. Звісно, Юрій розумів, що це природно, що так і мусить бути, бо немовля потребує насамперед материнської ласки й опіки. Та все одно в його очах підвищена увага до сина молодшого означала зраду пам’яті про синочка старшого — про свого улюбленця Томасика. І чим далі Ельжбета заглиблювалася в роль люблячої матусі, тим міцніший мур непорозуміння виростав між нею й чоловіком.

Тепер, після трагічної загибелі найстаршої дитини, вони, колись закохані до глибини душі, щасливі та взаємно приязні, майже не розмовляли. Проте коли навідалася депутація братів-социніян, дружина раптом виявила інтерес до клопотань незваних гостей. А пізно увечері, коли пан полковник усамітнився перед каміном у своєму кабінеті, Ельжбета без жодного попередження увійшла до нього і доволі прохолодно мовила:

— Допоможіть їм, прошу! Відгукніться, підтримайте їхні заклики хоч би в ім’я тих стосунків, що були колись між нами.

Немирич аж здригнувся від несподіванки: адже перед цим розмірковував, варто чи не варто примикати до шведів та як використати у цих маневрах социніянську депутацію? Звідкіля дружина довідалася про його думки?..

Але прочитавши у стомлених чоловікових очах німе запитання, Ельжбета тільки підібгала губи й додала:

— Заради колишнього нашого кохання знову прошу: допоможіть прохачам, підтримайте їх! Не намагайтеся дізнатись, як я здогадалася про ваші думки. Це насправді несуттєво. Просто зробіть саме так, як я прошу. Ви ж можете… і в глибині душі навіть хочете допомогти нашим одновірцям.

Сказала — й полишила кабінет.

Хтозна, які струни в чоловічій душі зачепила пані Ельжбета тими скупими словами, та все ж ніде правди діти: ставлення Юрія до социніян відчутно змінилося. Наступного дня він вислухав їх вже доволі прихильно. Більш того, погодився пристати на їхній бік. Дійсно, чом би не пошукати правди у короля шведського, якщо король польський виявляє безсилля?..

Як вирішив, так і зробив. Опинившись у таборі Карла Густава, Немирич тільки виграв, бо з полковника посполитого рушіння його підвищили до генерал-майора кавалерії. До того ж король знайшов час для того, аби особисто прийняти настільки визначного перебіжчика. Вони бесідували цілу годину, після чого у Юрія склалося стійке враження: попри зверхньо-бридливий вираз обличчя, Карл Густав — людина справедлива та чуйна. Він не тільки ставиться з величезною симпатією до всього Польського братства социніян, але й готовий посприяти особисто Немиричу з реалізацією його задумів щодо царства справедливості, яке житиме за прекрасними збалансованими законами.

— Так, генерале, кажу вам чисту правду: цю війну я затіяв заради торжества справедливості, бо то єдина гідна підстава, яка виправдовує кровопролиття й насильство над людьми. Проте інакше правда не переможе. Отже, мушу воювати, просто мушу, генерале!.. Та й усі мусять, якщо чесно, хіба не так?..

Немирич надавав дуже великого значення цим словам його королівської величності. Карл Густав мав рацію: проливати кров, переривати людські життя, винищувати цілі міста варто лише заради справедливості — от у чім розгадка війни як суспільного явища! Тому Потоп — війна справедлива. А якщо гордовита Річ Посполита щосили опирається торжеству правди Божої та справедливості людської, то й не треба жаліти її.

Справді, Річ Посполита заросла гріхом, немовби недоглянутий город бур’яном — тож треба її добряче виполоти! Якщо Всевишній відвів роль «городників» шведам, нехай так! Рано чи пізно на цій землі торжествуватиме справедливість, і Немирич разом з усіма дочекається цього радісного моменту. Ніхто, ніщо й ніколи не замінить йому померлого синочка Томасика, тож він забуде про особисте людське батьківське щастя. Натомість мрії про майбутнє царство справедливості, можливо, нарешті все ж таки втіляться у життя? Як-то кажуть, Бог дав, Бог узяв…