– Є речі цінні або просто красиві – безвідносно до людей або історій, котрі з ними пов’язані, – пробувала заперечити Соня.

– Може, і є, – сказав Кай, – хоча як на мене, вся краса – в історіях. Але навіть якщо ти права – однаково ці речі не тут. Повір мені на слово.

Чоловік, котрого шукав Кай, продавав непотріб найвищого, тобто найнижчого, ґатунку – напівзмотані котушки ниток, брудні тенісні м’ячі, алюмінієві ложки, старі пульти від телевізорів, скляні кульки, емальовані дрібні настільні песики, надщерблені горнятка, надмащені загуслі помади були просто звалені в картонні коробки, й відвідувачі ринку радо в них порпалися: чоловік продавав усе по одному євро. Він стримано привітався з Каєм.

– Подивишся? – спитав чоловік у Соні. Соня залишилася при коробках, з усвідомленням всієї відповідальності за безцінний крам, тоді як Кай із чоловіком кудись зникли. Кай повернувся швидко.

– Їдемо? – спитав він.

– А все це? – спитала Соня.

Кай озирнувся в пошуках чоловіка, але той так і не повертався.

– Та кому це треба.

– Тоді можна я візьму скляну кульку? – спитала Соня.

– Нащо тобі? – раптом спитав Кай.

– Тримати в руці, – сказала вона. – Це приємно. Вона холодна.

– Не треба, – сказав Кай, і Соня могла б помітити, що настрій через скляну кульку зіпсувався в нього так само, як у неї незадовго перед тим через маленьку дівчинку, – у всіх, отже, є свої таємниці. Але Соня не помітила.

– Ти жартуєш, – сказала Соня, намагаючись пригадати, де це бодай знаходиться.

– Ні, – сказав Кай. – Тільки одне замовлення, тобто й вибору фактично немає ніякого. Тобі там сподобається. Там є море. І озеро.

– А що за замовлення хоч?

– Нічого особливого, – сказав Кай, – вічне життя. Це найчастіше просять.

– А вічне життя буває? – не повірила Соня.

– Скільки завгодно, – сказав Кай. – Але я б не радив.

– Чому ж тоді ми по нього їдемо?

– Чотириста тисяч євро, – просто відповів Кай.

Що більше Соня дізнавалася про Кая, то більше він їй подобався.

– Ми поїдемо автом? – спитала Соня.

– Дуже довго, – сказав Кай. – Мусили б минути Прагу, Ґрац, Загреб і Сараєво.

Соня подумала, що це було б зовсім не зле, – вона любила довгі подорожі автом, особливо через такі місця – від самих слів Загреб і Сараєво в неї розривалося серце.

– Важливі речі треба робити швидко, – сказав Кай. Полетіти до Тирани можна було тільки наступного дня.

– Полетимо до Подґориці, – сказав Кай, – а звідти дістанемося до озера. Озером проходить кордон, у мене саме є там знайомі.

– Прикордонники? – спитала Соня, пригадуючи, як вони з Пухом і Порохом переходили днями кордон. Цікаво, де вони зараз, чи сердяться ще на неї, як їм ведеться?

– В якомусь сенсі, – відповів Кай.

Озеро було велике, світле, оточене зеленими горами з усіх боків. Старі човни гойдалися при дерев’яному боні, поруч на тісному виступі скелі тулився ресторан. Тут зупинялися всі, хто їхав автом з аеропорта, – зробити перші фотографії з подорожі, це було вдячне місце, щоби звабити туристів оглянути найбільшу на Балканах прісну водойму, де, до того ж, мешкало понад двісті сімдесят видів рідкісних птахів.

– І останній в Європі пелікан, – проникливо сказав Соні хлопчик-човняр поганою англійською.

– Хто останній пелікан? – спитала Соня.

– Живе тут, – сказав він, указуючи на озеро.

Озером проходив кордон, це, отже, був найпростіший спосіб тепер потрапити до Албанії, звідки Кай мав привезти вічне життя за чотириста тисяч євро. В літаку він коротко пояснив Соні, як працює бізнес – нічого чудесного в цьому не було. Виконавець ніколи не знав замовника – це убезпечувало від оскаржень угоди. Посередник отримував тридцятивідсоткову комісію – головним чином за те, що й замовник не знав виконавця, – це убезпечувало четверту, найменш захищену сторону: іноді нові власники ставали надто ревними і намагалися винищити будь-які сліди набутого чуда. Кай старався не мати справи з небезпечними чудесами, хоча, звісно, насправді будь-яке з них могло виявитися небезпечним.

– От вічне життя – що, якби воно дісталося Сталіну? – питала Соня.

Кай сміявся.

– А воно і так йому дісталося, – сказав він. – Вічне життя – не завжди чудо, іноді це просто прикра закономірність, наслідок певної послідовності дій.

Одного разу, ще на самому початку, слизький випадок усе-таки із Каєм трапився, це стосувалося африканської колискової, вона, втім, виникла і зникла й, здається, не чинила більше біди, привабивши хіба що надто пильну увагу одного американського автора, – може, це й було насправді чудо, тому що іноді, казав Кай, чудесне зовсім не там, де чекаєш його побачити.

Довгий човен зі старим навісним двигуном і білим дірявим тентом від сонця був, здавалося, заледве здатний навіть залишатися на місці, не те що скеровано рухатися по воді.

– Це човен, який нам потрібен? – спитала із сумнівом Соня.

– Це човен, який нам погодилися продати, – сказав Кай. – Тебе не закачує на воді?

– Ні, – відповіла Соня, – я навіть іноді беру участь у регатах.

– Я саме хотів переконатися, що ти цього не будеш робити, – сказав Кай.

– Чого? – не зрозуміла Соня.

Кай погладив Соню по голові і поцілував її в скроню. Обійнявшись, вони дивилися на озеро, десь туди, де з протилежного берега в голубому серпанку піднімалися вже албанські гори.

– Тебе не лякає це? – спитав Кай.

– Тридцять кілометрів до Албанії?

– Моє життя. Всі ці речі, люди, озера, замовники.

– Ні, – сказала Соня. – Воно дивне, але все гаразд, допоки в ньому є для мене місце.

– Давай зробимо це вічне життя, а тоді поживемо якийсь час нормально. Поїдемо на море.

– Поїдемо, – погодилася Соня.

Двигун монотонно деренчав, але руху від цього було небагато. Човен повільно сунувся через озеро, але гори на протилежному березі, здавалося, лише віддалялися. Ще було видно високий очерет при березі, з нього випорхували вряди-годи рідкісні птахи, десь там же, очевидно, переховувався останній із пеліканів. Сонце було вже низько, тінь від тенту пливла поруч із човном, але промені не обпікали – тільки лагідно лоскотали. Кай і Соня лежали на дні човна, вдихаючи запахи старого дерева і прісної води. Було дуже тепло. Іноді Кай розплющував очі й стежив за тим, чи добре зафіксоване стерно. Небо над озером було таке голубе, що розривалося серце.

Це і є життя, думала Соня, завмираючи, щоб підлаштувати своє дихання під ритм дихання Кая. Хто би міг подумати, що воно зі мною станеться. В тому, що життя вічне не варте не те що чотирьохсот тисяч євро, а й зусиль взагалі, її не переконала би зараз жодна людина на світі. Навіть Кай. Якщо воно таке приємне – чому б йому не тривати завжди? Все знову бачилося їй у доброму світлі – хай тільки Кай виконає замовлення, вона все йому розповість й вони вирішать, як їм бути. Щось іще залишалося від тижня, обіцяного собі Сонею й засвідченого Катею і Настею, й навіть в якомусь сенсі – Етері.

Ніби відчувши її думки, Кай поклав руку Соні на живіт, й вона мимоволі сіпнулася.

– Ти спала? – спитав Кай.

– Так, – сказала Соня, але тут же виправилася: – Ні, але, можливо, засинала.

– Хочеш поплавати? – сказав він, зупиняючи двигун. – Нам все одно треба почекати, доки стемніє.

– Навіщо?

– На озері немає пропускного пункту. Формально ми перетнемо кордон нелегально.

– А є в цьому необхідність? – спитала Соня.

– Так ближче, – сказав Кай. – І потім, ти ж ніколи ще не переходила так жоден кордон, правда?

– Я думала, – сказала Соня, – так узагалі більше не роблять. Тільки якісь особливі злочинці або діячі.

Кай голосно засміявся.

– Вже багато років щодня на заході твоєї країни так роблять смагляві жінки з пачками червоного «Мальборо», захованими в них під одягом, і жінки з вифарбуваним набіло волоссям і червоними обгризеними нігтями, обв’язані пляшками паленого коньяку, ніби шахідки-смертниці гранатами, похмурі чоловіки з мішками квасолі та літрами самогону, іноді навіть діти й старі з якимось нехитрим крамом, котрий вони, либонь, вважають занадто цінним, щоби залишити собі.