– Доцю? – покликала баба з туалету.

Порох усе ще дивився на Пуха, тоді підніс палець до губів і навшпиньках пішов до кімнати.

– Що? – спитала Соня.

– Женечка, він знаєш який. Ніжний. Музикант у нас. Непитущий, негулящий, – тут баба ніби засумнівалася, але ненадовго. Негулящий Женя визирнув з вітальні вже вбраний і беззвучно передав Пухові свою валізу і паспорти. – Родина в нас хороша.

– А бабки у вас є? – спитала Соня.

– Що, доцю? – не зрозуміла стара. Пух легко підхопив обидві валізи, Порох, пересуваючись беззвучно, взяв мішок зі сміттям, куртку, Сонину сумку.

– Гроші, питаю, у вас є? – сказала Соня. – Чи хоч квартира.

– Так тут живіть! – не розгубилася баба. Порох витягнув з кишені ключі від квартири і тихо повісив їх на ручку дверей туалету. Пух і Порох рушили до дверей, Порох поманив Соню за собою.

– Це ж квартира содоміта, – сказала Соня, – аза ним іде кара Господня. Воно мені треба? Самі подумайте.

Невагома Соня м’яко вийшла з квартири і причинила за собою двері. Баба щось вдумливо розказувала їм услід з туалету, мабуть, про те, як відвести від праведної гетеросексуальної оселі содомітову Господню кару, але слів уже було не розібрати. На поверх нижче було вже не чути навіть її старечого переконливого голосу.

– Я знав, знав, що вона не дасть мені так просто поїхати, – розпачливо казав Порох, доки вони проїздили місто – підворіття й двори, площі, паркани та вулиці, котрі полишали, либонь, назавжди. Пух мовчав.

– Ну, ти непогано впорався із ситуацією, – чесно сказала Соня.

– Я все вирішив, – погодився Порох. – Але це так страшно.

– Треба було світло у ванній увімкнути, тоді не так страшно, – порадила Соня. Порох промовчав.

– Слухайте, нащо ви туди їдете, я ніяк не доберу, – питала Соня. – Просто переїхали би в інше місто. Усе в світі не так, як вам здається. Ніхто не ненавидить гомосексуалістів, багато людей захищають їх, відстоюють їхні права і хочуть, щоби вони мали міцні здорові сім’ї, красивих дітей та власні громадські організації. Але найгірше навіть не це. Більшість людей має стільки власних неприємностей, або, може, приємностей, що їм просто абсолютно по барабану гомосексуалісти. Тобто ви. Так само як і не гомосексуалісти, тобто я, наприклад. Їм просто в принципі все по барабану. Якби ви почали жити десь не тут, де вся ця ваша історія тривала і розвивалася, ніхто би навіть не помітив, що ви не брати.

Пух подивився запитально в дзеркало заднього виду, шукаючи очима, щоби зустрітися поглядом з Порохом, але Порох уперто дивився в вікно.

– У нас уже є візи, – врешті сказав він.

– Мало що у вас є, – сказала Соня.

Порох насупився, стиснувши губи. Було видно, що він дуже хоче відповісти щось Соні, але відповіді в нього немає.

– Ви ще зі школи зустрічаєтеся? – спитала Соня.

– Так, – сказав Порох. – Саша – моя перша любов.

– А Порох – твоя перша любов? Пух мовчав.

– Саша був такий загадковий. Я так довго про нього мріяв. Мені здавалося – він виважений і надійний, сильний, ніжний і багато мовчить. Мені хотілося, щоби хтось такий, як він, любив мене і захищав.

– Від чого? – зацікавлено спитала Соня, бо, прибравши руку з керма і поклавши її на серце, Порох аж ніяк не виглядав беззахисним.

– Від усього, – впевнено сказав Порох. – І от якось я був на острові. Замість уроків. Починалося літо, я лежав у траві і дивився на човни і далекий берег. Від сонця, від запаху води, від усамітнення така ніжність переповнювала мене, і таке бажання. Я уявляв наполегливі, сильні дотики до свого тіла – як хтось гладить мене, лоскоче, кусає, стискає, пестить. Мені здавалося, мене розірве від усього цього літа, світу і мрій, від любові, яка в мені народжувалася і пульсувала. Я мав когось покохати. Саме тоді. Тої хвилини.

– Ти був з Ірою, – вставив Пух. – І вона була без футболки. Побачила мене і втекла.

– Ну, там все і сталося, – якось зім’ято закінчив історію Порох. – Більше ми не розлучалися. Я хотів любові і вибрав Сашу і тепер любитиму його завжди, а він мене.

– Як це – любити когось завжди? – спитала Соня.

– Це чудово, – безапеляційно відповів Порох.

До кордону вони під’їхали вже вночі. Черги вантажівок вишикувалися поруч, високо в просторих кабінах жили, спали, їли, дивилися телевізор чи говорили по телефону чоловіки, чоловіки з жінками і просто цілі сім’ї хоронителів вантажу, погоничів важких караванів на рипучих ресорах і великих стертих колесах. На узбіччі валялася іржава покарьожена карусель.

– Металобрухт хотіли провезти контрабандою, – сказав прикордонник, проходячи повз легкову чергу і зауваживши, куди дивиться Соня. – Розбудіть друзів, приготуйте документи. Віза у вас є?

– Віза в нас є, – відповіла Соня.

– Одна? – прикордонник засміявся, підморгнув Соні й пішов далі нагадувати про документи.

На виїзді з країни ніхто не додивлявся машину – нічого хорошого, чого шкода було дати вивезти, всередині кордону все одно не було. Прикордонники навіть не стали звіряти номер двигуна і кузова Сониної машини – в разі чого машину теж було не жаль. Соня, Пух і Порох отримали штампи і повільно перекотилися через нейтральну смугу, заасфальтовану, справді зовсім нейтральну і трохи схожу на смугу злітну, до власне польського кордону. Там майже нікого не було – ніби авта з довгої черги з українського боку потрапляли на заасфальтовану смугу і там розчинялися, зникали назавжди в нейтральному нічному повітрі. В одинокій будці світилося, двоє у формі вийшли до машини і заглядали з ліхтариками в салон, багажник, під капот. Соня, Пух і Порох чекали коло віконечка.

– Хто водій? – спитав один з прикордонників.

– Я, – відповіла Соня.

– Любите ретро і проблеми, – весело сказав він.

У машині, якщо мати бажання, можна було перевезти все, що завгодно, наприклад, труп Порохової баби – стільки в ній було темних кутків, закапелків та кишень, про які польські прикордонники нічого не знали.

– Їжа є? – спитав прикордонник.

– Ви голодні? – не зрозуміла Соня.

– Їжу зараз не можна, – стомлено сказав він. – Санітарні норми.

– Вам не можна? – знову не зрозуміла Соня.

– Ні, вам не можна. А насіння?

– Насіння нема. І їжі теж нема.

– О’кей, – сказав прикордонник і повернувся в будку, а другий побрів кудись у бік України через нейтральну смугу, котрою повільно, як приголомшений слон, сунула йому назустріч велика вантажівка. – Давайте паспорти.

Соня віддала йому паспорт.

– Французький шенген? Мета подорожі?

– Туризм, – сказала Соня, але одразу виправилася: – Родознавча розвідка.

– Народознавча? – перепитав прикордонник.

– Можна і так сказати.

– Не можна займатися наукою за гроші в країнах Шенгену з цією візою, – попередив прикордонник.

– У нашій країні теж не можна, – сказала Соня. – Із цією візою, і без неї, просто не можна.

Прикордонник без розуміння всієї безнадійності ситуації поставив штамп і повернув паспорт Соні. Пух із Порохом пропхали у віконечко свої. Сонний прикордонник довго щось там видивлявся.

– Де ви плануєте навчатися?

– У Кракові, – сказав Порох. – У приватному університеті.

– На економіці, – додав Пух.

– У вас є запрошення?

Пух і Порох мовчали.

– Копія контракту?

– Ми все одержимо на місці.

– Вам потрібно було одержати угоду і контракт, щоби отримати візу. Надати їх до консульства.

– Там вони і залишилися, – знайшовся Пух.

– А що ви одержите на місці? – не зрозумів прикордонник.

– Економічну освіту, – сказав Пух. – Ну, не одразу. Через деякий час.

Прикордонник відклав печатку вбік й уважно подивився на Пуха з Порохом.

– Разом навчатиметеся? – спитав він.

– Ми все робимо разом, – піднесено сказав Порох.

– Вони гомосексуалісти, – сказала раптом Соня.

Порох з Пухом із викликом подивилися прикордонникові в очі – Порох в праве, Пух в ліве.