Проте на зморшкуватому обличчі було написано стільки непідробного смутку і жалю, що це мимоволі розчулило Немирича, й він завмер мовчки, очікуючи пояснень. Смішно й водночас якось безпорадно смикнувши сивими кошлатими бровами, козак попрохав:

— Ясновельможному пану гетьману дуже зле, тому будь ласка, не треба його турбувати понад міру…

— Подібні речі я й без твоїх зауважень розумію, — зітхнув Немирич, водночас невдоволеним порухом плеча струшуючи з нього важку долоню. — Тим паче, про стан ясновельможного гетьмана мене вже попереджали.

— А-а-а… Ну, то й добре, якщо так. Тоді вибачайте.

Козарлюга зажурено кивнув, знов ворухнув кошлатими бровами і пробурмотів у пишні вуса:

— Панству що — панство приходить сюди і йде знов. А мені на все це дивитися, мені потім відпоювати пана гетьмана цілющими настоянками, до тями приводити… Бо він для вас — усе суще, нічого ви без свого гетьмана не зможете зробити. Але ж пожаліли би його краще, він же на всіх на вас сам-один!.. Отут мені крається, отутечки!!!

Козак стукнув себе дужим кулаком у груди.

— Можна нарешті все ж таки пройти? — спитав Юрій доволі-таки м’яко, без жодної нотки гніву у голосі. Адже попри абсолютно непоштиву поведінку старого, бажання добряче висварити його чомусь не виникало. Можливо, тому, що цієї миті Немирич згадав свого старого челядника Самійла: той би в подібній ситуації, мабуть, повівся так само — доглядав би хворого господаря пильно й самовіддано, сварив би навіть дуже поважних і шляхетних відвідувачів…

— Та проходьте! Звісно, проходьте. Я ж лише з кращих міркувань про нашого ясновельможного пана гетьмана, і більш нічого.

Немирич не відповів на це виправдовування, тільки кивнув та увійшов у двері. Одразу в ніс вдарили різкі пахощі висушеного зілля. Він мимоволі озирнувся довкола й побачив, що розтертим на порох сухим листям та травою була рясно притрушена вся підлога гетьманської опочивальні. Здається, так православні схизматики роблять на Зелені свята — але ж Трійця давно проминула… Мабуть, просто повітря у кімнаті тяжко хворого таким чином оздоровлює старий служник.

— Хто це… хто там прийшов? Я чекаю на князя Немирича.

— Це саме я, ясновельможний пане гетьмане.

— А-а-а… Ну, тоді… тоді підходь побли…

Той, хто лежав під товстими ковдрами на величезному ліжку, раптом захлинувся повітрям на півслові. Деякий час він відсапувався, а потім забурмотів слабким голосом, постійно запинаючись:

— Зле мені, Немиричу. Дихати… важко… Зір щось зовсім… притупився… Зовсім… І не тільки… зір… Слабкість… клята. Заслаб я. Геть зовсім… заслаб. І тебе… не бачу. Зовсім. Тож підійди. Ближче підійди.

Юрій наблизився до узголів’я ліжка й завмер, здивований. Якби не їхня попередня зустріч кількарічної давнини, він нізащо не упізнав би у цьому літньому чоловікові з розсіяним поглядом потьмянілих очей, з рясно спітнілим чолом і прилиплою до нього коротенькою, якоюсь смішною й навіть жалюгідною чупринкою гордовитого полководця-переможця, якого бачив у Зборівському замку. Аж дивно, як іноді змінюється людина під час тяжкого занедужання!

— Чи ми вже колись… колись раніше… чи зустрічалися? — між тим прорипів хворий.

— Так, у Зборові на укладанні й підписанні миру.

— У Зборові…

На мить тьмяні очі спалахнули жвавим вогником, потім хворий мовив:

— Так, це була… була перемога… добра… наша перемога. Але ти… тоді ти був… серед поляків. На іншому боці. Хіба ні?

— Саме так, того разу я бився на боці короля Яна Казимира.

— Так, так… пригадую. Мені… мені розповідали. Вже потім…

— Що саме розповідали? — здивувався Немирич.

— Як у таборі… як шляхта злякалася… Як паничі… поховались… попід возами. А король даремно… намагався вигнати їх… звідти… з-під возів. А ти йому… ти допоміг… королю…

Хворий запосміхався, але знов задихнувся й почав немилосердо кашляти. Двері кімнати прочинилися, іззовні зазирнув старий козарлюга, спочатку ковзнув докірливим поглядом по відвідувачу (от, мовляв, я ж просив!), потім подивився на господаря. Та варто було гетьманові слабко махнути долонею, як служник зник за дверима.

— Не ображайся, — Хмельницький слабко мотнув головою у бік дверей. — Він… він піклується… переймається… занадто.

— Я розумію, — кивнув Юрій. — У мене самого є такий же старий відданий челядник. Та й у кожного, мабуть, є.

— Мабуть…

Трохи помовчали, потім заговорив гетьман:

— Отже, мені… мені розповіли, як ти… як разом із королем… погнав шляхту… битися… З нами битися. Погнав…

— Було й таке.

Немирич потупив очі, тож Хмельницький одразу спитав:

— Стидаєшся вибору?.. Того вибору… що проти нас…

— Ні, ясновельможний, не стидаюсь.

— А чому ж?..

— Мені соромно за боягузтво, виявлене у тій битві деякими шляхтичами, — Юрій презирливо скривив губи й додав: — Ну, якщо навіть твій табір обстрілювати почали, що з того? Ех-х-х!..

— Еге ж… Зрозуміло. Але я… не пам’ятаю… геть не пам’ятаю… як ти… на підписанні… договору. Ти був там?

— Звісно, що був. І тебе я бачив, як ти, ясновельможний…

— Гаразд… годі.

Немирич слухняно замовк, тоді Хмельницький продовжив:

— Спочатку поляки… потім шведи. Тепер до нас… Хочеш до нас? Приєднатися… хочеш?

— Авжеж хочу, ясновельможний! Тому і прийшов зараз до тебе.

— Чому?

— Про що ти хочеш дізнатися, ясновельможний?

— Чому хочеш… від шведів до нас?.. Чому?

— Справедливості я шукаю, гетьмане.

Й не очікуючи нових запитань від хворого, якому важко було навіть одне-єдине слово вимовити, Юрій пояснив якомога коротше:

— Знаю я, що цей світ несправедливий, авжеж. Я не маленький наївний хлопчик, щоб тішитися ілюзіями з цього приводу. Багато чого у житті бачив… Але ж якщо Святий Бог керує нашим життям — так бути просто не може! Адже Бог справедливий — чом же тоді керований ним земний світ настільки неправедний?!

Отож я й подумав… колись давно подумав, ще в молоді роки… Бог — Він хоч і справедливий, але… Але ж перший чоловік Адам з дружиною своєю Євою стали на шлях гріха добровільно — тож тепер Бог і чекає, доки люди самі, своєю волею візьмуться побудувати царство справедливості на неправедній землі. Природно, зробити таке можна не будь-де, а лише під заступництвом величного земного правителя, який і сам найбільше прагне справедливості.

— От тому ти й шукаєш…

Навіть після такої коротенької фрази у гетьмана знов збилося дихання. Скориставшись цим, Немирич продовжив:

— Так, немає серед людей абсолютних праведників — усі ми грішники! Усі, включаючи царів і королів. Та можна ж відшукати найбільш праведного навіть поміж них!.. Отож я й шукав. Спочатку думав, що царству справедливості судилося вирости на землях Речі Посполитої в одній з тамтешніх аріянських общин.

— Ти теж аріянин? — швидко спитав Хмельницький.

— Так. Проте тут я вочевидь помилився.

— Чому?..

— Бо як заведено у нас, віддав свого старшенького синочка на виховання в одну з наших аріянських шкіл, долею якої постійно опікувався, жертвував чималі гроші, а там…

Юрій проковтнув грудку, що несподівано підкотилась до горла, й докінчив:

— А там, у цій школі, синочка мого не вберегли, й він загинув абсолютно безглуздою смертю. І тепер я, правду кажучи, багато до чого у житті збайдужів — бо для кого жити, як немає на світі мого старшенького?

— Співчуваю… — прохрипів гетьман. — Як він загинув?

— З коня впав, в’язи скрутив.

— Мій старшенький синок… мій улюбленець… загинув також[41]. Але то була війна… оборона фортеці…

– І я тобі співчуваю, ясновельможний гетьмане.

— А як… як звали?.. його?..

— Томасом.

— А мого Тимошем. Схожі імена… хіба ні?

— Схожі, ясновельможний гетьмане, схожі! Просто мій Томасик був ще занадто юним для війни. Він навіть не встиг вирости, він тоді ще у кисилинській школі навчався.

— Я не про те… Дітей шкода. Діточок наших любих…