– Що ви з ними робите? – спитала Соня.

Жінка замислилася.

– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.

«Невже відповідають», – подумала Соня.

– Горілки налию в келишок, тільки не дітям, – продовжувала жінка. – В магазині у селі Коля все для мене ці дрібні келишки замовляє, як іде час до поминальної неділі, знає, що завжди відкуплю. Тільки, каже, як я також ляжу – ти і до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тільки в нашому селі ляже. Бо другий чоловік невістки аж за двісті вісімдесят кілометрів лежить, в іншій області. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаєш, так іноді вертаюся поночі з кладовища, і добре стає, спокійно, а потім раптом думаю: а може, їм то і не треба.

– Мертвим? – перепитала Соня, але жінка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозуміла, що сама жінка так жодного разу й не сказала цього слова. Усі в неї лежали, ніхто не помер.

На повороті жінка вийшла, Соня так і не наважилася спитати, чи є в неї хоч хтось, крім одної невістки, хто поки не лежить. У самої Соні з мертвих був тільки дід. Дід заснув у машині й вчадів на смерть.

Соні тоді було шістнадцять, і вона багато говорила про те, щоби їхати з міста поступати вчитися, але ніколи не говорила про це серйозно: нікого, крім неї та мами, в діда не було, а він, хоча все ще вставав щоранку робити свої армійські вправи, був уже кволий, капризний, все більше потребував чужих зусиль, очей і рук. Мама Сонина саме дістала візу й багато говорила про те, щоби виїхати працювати за кордон, – але ніколи не говорила про це серйозно, бо в Соні з дідом нікого, крім неї, не було. Соня відвела тоді діда в гараж – він дуже просився. Колись він проводив там цілі дні – мастив антикорозійкою піддон, ладнав гачки і спінінги до риболовлі. Не було більше ані антикорозійки, ані риболовлі, руки дідові безсило хапалися за різні речі й тут же випускали їх, а очі сльозилися й були помережані рожевими тріслими судинами та поцятковані крововиливами. Дід не здитинів, натомість дедалі частіше в деталях згадував дитинство – розповідав багато про терикони і кукурудзяні поля, серед яких виріс, про рідню, яка тепер розгубилася вся – і жива, і мертва. Усі історії незмінно закінчувалися словами про те, що потім він пішов на війну. Час уривався – про війну дід не розповідав ніколи, щось таке сигналізувало йому з тих спогадів, що він не хотів пропускати навіть у слова – не те що в життя.

Був березень, і Соня завела авто, щоби дід не замерз. Вона прийшла додому і напилася шипшинового напою, який дід запарив ще зранку. Від того напою захотілося спати й мріяти, і Соня подумала прилягти на годинку.

– Я заберу діда з гаража, – сказала мама і напилася шипшинового напою теж. Зранку вони прокинулися й побігли за дідом разом.

– От же ж дід буде джвендіти, – казала мама, видихаючи на ходу білі хмарки, їм із Сонею було одночасно весело та соромно від того, що вони отак забули діда в гаражі. Дід лишався розумненький і обережний по життю, сам додому би не пішов. У гаражі було сухо, безпечно, електрику дід провів туди, ще коли купив машину.

– Буде джвендіти, – погоджувалася Соня. Джвендіти дід любив понад усе.

Але дід не злостився і не джвендів. Із закинутою головою він сидів на водійському кріслі в заведеному «жигулі», всі вікна були щільно закриті. Світло в гаражі дід сумлінно вимкнув.

– Спить іще, – з полегшенням сказала мама. Дід посміхався, був якийсь весь розгладжений, ніби гумовий. Напевне, він і правда спав. До того, як учадів. Ховали діда перед Великоднем. Священик, якого партійний Сонин дід не хотів би, підвивав монотонно про те, як душа перебуває – десь там перебуває, кидається до всіх, кричить і голосить, але ніхто ще її не чує, ні живі, ні мертві, ні Бог, ні ангели, ані навіть інші душі, які точно там мають бути в цьому перевалочному пункті. Соні ніколи в житті не було так зле, як коли вона уявляла собі діда, котрий хоче в туалет, пити, варити шипшину чи джвендіти, сіпається між усіма і лащиться до кожного, а ніхто його не бачить і не чує, так ніби нема ніякого діда. Сам він лежав у труні в мундирі полковника, медалі з війни Соня з мамою чіпляли на діда в останній момент, не знали, як правильно, тому вчепили як попало. Дідові друзі, ветерани, перешіптувалися осудливо. Дід був маленький, менший за Соню з мамою, коли і як він став таким маленьким, думала Соня, згадуючи його кремезним, рухливим, голосним живим дідом. Мертвого діда було страшно шкода, хотілося його підняти, обійняти, пожаліти. Коли на кладовищі дали салют, для якого з військової частини привезли накурених солдатиків на вантажівці, що від неї могло би вчадіти ціле місто, і діда стали накривати кришкою, Соні здалося, що він вмощується з полегшенням – усе в нього вийшло, хай зі священиком і неправильно причепленими медалями, але це деталі, а за ними дід ніколи особливо не заморочувався. Чи добре це, чи зле, думала Соня, що все так складно і ми до кінця ніколи не знатимемо, що сталося само собою, а що – бо так було би краще, і головне – чи винні ми в чомусь, і якщо так – то в чому саме? Врешті вона тоді вирішила ніколи не думати, як це все насправді відбулося й чому, щось підказувало їй, що саме так і буде правильно. Мама, правда, довго після того не могла спати, так ніби вона забула когось важливого в гаражі. Вона хотіла була пити дідове снодійне, але біла баночка за рецептом чомусь виявилася порожньою, хоча діду належалося з’їсти заледве половину пігулок за графіком, – бо він до всього малював графіки й вішав їх коло відривного календаря на кухні. Соня викинула графік, і всі інші графіки, і календар також. Ані Соня, ані мама ніколи в житті більше не пили шипшинового відвару, безсоння мамине минулося з часом саме собою, а історія про забутого в гаражі діда якось вибляклася, витріпалася в людських переповідках, як старий хідник, засвітилася дірками і зникла й більше так не боліла.

Соня звернула з траси на дорогу через ліс, у котрому мешканці міста викорчовували собі то тут, то там залисини під городи, це дике землеробство було не стільки міським хобі, скільки необхідністю – купу їжі на зиму можна було виростити отак на нічийній землі у лісі. Через ліс можна було подовжити шлях хвилин на двадцять, і в’їхати не через аеропорт, а через темні передміські приватні сектори, з боку ріки. Соня не дуже знала, куди по приїзді їй треба піти, – трохи як та душа, котра вже померла, але ще не вступила в свої повноцінні душачі права, вона якось недобре почувалася від того, що нікуди не належить. Усе попереду огортав морок – як у переносному, так і в прямому розуміння. Фари світили зовсім слабо, Соня ледве бачила кілька метрів поганого асфальту попереду себе, придорожню траву на узбіччі, плетиво кущів ожини і стовбури дерев – їй здавалося, дерева й ожина підступають все ближче і ближче, ніби дорога поволі надщерблювалася і заростала з боків. Соня в принципі любила їздити вночі, але вся непевність її ситуації загалом постала навколо неї тепер темним лісом, хиталася обабіч, тягла до неї чіпке гілля, і тоскно шкряблася в борти авто – і задоволення отримати від цього ніяк не виходило. Скоро мав бути переїзд через ріку, і за лісом попереду вже висіло світле зарево міста. Соня скинула швидкість, а потім зовсім зупинилася, розгублена – моста не було. Взагалі не було. Дорога уривалася, стирчали якісь залишки іржавої арматури, як сліпі щупальця, а за ними світло фар лягало на воду. Ріка була неглибока, але стрімка, навіть дорослою Соню збивало тут з ніг – вода з гір пливла холодна, нестримна і якась недобра. Там, де на дні траплявся пісок чи глина, вода давно вилизала їх аж до каміння й віднесла кудись на південний схід, тому всюди по течії в ріці були вимулини – невідомої глибини підводні ями, в які коловороти й вири затягали худобу й чиїхось необачних знайомих і далеких родичів: на їхньому прикладі потім усіх повчали, як не слід лізти у воду, не знаючи броду, й взагалі лізти куди не слід. Соня ввімкнула важку задню передачу, й у світлі фари заднього ходу в дзеркалі з’явився хлопчик. Хлопчик, котрого не мало бути в лісі коло ріки серед ночі, – переїзд мав бути, а хлопчика ні. Але все виходило якось навпаки. Від несподіванки – назвемо це так, – Соня кинула педалі, не знявшись з передачі, «жигуль» сіпнувся, підскочив, видихнув, крекнув і заглух. Звук був такий, ніби хтось впустив одразу кілька старих мідних, емальованих і алюмінієвих тазиків і таць. Хлопчик підійшов і постукав пальцем у вікно авта. «Якщо не дивитися на нього, – думала Соня, – він зникне». Страх стис їй легені, як одноразову серветку в важкому кулаці стискає далекобійник. Вона дивилася поперед себе, а хлопчик стукав і стукав. «Немає ніякого хлопчика, – переконувала себе Соня, – чи був там хлопчик?» Розбиваючи важке заціпеніння, вона вдихнула, піднесла руку, вимкнула фари й опинилася в цілковито непроглядній темряві, ніби в самому шлунку цього темного незрозумілого випадку на переїзді. Соня хотіла порахувати до десяти, але порахувала до трьох, увімкнула фари знову і наважилася подивитися – хлопчик від такого перезавантаження мав зникнути, але він був там, приплюснувся носом і губами до скла і дивився на Соню темними очима нічного лісу, намагаючись зрозуміти її неясний маневр. Потім він відліпився обличчям від скла й зробив те, чого Соня точно боялася би найбільше, якби могла подумати про це завчасно, – взявся за ручку і відчинив двері машини. Соня затерпла.