– Ну поговоріть з ним, – сказала вона лагідно, з погрозою. – Ну що вам, важко?

Жінка підійшла і стала коло Соні.

– Упокой, Господи, душу раба твого, – сказала вона несміливо і затнулася, – раба твого мертвого єврея, прости йому усі гріхи його, вільні і невільні, даруй йому…

– Ви що таке говорите? – закричала Етері.

– Так я завжди це говорю, – зовсім тихо відповіла жінка.

Соня прокинулася і закліпала очима.

– Добрий вечір, – сказала вона й спробувала посміхнутися.

– Це що, дурка, дурка, да? – істерично питала жінка.

– Говоріть йому, щоб він ожив, – наполягала Етері, – ожив і народився.

– Зараз? – злякано питала жінка.

– Ожив – зараз, народився – потім. Давайте.

Соня завмерла в очікуванні, коли ж друге серце знову до неї озветься. Жінка дрібно трусилася.

– Неділя сьогодні, – почувся раптом голос медсестри за дверима, й усі обернулися на нього так, ніби це озвався щонайменше всемогутній Аллах або сам мертвий єврей в животі у Соні, – нема ніяких лікарів у неділю. Які це ще приїхали лікарі? Лікаренки? Які Лікаренки, скільки?

Вони все заходили і заходили в палату, жінки, чоловіки, діти дошкільного й шкільного віку та пристарілі родичі, й навіть один чийсь великий тихий собака. Було їх без ліку. Голосами, запахами і кольорами циганського табору повнилися напружені лікарняні сутінки, перетворюючись чи то на нічний ліс, чи на польський кордон, чи на світле албанське озеро, або на все одразу.

– Ти нормальна?! – кричав Руслан на Етері, поки жінка з повороту, користуючись нагодою, задкувала через натовп до дверей, а Бесник, навпаки, проштовхувався до Соні, щоби її обійняти, – про інших я не питаю навіть, один взагалі педик, але ти – ти нормальна, чаяле?

– Я грузинка, – виправдовувалася Етері.

– Тут не ультразвука, ні глюкози, навіть лікарів немає! Взяли її, давайте.

– Мене? – питала Етері.

– Та кому ти треба, – сплюнув Руслан. – Взяли? Виносимо.

Разом із ліжком дужі цигани легко підняли Соню і, перемовляючись за життя, рушили до виходу.

– Чотири тисячі людей було на виступі, по двісті гривень за квиток, – Руслан аж світився батьківською гордістю. В новинах саме показували уривки модерного балету «Горянка», а потім – як солістка Рада Лікаренко приймає і приймає квіти, а її мати, балетмейстер і менеджер Галина, витирає щасливі сльози та зважує пропозиції від продюсерів.

– І всі здуріють? – зачудовано спитала Соня.

– Не всі, – запевнив її Руслан. – Від крапельниць не паморочиться? Температури нема?

– Є, – сказала Соня. – Тридцять шість і шість.

Руслан вимкнув телевізор.

– Значить, заберемо тебе скоро, випишемо, – сказав він. – Токсикоз уже має пройти. Найгірші перші тижнів вісім-десять.

– Найгірше – не токсикоз, – сказала Соня. – Чому ви мені не сказали?

– Що не сказав?

– Там, на озері. Про Кая. Що це мій батько.

– А це твій батько? – здивувався Руслан.

– А що, хіба ні? – обидва Сониних серця затремтіли.

– Я звідки знаю? – сказав він. – Я тобі що, орган реєстрації громадських станів?

– Ну око вибране, син лікаря, виїхав на заробітки, ви ж самі казали, – почала Соня. – Я ж із ним… Ну, ви розумієте. – Слова ці знову приставали до піднебіння, не говорилися, і, можливо, воно було на краще.

Руслан подивився на неї, згадав, яка вона приїхала в ліс уночі, яка прокинулася потім на Скадарському озері, й переконався: ні, краще не стає.

– Ти взагалі уявляєш, – сказав він, – скільки статевозрілих чоловіків звідси виїхали на заробітки в кінці дев’яностих? Скільки з них може бути без ока й скільки з них були дітьми лікарів – яких завгодно лікарів, зокрема окулістів? У нас у країні окулістів більше, ніж циган, і є навіть цигани-окулісти.

– Не уявляю, – чесно сказала Соня.

– І я не уявляю, – сказав Руслан.

– Як же тепер дізнатися?

Руслан стенув плечима.

– Я би не радив. Все, що з тобою було, – все одно вже було. Краще думати, що все було добре й саме так, як тобі треба. Навіть якщо це тобі насправді зовсім не треба.

– А якщо я його люблю? – спитала Соня, хоча обидва її серця вже не особливо цим переймалися, зайняті одне одним. – Що робити?

– Люби і роби що хочеш, – сказав Руслан.

– І де там статеві ознаки? – питала Катя, ковтаючи розведене з водою свіже варення у Соні на кухні. – Покажіть мені.

– Там не завжди видно, – Настя роздивлялася роздруківку, вже трошки зім’яту, – останні години дві вони передавали її із рук в руки, – в мене було не видно.

– У тебе все нормально видно неозброєним оком останні років десять, – казала Етері, допиваючи свій коньяк.

– Так, а де статеві ознаки? – знову питала Катя.

– От, дивися, – Етері показувала пальцем кудись у сіру каламуть на роздруківці. – Дівчинка. Думаю, не єврейка.

Настя сміялася – в неї зникло нарешті молоко, і ніяка додаткова вага не витискала більше з неї тих щедрих сліз.

– Так, а що цей Саша? – питала Катя.

Соня посміхнулася.

– Машину мою пригнав, це, правда, не моя, але така сама – Лікаренки перебили VIN-коди. І каже: виходь за мене заміж. Так і сказав.

– Да ну, – сказала Катя.

– Ну ні, – сказала Настя.

– Він же педик, – сказала Етері.

– Порох одружився, – казала Соня. – З громадянкою ЄС. Пух тепер зовсім сам, а ще він добре вихований – хотів, щоби я теж не була зовсім сама. Але я ж не сама.

Я йому сказала, що так не можна – бути з кимось, просто щоб не бути самому.

– Бо так не можна, – казала Етері.

– Я знаю, – казала Соня. – Але він засмутився. Приходить до мене, показує птахів. Це ж не любов?

– Херня, – впевнено казала Етері.

Короткі світлі дощі випадали в липні майже щодня, Соня тоді відчиняла вікна й пускала їх до кімнати, разом з дрібними комахами, які розсідалися потім на високих стелях, де їх все одно було не видно, й терпкими запахами листя, трави, достиглих вишень, черешень та абрикос. Коли не було дощу, сонце облизувало Соню – ніжно, солодко, особливо обережно там, де під шкірою живота впевнено стукало її друге серце. Вночі, коли сонце її не облизувало, вона спала, старанно додивляючись сни, щоби всі їх переповісти мамі – треба ж буде якось її розважати, коли вона приїде. Але щойно сни закінчувалися, Соня прокидалася і поспішала жити. Жити їй подобалося. Більше, аніж будь-коли до того.