Поиск
***
Тук-тук…
Туктукають краплини
по черепку вагона.
Туктукають…
Самотню мою персону
заколисує ніч.
– Тук-тук…
Спатимеш?
– Ні…
Одиноко у сні.
Вона не сниться мені.
Туктукають хвилини.
Забула приснитися…
Тук… Тук…
***
Катуєш душу… Рідна, четвертуй!
Ріж на паски, а чи дери у клоччя!..
А тую ж душу в люлю золоту
сама вкладала… Збилось? Перейшлося?
Переступи. Наплюй. Пишайся тим.
Душа любила – в тому винувата.
І біль, і сум – непрошені свати —
по чарці вип’ють у почесній варті.
Закатувала душу… Не біда.
Чужа. Забудь. Не варто жалкувати.
Бо люля знов, осіння, золота,
колише душу лагідно… До страти.
***
Хіба дощу накажеш: не впади?
Мільйон краплин небесної води…
А чи земної? Нам яка різниця?
На парасолі падає водиця,
На дріб’я розбивається у леті.
Ми наче кожен у своїм наметі.
Ось я. І зовсім поруч ти.
Нам парасолі не дають дійти,
Дійти-зійтись на відстань подих-в-подих.
А дощ, мов на віки, усім на подив.
І ми з-під парасоль тих очі-в-очі,
А подих-в-подих – дощ того не хоче…
Оба надміру бережемо слово.
Нема розмови чи німа розмова?
Немов намети, мокрі парасолі…
До ночі вечір дибає поволі…
На відстань подих-в-подих не дійти…
Хіба дощу накажеш: не впади?…
***
Я бачу – он ідеш далека ти.
Туманом, а чи димом оповита…
Я спалюю написані листи…
А з ненаписаними що мені робити?
Мовчанка. Гра? Чи вихід? Чи безвихідь?
Я спалюю листи, а чи мости?
Це недобір? Чи перебір? Чи вибір?
Це осінь віку. Спалюю листи.
Листам припала страта на вогні.
Словам стражденним жить єдину мить.
А ненаписані палатимуть в мені.
Поки душа моя пропаща не згорить.
Розвів багаття! Вогнище!.. Палій!
Летять дими ошую і одесну
Згорять листи – каплички моїх слів.
Згорить душа і… з попелу воскресне!
***
Мені приснилось: у вікно
краплини стукали холодні.
Небесне сіре полотно…
Чи дно далекої безодні…
В калюжах човники-листки,
над світом хмари, наче сито…
Я мокрий на поріг ступив.
Ти плачеш. Мовчки сльози витер.
І враз погас у вікнах день.
У двір із даху ніч скотилась.
І яблука твоїх грудей
до рук моїх упали… Снилось…
Небесна повінь. Злива злив.
Лякає нас. Шумить над нами.
Тебе на руки підхопив
і тішились вуста вустами…
Грім грізно зливу умовляв:
– Та го-ді! Го-ді вже! Ша-ле-на!..
А ти, нага, мов немовля,
тулилась злякано до мене…
Приснилось? Чи було? Скажи…
Дощу відгомін не стихає…
Я жив до тебе чи не жив?…
Приснилось?… Чи було?…
Не знаю!
***
Дали гвинтівку. Змащену. Набої.
Поставили в шеренгу понад пліт.
І вивели із допру під конвоєм
Товариша моїх юнацьких літ.
І старший біс із посміхом невинним
Озвучив хрипко: «Вас дванадцять є!
Набої холості. У половини.
Щоби не знали, хто його уб’є.
Стріляти купно. За моїм наказом.
Хто зброю відведе – загине тут!..»
І обірвав плювком останню фразу.
І відійшов, щоб враз вершити суд.
Мій друг дивився і мене не бачив…
Команда «плі!», немов до прірви крок…
Тремтить рука… І серце дико скаче…
І палець натискає на курок…
***
Ти є в мені. Така колюча й гостра.
Як не лаштую, а болить на крик…
У нас є острів. А чи то півострів…
Та нас не відпускає материк.
Так. Я дурний. Мене твоє турбує.
Хоч і своє над вінця хлюпотить…
Хай нам художник долю намалює!
Як намалює – так і будем жить…
Дурію знов від запаху волосся.
П’янить очей невипита блакить…
Тебе ревную, жовтокоса осінь.
І ти ревнуєш. А мені болить…
***
Туман – аж падає росою
на золотисті килими.
А клени – наче після бою —
стоять з пробитими грудьми…
Мов полонені – без мундирів —
перед зимою стали в фрунт.
Та старші клени-командири
готують березневий бунт.
***
Злякалася життя? Мене?
А чи себе занапастити?
Поставила між нами «НЕ»…
НЕбачитися. НЕдзвонити.
Яке ж гірке твоє «ЛЮБЛЮ»!
Вуста – німі. В очах – сторожа.
І я у розпачі молю
твоєї ненависті, Боже!
Щоб не мовчання пустота,
що обручем холодним тисне…
Один лиш раз відкрий вуста,
скажи: «Навіки ненависний!»
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: