Домовились, що Джері сам зустріне Джорджа і на два дні забере його до себе. Ні, ні, в нього нема ключів від Мар’яниної апартаменції, вона не залишала їх йому! Шеф незадоволений, що хлопець прибуде зарано, адже похорон — не раніше, ніж післязавтра, навіщо пропускати заняття. Але давати відбій, щоб він міняв квиток на пізніше — цього вирішили не робити. ОК. Нехай походить по місту дитинства.

В обід Тетяна принесла квиток до обласного центру для Чеканчука, а Джері видав йому конверт з кеш для ф’юнеральних витрат. Сказав, щоб всюди, де тільки можна, брав чеки для звітності. Все, можна їхати додому на свою Оболонь. Спробувати трохи відпочити перед нелегкою дорогою в те Богом забуте Комбінатне, де в місцевому моргу лежить розчавлена Мар’яна Хрипович.

Чеканчук відчув неймовірний холод у горлі й грудях, і зуби його мимоволі клацнули, коли подумав, що йому доведеться побачити завтра. На своєму віку він блукав тими темними закапелками світобудови, про які непосвячені зазвичай кажуть: не може такого бути! Він бачив скалічені людські тіла і те, як байдуже їх виносили. Це було на Півночі, на золоті, де він заробляв собі на київське житло. А в київському житті щастило обминати такі пекельні провалля. Якщо траплялася смерть, небіжчики лежали в охайних домовинах з традиційним тюлем. А коли хтось помирав особливо страшно, його ховали в закритій труні. Очевидно, так ховатимуть і Мар’яну.

В холодному осінньому повітрі назавжди зависли ті слова, які Олександр Чеканчук хотів прокричати Мар’яні Хрипович, коли та повернеться з відрядження. Вона не повернеться. Сьогодні ввечері він їде на якусь далеку станцію, щоб привезти її до Києва в металевому ящику.

Вранці, 18 листопада, Лариса Лавриненко підмальовувала вії перед каламутним дзеркалом на підвіконні. Лівим оком, тим, яке фарбувала, вона дивилась у дзеркало, а правим поглядала на вулицю, чи не повернеться зі школи її син Ярослав. У його школі, яка чомусь називалася гімназією, запровадили дуже складну систему перепусток. Тих, хто запізнюється, пускали всередину тільки тоді, якщо дозвіл давав класний наставник. А добути його з обложеної школи було нелегко. І запізняки після спроб прорватися до храму науки зазвичай ішли додому. Втім, її син, не потрапивши до цієї самої гімназії, міг піти деінде, а не додому. Тим більше, зараз у нього завелися гроші.

Все в цьому домі не слава Богу. Навіть гроші не в радість. Більше року тому Лариса відрядила свого чоловіка, безробітного інженера-будівельника Володю, щоб не валявся вдома, прокладати дороги в пустелях Техасу, і відтоді він зник, як-то кажуть, з кінцями. Вона вже й не згадувала про нього, звикла до простору в хаті. А тут кілька днів тому до них несподівано завітав якийсь чоловік, теж заокеанський заробітчанин, привіз гроші від Володі. При передачі грошей був присутній син. «Ось, перерахуйте, хазяєчко, і розпишіться мені на цьому папірчику», — попросив гість. Як тільки за ним зачинилися двері, син хвацько вихопив з Ларисиних рук зелені купюри, стрибнув на стілець, а потім на стіл... Користуючись своєю неабиякою фізичною силою, хлопець висунув вимогу, мовляв, поверне гроші, тільки якщо йому особисто належатиме двадцять відсотків. Сторгувалися на двадцять доларів....

Син Ярослав занапастив Ларисине життя. Всі її нещастя через нього. Колись давно, ще в радянські часи, в неї була любов — і таки правда, любов — із Сашею Чеканчуком. Але Сашко був некиянин, не хотів приходити на житлоплощу дружини. Він на два роки завербувався на Північ, щоб заробити гроші на кооперативну квартиру. І, треба сказати, заробив. Та Лариса необдумано зустріла інженера-будівельника Володю. Дуже швидко з’явився проект Ярослава. Якби їй тоді — та її нинішній досвіді Сашко Чеканчук повернувся, застав її одруженою з дитям на руках і пішов шукати розради в ліжку у Мар’яни Хрипович... От Мар’яна — вона таки зуміла пристроїти сина в престижний заклад за кордоном. А їхали з ним так само навздогад буряків, як і Лариса. А коли Лариса всунулась на південні студії в університеті Монтпельє, вона теж потягла за собою Ярослава. І не змогла його ніде прилаштувати, крім інтернаціональної школи в брудному Марселі, за яку віддавала половину своєї стипендії. Потім разом повернулися додому, де Ярослав пропустив рік у школі. Тільки й радості, що вивчив французьку мову, яку на сьогодні вже забув. Це сука Мар’яна усюди знаходить ходи й виходи. Сашко Чеканчук розповідав, що її Юрко зараз став таким собі охайним євро-біороботом. Говорить чотирма мовами, і всіма — з іноземним акцентом, ось результат відриву сина від матері і матері від сина, не заздри, Ларо, лондонському щастю неповної родини Хрипович-Молданських. Але де бездітному Чеканчукові розуміти, що Мар’янин Юрко не буде ні кримінальним елементом, ні дебільним неуком, який тягне гроші з матінки, ні воїном славного українського війська. А з її Ярославом усе це може трапитись за повною програмою. Усі ті проблеми, які грізно стоять перед нашими дітьми, Мар’яна для свого синочка вирішила. Ото ж, мабуть вона дзвонить, п-паскуда, просить позичити п’ятдесят долярів, бо в неї тільки тисячні купюри!

— Що?... Коли? Гос-сподиІ І звідки ти знаєш?

— Мені дзвонила Риженкова Люда, а їй передзвонила Тетяна, що працює референтом у Біста.

— А я саме згадувала її незлим тихим... Треба передзвонити на роботу Чеканчуку, він більше розкаже.

— Він поки що більше не розкаже: їде за нею туди, де все це сталося, забирати труну.

— Як же ж він її повезе? З собою в купе? На верхній полиці?

— Думаю, для цього є спеціальні вагони... Я ніколи не возила небіжчиків у потязі.

— І я не возила. Всіх родичів ховали там, де помирали... І хто ж це її?..

— Кажуть, нещасний випадок. Впала на колію з платформи.

— Це на неї не схоже. Вона, хоча й нахабна, але обережна. І в темряві бачить, як кішка. Я її знаю давно. Може, хтось штовхнув?

— У неї нічого не забрали. І гроші фонду на місці.

— А, може, це хтось порішив? Її багато хто терпіти не міг.

— Ну, не настільки, щоб штовхати під паровоз, як Анну Кареніну... А може, вона сама?..

— Чого б це вона кидалась на колію в якомусь вошивому селищі! Це так неестетично! І так безславно!

— Ну, раптом подумала, що все марно, життя минає без смислу й любові... Між іншим, з Вістом у неї все було о’кей?

— Так, але то для неї було не головне...

— А тут і Чеканчук поряд...

— До чого тут Чеканчук? — обурилась Лариса, — у них сто років тому все закінчилося! Вже він би її на колію не штовхав!

— Так, у нього залізне алібі! Я бачила його вчора ввечері на презентації. А вранці він був у фонді. Він би не зміг змотатися!

— Так, так, це дурне! Але в мене є відчуття, що така видатна істота не могла піти з життя, як у клозет! Хтось їй допоміг у цьому! Кому це було вигідно?

— Найвигідніше це було б якому-небудь випадковому грабіжнику, що побачив модну бабоньку...

— Але він би вихопив у неї з рук сумку і втік подалі! Навіщо йому мокре діло?

— А якщо подивитись на проблему ширше? Може, хтось претендував на її місце у фонді? Вистежив її і... кінці у воду!.. Не могла вона не помітити краю платформи!

— Там темно, і ніхто не оголошує: не стійте біля краю платформи! Це тобі не київське метро.

— Так, але й на рейки київського метро також іноді падають люди.

— Але то здебільшого п’янделички і голодні. А тут же пані ого-го...

Лунає дзвоник у двері. Лариса згадує, що до неї має забігти Сашко Риженко. Поки її мама в лікарні, а син у школі. Вони іноді прикрашають свої скажені долі солодкими випадковими зустрічами. Правда, Сашко збирався передзвонити до того, як забіжить, але спробуй, додзвонися, коли раптом така подія! Мабуть, зараз усі київські інтелектуали зависли на телефонах! І Лариса не може відірватися від слухавки, хоча Риженко дзвонить удруге.

— Розумієш, я знала її. Тоді, коли її ще ніхто не знав, але вона вже була такою, якою вона є. Вірніше, була... О, Господи, як це страшно! Кожного з нас доля може штовхнути під товарняк!