Поиск
***
Ти хочеш, діво неземна,
По небу ковзаючи ніби,
Гірського випити вина
І вкраяти земного хліба.
Вдягнула шати золоті,
Аж запалила небокраї.
Твою, богине, мідну тінь
Легенький вітер овіває.
Земну пізнавши таїну,
Яку віки сховали в скелях,
Співаєш пісню неземну
В небесно-зоряній капелі.
Твій голос чую тільки я.
І серцем чую, і душею.
Молитва лагідна твоя…
Тепер я прокидаюсь з нею!
***
Дівчинка хотіла жити в морі.
Де медузи плавають прозорі.
Де стрімкі й великі риби срібні.
Море їй здавалось чимось рідним.
Дивом аметистового світу
вабило безмежжя оксамиту.
Море, де народжуються хвилі,
ніжні, буркотливі, білокрилі.
Дівчинка хотіла жити в морі.
Де купає місяць жовті зорі.
Де веселі пустуни дельфіни
залюбки підставлять мокрі спини,
і полине дівчинка зі сміхом…
Море їй наснилося на втіху.
Але в очі широко відкриті
бризнуло краплинками блакиті!
Дівчинка хотіла жити в морі…
***
Шелестить срібний зоряний дощ,
Міріади прозорих див.
Темні спини безлюдних площ
Пам’ятають твої сліди…
Тротуарів круті береги,
Лабіринти дворів нічних.
Ти – із роду святих берегинь…
Ти – із сивої давнини…
***
Зіп’явся день. Ніч на плечі повисла.
Жартує ніч… Спинюся на межі.
Бажання як у жмені серце стисло…
День – брат мені. Ми рідні по душі.
День осмілів. Розкинув шати ночі.
Під чорним тіло біле, наче сніг.
День – брат мені. Як він кохати хоче!
Ніч засміялась. І сказала: «Ні…»
***
Нестерпний біль у серці не вщухає…
Вона мене кохає чи карає?
За що карає? В чім моя провина?
За те, що я люблю? Тоді я винен.
Страшну вину під назвою «любити»
Не змити кров’ю і не замолити.
Що нам робити, грішна моя доле?
Нехай втішає душу моїм болем?
Якщо ж кохає і по-іншому не вміє,
А я її, дурний, не розумію?
Тоді я біль закутаю у душу,
А серце нею тішитись примушу…
***
Я тебе заховаю
в обіймах від світу.
Я тебе закохаю,
закохану винесу в літо.
І розкрилену ледь
живу покладу у траву…
Де ніхто не ходив…
Станеш ти
Диво-квіткою в лоні ріки.
Розцілую усі пелюстки.
Засоромиться місяць,
впаде у криницю…
Це не сниться.
Буде літо.
І я заховаю
в обіймах тебе
від усенького світу.
Заблукаємо в травах,
забудем дорогу додому.
Я тебе закохаю.
До спраги! До втоми!
Будеш пити з криниці,
куди місяць упав…
Він не спав!
Ти не бачила —
він підглядав!
Він такого навчиться!
Він тебе і мене
передивиться наскрізь!
Буде свідком небесним,
єдиним-одним
мовчазним.
А під настрій
киватиме весело
нам з вишини…
Я тебе заховаю.
Ти мене закохаєш?
Війна
Все починалося з грому небесного,
Такого жорстокого, такого нечесного.
Із ненависного злісного грому,
Який на світанку вигнав із дому.
А небо світле закрили хрести…
Господи! Боже! Ти є? Захисти!
Крізь руки у двір гусенята малі…
І кров на травиці… І кров на землі…
І шипить у ставку гаряче залізо…
І полум’я дике шугає над лісом…
І мама мовчазно-бліді, як стіна…
І тато поволеньки мовлять: «Війна…»
***
Шукаю тебе в метро.
– Не знайшов, – кажу.
– Що? – питає бабця.
– Кого! – кажу.
– До віку знайдеться… – каже.
Про нас…
***
Теплий ранок. Химери туману.
А роса перемита дощем.
Дощ сьогодні прокинувся рано,
Дріботить і по шибці тече. Йду у світ.
Ліс шепоче, щебече.
Дощ лопоче по тихих ставках.
І кидає краплини на плечі,
І грайливо стриба по щоках.
Божий дощик. Небесна водиця.
Ми удвох на усенькі світи.
Хай тобі Божий дощик насниться,
Мов не я з ним гуляю, а ти.
***
Шляхи мої, де був і де не був…
В яких світах, якої пори року…
Чекай мене не день і не добу,
Моя кохана, діво синьоока…
Скінчилась січа. Сонце сіло в степ.
Стомився воїн. Сталь тримать несила.
Заснув у травах. Руки розпростер,
мов сокіл степовий могутні крила.
Мій прадід спить поміж добра і зла.
Під небом в запашному лоні ночі.
А русокоса діва на валах
до світу не стуляє сині очі…
Шляхи мої, де був і де не був…
В яких світах іще мені блукати…
Чекай мене не день і не добу,
бо ти умієш як ніхто чекати…
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: