Ніжинський гарнізон ще тільки формувався, тому був нечисленним. День у день сюди прибували новобранці, яких треба було навчати, однак зараз Василю Золотаренку було не до того: з Переяслава доходили тривожні новини про те, що там почалося чи то повстання якихось дейнек, чи то козацької голоти.
Тому ніжинського полковника не полишали чорні думи. Якщо це правда, як подібне могло статися?! Начебто Тиміш Цецюра — людина не тільки не дурна, але ще й досвідчена, авторитетна. Отже, виходить, що у Цецюри під боком назрівав бунт, а він геть нічого не помітив… Не може такого бути!!!
А раптом все не настільки вже й погано?! Раптом Тиміш Цецюра все ж таки зумів придушити перші паростки повстання… Тоді не слід хвилюватися за долю переяславського полковника, даремно все це!
Або не даремно все-таки?..
Одного серпневого ранку до Ніжина примчав вістовий з особистим посланням до полковника ніжинського гарнізону. Василь Золотаренко прочитав цього листа й одразу ж віддав наказ: негайно виступити в похід на Гадяч!!! Ще б пак, адже в листі Тимоша Цецюри було сказано, що переяславський гарнізон майже повністю перебито, що польська кіннота знищена, що найманці розбіглися… Але водночас виявилося, що полковник Цецюра і досі героїчно тримається в Гадячі буквально зі жменькою вірних людей. І єдине, на що вони сподіваються, — то це на вчасну підтримку ніжинського гарнізону.
Однак перш ніж вирушати на допомогу обложеним переяславцям, Василь Золотаренко пішов до Юрія Немирича (той саме перебував у Ніжині, усіляко допомагаючи формувати тутешній гарнізон) і без зайвих слів дав прочитати розпачливого листа Цецюри.
— Безперечно, їх треба терміново врятувати! — вигукнув генеральний писар, від розпачу стукнувши дужим кулаком по столу, за яким сидів: — Ех, Тимоше, Тимоше, і як же це сталось?! Як ти проморгав бунт дейнек?..
– І я про те саме подумав, — заклопотано відгукнувся Золотаренко, — а тому віддав наказ про негайні збори. Невдовзі вже виступаємо…
— Чудово! Тебе, пане полковнику, навіть просити ні про що не потрібно, — зрадів Немирич. Однак пан полковник одразу ж заклопотано спитав:
— А з новобранцями як бути?
— З новобранцями, мабуть, я лишуся. Їх ще вчити і вчити.
— Але ж ти генеральний писар, а не…
— А хіба у нас є вибір?
— А якщо всі бунтівники-дейнеки зуміють винищити тих, хто засів в облозі разом із Цецюрою?!
— Не віриться якось, — Немирич роздратовано пересмикнув плечима, хоча відразу ж додав: — А втім, заздалегідь напророкувати, у що виллється бунт, не може ніхто. Раптом Цецюра таки не витримає?.. Хоча кидати в бій ненавчених новобранців теж не годиться.
— Що ж його робити?!
— Давай-но подумаємо, пане полковнику…
Трохи помовчали, після чого генеральний писар запропонував:
— Гаразд, я поведу новобранців слідом за тобою! Зупинимося ми… наприклад, у Веприку. Так, мабуть, саме там: це не надто далеко від Гадяча, де бунтівники затиснули Цецюру.
— Чудово! — зрадів Золотаренко. — Отже, якщо щось піде не так, можна розраховувати на твою підтримку з Веприка?
— Так, пане полковнику, ти з досвідченими вояками вирушай на Гадяч негайно, а я з новобранцями затримаюся на кілька днів, а тоді відведу їх у Веприк.
Як вирішили, так і вчинили. На третій день після термінового походу козаків під проводом Василя Золотаренка на Гадяч пан генеральний писар готувався відвести новобранців у Веприк. І саме тоді до нього примчав вістовий від Григорія Гуляницького! Прочитавши послання конотопського полковника, Юрій Немирич спочатку не повірив власним очам і змушений був уважно, слово за словом перечитати всі ці нісенітниці, аби переконатися, що він не збожеволів. Але в отриманому листі було написано саме те, чого не осягав розум і не приймало серце.
У цілому повідомлення Григорія Гуляницького видавалося диким. Начебто рештки переяславського гарнізону на чолі з самим Тимошем Цецюрою перейшли на бік повсталих… У зв’язку з чим пан полковник наполегливо рекомендував Юрію Немиричу й усім, хто перебував під його рукою, терміново вирушати на з’єднання з конотопським гарнізоном, щоб потім рухатися на Чигирин.
Загалом-то, Григорій Гуляницький вважався чоловіком не тільки доброчесним, але також дуже розважливим і витриманим. Але як у такому разі можна було пояснити його послання?! З якого це дива він повівся, немов останній боягуз і панікер?! З чого б це відомому своєю хоробрістю Тимошу Цецюрі здаватися на милість якимсь жалюгідним селянам, озброєним всього лише реманентом?!
Жодної звістки від Золотаренка не було, а вивідачі й дотепер не повернулися. Немирич не знав, як йому краще вчинити: їхати слідом за Гуляницьким, надалі чекати звісток від Золотаренка або висуватися на Веприк, як вони домовилися раніше?! А тут іще найманці дезертирували, забравши із собою більшу частину коней. Розгублений Юрій опинився у безвиході. Він навіть почав жалкувати, що одразу не погодився на пропозицію конотопського полковника об’єднати сили та висуватися на Чигирин: принаймні зберіг би більшу частину ніжинського гарнізону й не переживав би особливо…
Коли його відчай сягнув максимуму, в кімнату зазирнув охоронець і доповів:
— Щойно повернувся вивідач Колотило — один з тих, кого ви…
— Негайно до мене! — з полегшенням вигукнув Немирич.
Невдовзі до кімнати увійшов козак Колотило — високий міцний чолов’яга з молодим обличчям, але сивим волоссям і контрастно-пшеничними, хоробро закрученими вусами. Маленькі карі очі дивилися на Юрія привітно й уважно.
— Добре, що ти не забарився у дорозі, бо я вже зовсім надію втратив, — дуже швидкий темп розмови Немирича виказував його хвилювання: — Нумо кажи, що тобі вдалося вивідати? Бо я нічого не можу зрозуміти, гублюся у безпідставних здогадах…
— Немає спокою, пане генеральний писарю! Повстання дейнек набирає розмаху: Ічня, Лохвиця, Полтава — це був лише початок, тепер же повстанці скрізь і всюди.
— Отже?..
— Отже, найкращий вихід — рухатися на Чигирин, щоб бути якнайближче до Виговського… А що, інші вивідачі досі не повернулися?
— Ні, не повернулися інші, та й від Золотаренка більше ніяких звісток не надходило.
— Дорогою я бачив Золотаренкових козаків, вони прямували до Веприка, — доповів Колотило.
— Ага, до Веприка!
Нарешті Немирич зітхнув із полегшенням: ну бодай щось прояснилося! Отже, люди Золотаренка, мабуть, розраховували, що пан генеральний писар вже прибув туди і привів із собою…
Величезним зусиллям волі Юрій Немирич подавив стогін розчарування: адже він давно мав би бути у Веприку!!! Якби тільки не лист Гуляницького!..
— Що ти кажеш?
Цим запитанням генеральний писар перервав доповідь козака-вивідача. Той розгублено замовк, а Немирич поквапився пояснити:
— Вибач, я замислився і, побоююсь, міг пропустити щось важливе. Тому повтори, будь ласка, все, про що ось зараз говорив.
— Я казав про те, пане генеральний писарю, що на нас чекають неабиякі неприємності, якщо затримаємося тут ще бодай трохи. Вся околиця вже знає, що з нашого гарнізону дезертирували усі найманці: і валахи, і трансільванці, й ляхи також. Між тим повстання охопило вже й Ромни: людей замучили непомірні податки та вбогість. До них і козаки приєднуються, до речі…
— А козакам чого забракло?
— Голота вважає владу Виговського незаконною. Мовляв, нинішній гетьман підступно відібрав її в Юрія Хмельниченка… А ще простим козарлюгам не подобаються «шляхетські порядки», заведені Виговським, і укладений ним союз із татарвою. А найгірше, що скинути Виговського закликають навіть деякі попи!..
— Навіть духівництво?! — щиро здивувався Немирич. — Що ж це таке коїться, справді?! Звідкіля виникли подібні настрої?!
— Кажуть люди, що протопоп у Ромнах закликав скинути гетьмана й освятив прапори заколотників.
— Зрадник! Треба буде поскаржитися митрополиту, щоб той позбавив бунтівного протопопа сану. Отже, в Ромнах гору взяли заколотники?