— Даремно сподівалися, як бачиш — продовжив Цецюра тим же холодним тоном. — Скажу тобі от що, Юрію: знаєш, хто ти такий є? Наївний романтик і мрійник, от хто! І ще скажу чесно: колись я навіть симпатизував тобі. Та й, напевно, не тільки я один, а багато хто з нас. Чи правда це, хлопці?

— Було таке! Правда! Так і було! — заґелґотали навколо.

— От бачиш, Юрію: було!.. Але потім я подумав: а навіщо мені, Тимошу Цецюрі, оце Рутенське герцогство… чи як там воно зветься?! Ну-у-у, навіщо всі ці мрії, з якими ти увесь час носився, як дурень із писаною торбою?!

— Не Рутенське герцогство, а Велике князівство Руське, — поправив його Немирич. — І не просто Велике князівство Руське, а царство справедливості, засноване на найчесніших, найпрогресивніших законах…

Навіть у таку трагічну хвилину голос генерального писаря був бадьорий, а сам він мимоволі сповнився оптимізму. У його голосі навіть зазвучали нотки радісного піднесення. Однак Цецюра перервав його найнемилосерднішим чином:

— От-от, саме так і є, мрійник ти недолугий, романтик короткозорий!..

— Але що в цьому поганого?..

— А що доброго?! — чомусь роздратувався Цецюра. — Ти тільки подумай добряче: от що дасть це твоє герцогство особисто мені, козацькому полковникові?! А-а-а, не знаєш, мовчиш?! А моїм козакам це навіщо?! А я тобі скажу: нам це все байдуже!!! Я як воював, так і воюватиму… тільки ворогів у мене побільшає: Річ Посполита з одного боку, царство Московське — з іншого! А твоє ідеальне Рутенське герцогство — між ними, як у лещатах! І нам за герцогство це твоє гинути усім? Нам усім: і голоті, і старшині? Чи вірно я кажу, хлопці?!

— Вірно, Тимоше! Все ти вірно кажеш! — загули козаки.

— Отак от… Так що прорахувався ти, Юрію, фатально помилився. Хоч би сам спробував у гетьмани вибитися, чи що!.. В будь-якому разі, не треба було на Виговського ставити: слабкий з нього гетьман вийшов, та і як людина він не надто порядний…

— Це звідкіля ж ти взяв?! — здивувався Немирич.

— А звідти, що Виговський спить і мріє, як би вигідніше продати всіх нас! І головне, кому продати?! Польщі?! Московії?! А може, султанові турецькому?! Але козаки — не бидло!!! Чи правду я кажу, хлопці?!

— Так!!! Так, Цецюро!!! Все вірно!!!

— От! Чуєш тепер голос народу, пане канцлере Немиричу?!

— Так!!! Не бажаємо!!! Не хочемо Виговського!!! Не треба нам держави твоєї Рутенської!!! — заволала багатоголоса юрба.

І тут заговорив Юрій. Заговорив тихо, ледь чутно, тому натовп швидко заспокоївся, дослухаючись до слів пана генерального писаря:

— Нас доти принижуватимуть і грабуватимуть, доки не розвернеться на повну силу наша славетна козацька держава. Причому це має бути не та Гетьманщина, яку маємо зараз, а держава в зрозумілій іншим народам формі: велике князівство або герцогство, царство або королівство. А може, з’єднані провінції, як-от у Голландії… Або нехай навіть буде республіка, які мають генуезці й венеційці!.. Однаково нам доведеться надати Гетьманщині якусь із цих форм. А доки не буде цього, будь-який поляк почуватиметься вищим за будь-якого козака… А все тому, що за козаком — якась незрозуміла Гетьманщина, тоді як за поляком — Річ Посполита з королем, сеймом і вірою католицькою! Будуть наш край квітучий татари розорювати і грабувати, дружин і дітей наших у рабство гнати, тому що за спинами татар — імперія Османів із султаном на чолі! А на північному сході — Московія на чолі із царем… Отак. А між ними всіма, як ти тільки-но вірно зазначив — ми, русини, люди віри православної. Земля в нас своя є. Народ є. А держава…

— У нас є Гетьманщина, — мовив хтось несміливо з юрби, й інші загуділи доволі схвально:

— Так, так!.. Гетьманщина!..

— Так, у нас є Гетьманщина. Але ж «гетьман» польською — це всього лише «полководець»!.. А якщо так, тоді інші люди… інші народи міркують собі: Гетьманщина — це всього лише козацька армія з гетьманом-полководцем на чолі. І навіть клейноди гетьманські даровані нашому проводиреві королем Великої Польщі… От що виходить, розумієте?! Гетьман — це не король, не цар, не великий князь, не герцог. Це полководець — воїн. А козацька Гетьманщина — це не держава, а підпорядкована полководцеві армія… Допоки стан справ не зміниться, доки не постане на нашій землі держава у формі, зрозумілій іншим народам, із землі нашої чужинці випиватимуть усі соки, принижуватимуть нас, прикриватимуться нами. І зневажатимуть нас ті, хто живе за окраїнами землі нашої: хоч Польща, хоч Московія, хоч Туреччина…

— Але ж він правду говорить, Тимоше!.. Правду сказав пан генеральний писар!.. Вірно, все вірно!.. У своїй державі немає нічого поганого, саме лише добро. Ми всі за нашу козацьку державу!.. — зазвучали в юрбі окремі вигуки схвалення і підтримки. Але тут знову заговорив полковник Цецюра:

— Можеш ти, Юрію, людям голови дурити, нічого не скажеш. Ти добрий оратор і неабиякий розумака… Але на твої просторікування скажу наступне: за державу ти отак клопочешся, щоб самому в державі тій канцлером стати! Хитрий ти, ох і хитрющий же!..

— Канцлером?! Яким ще канцлером?.. А гетьман як же?.. — невдоволено загула юрба.

Немирич хотів щось пояснити, однак Цецюра не дав йому й рота розкрити, негайно додавши:

— А от нехай поважний пан канцлер Немирич зараз же і розповість нам усім про те, що коли ми на його умови пристанемо, то не буде нам шляху назад! Чи розповів ти про це бодай комусь, пане великий канцлере?..

— Як це, Тимоше? Що такого поганого в державі? Про що він умовчує? — загуділа юрба.

— Про що, запитуєте? А от про що… Ми, панове, якщо гетьман нам не до вподоби, проженемо його втришия, причому будь-коли. Адже так?

— Так, так! Це правда!

— Захочемо Виговського — буде гетьманувати Виговський. Не захочемо — злетить під три чорти. Повторюю: ми поки що вільні у своєму виборі.

Юрба напружено мовчала, тільки хтось один запитав підозріло:

— Ти до чого хилиш, пане полковнику?

Цецюра лукаво примружився і пояснив:

— А до того я веду, що гетьмана Виговського ми прогнати зможемо, якщо він нам не до вподоби прийдеться. І нікому за це нічого не буде. А от герцога Виговського спробуй-но прожени!!! Хоча земля буде та ж сама, і народ на ній той самий!.. Не так хіба буде?! Відповідай нам, пане канцлере, поясни, будь люб’язний.

— Як так?! Як, тобто, не зможемо володаря прогнати?! Чому це не зможемо?! — закричали, захвилювалися козаки. Немирич мовчав, розгубившись. Зате Цецюра театрально сплеснув руками й мовив:

— Не зможете, бо це вже буде державна зрада. А той, хто хоч герцога, хоч великого князя, хоч царя чи короля прогнати надумає, той державним злочинцем стане. Хто проти несправедливої влади повстане, того назвуть державним злочинцем! Бо влада козацького гетьмана — від нас самих, тоді як влада короля чи герцога — від Самого Бога, зрозуміло?! От про що позабув сказати вам пан Немирич: влада в герцогстві Рутенському, канцлером якого він так рветься стати, успадковуватиметься сином від батька. Отже, не вільними козаками ми в тім герцогстві станемо, а державними злочинцями… І все завдяки хитрості Юрія Немирича!!! Вільні козаки, скажіть, чи хочете ви стати державними злочинцями?! Якщо хочете — що ж, тоді підкоряйтеся цьому перевертневі!..

— Ні-і-і!!! Не бувати цьому!!! — гнівно ревонув натовп. — Не станемо ніякому герцогу, ані канцлеру підкорятися!!! Не потрібен вільним козакам ніякий недоторканий правитель!!! І держава така нікому з нас не потрібна!..

— Держава крівцю нашу волелюбну тільки ссатиме!!! А щоб не сталося цього… — і витримавши малюсіньку, але виразну паузу, Цецюра гаркнув щосили: — Смерть перевертневі!!!

— Так, так — смерть!!! Смерть перевертневі! Смерть Немиричу!!! — підхопила розлючена юрба.

Юрію на мить здалося, що все це відбувається не з ним, а з кимсь іншим. Однак занадто вже реальним був загрозливий гомін натовпу… Його скував переляк. Що зараз станеться?! Люди оточують його, пораненого й немічного, а на їхніх обличчях сама лише лють… і водночас радість!..